Читаючи тижневик “Слово Просвіти”, я живу в справжній, вільній, прекрасній Україні. Щотижня я дізнаюсь про цікаві новини, знаменитих людей, знаю, що робиться в театрах, які книги вийшли і достойні уваги, наукові статті, поезію, де проходять фестивалі, конкурси, як працюють просвітяни, готуючись відзначити своє 150-річчя. Це спонукає і мене знати історію, мистецтво, літературу України. Тож — про літературу.
У збірнику наукових праць “Переяславські сковородинські студії”, випуск 4, 2017 рік, надрукована стаття “Від Сковороди — до Маркса: есей про український футуризм” доктора філологічних наук, професора кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди Леоніда Ушкалова. Стаття починається рядками: “20 лютого 1909 року на першій сторінці щоденної паризької газети “Le Fiqaro” Філіппо Томмазо Марінетті надрукував свій “Manifeste du Futurisme”, в якому рішуче заперечив минуле в ім’я майбутнього”. Далі йде пояснення інших дослідників, що “футуризм полягає передусім у запеклій боротьбі проти традиційних цінностей і смаків”. Автор статті пише — а як можна було найзапекліше боротися в Україні початку 20го століття “проти традиційних цінностей і смаків”, … коли кумир Санктпетербурзької мистецької богеми Василиск Гніздов написав в одній зі своїх егофутурних пісень: “Усім набридли Тарас Шевченко та гопашник Кропивницький”. Ці вислови можна було б і не помічати. Але ж далі йде ось про що: “У лютому 1914 року, коли українська громадськість, долаючи потужний імперський спротив, урочисто відзначала сторіччя з дня народження Тараса Шевченка, Семенкові “Дерзання” спричинили справжній вибух емоцій”. Знаходимо твір Михайля Семенка “Промова на урочистому публічному засіданні ювілейного комітету з приводу 10річчя літературної діяльности Михайля Семенка” (правопис збережений), в якому ювіляр просить “додати мені від регламенту ще зайвих півтори хвилин”. Представник укркнигарів з місця: “Зараз буде палити “Кобзаря”!”. Автор статті пише: “Український футуризм народився в 100річний ювілей Шевченка, й що він розпочав свою історію з домежно радикального негативістського жесту — зі “спалення” “Кобзаря”.
Можна було б і не звертати уваги — це було, і як кажуть в народі, “давно і неправда”. Та тут відбулася якась містика. Тільки я дочитала цю статтю, чую по першій програмі українського радіо починається передача про Семенка (роки життя 31. 12. 1892—24. 10. 1937). Ведуча починає передачу з того, що цей поет увійшов у літературну історію з бажанням “спалити “Кобзаря”, згодом він сам буде “спалений” радянською владою. Ця інформація була для мене знаком Неба — “не мовчи!”.
Згадую слова Тараса Шевченка: “Та не однаково мені,/ Як Україну злії люде/ Присплять, лукаві, і в огні/ Її, окраденую, збудять…”. Я родом з м. Ровеньки Луганської області. Вперше в документальних джерелах назва “Ровеньки” зустрічається у грамоті Петра Першого від 14 травня 1705 року, як “незаконно збудоване”. Цей край заселявся не тільки козаками із Запорожжя, але й втікачами з Правобережної України, які були незадоволені утисками з боку поляків, втікачами з татарського або турецького полонів. Вони освоювали вільні землі і не хотіли терпіти жодного гніту. Слобода була великим торгівельним центром. Через місто проходив Чумацький шлях. Чумаки зупинялися на відпочинок біля мальовничої балки, де згодом і з’явилося місто. В ньому жили ремісники, чинбарі, шевці, бондарі, столяри, кравці. Вулиця, де проживали чинбарі, була розташована якраз над цією великою балкою, порослою величезними деревами, а внизу протікав струмочок. Вулиця називалась Шкуратівкою. Певне, нею ходив Сковорода. З його епістолярної спадщини знаємо, що він у 1781 році подорожував до Таганрога на гостину до свого учня Григорія Ковалинського, рідного брата учня і біографа Сковороди — Михайла Ковалинського. Цим шляхом мандрівник заходив у село Ровеньки, яке від основного шляху було розташоване на відстані приблизно тридцяти кілометрів. Що примусило філософа, тоді 58річного, змінити напрямок шляху? Якою була мета, до кого він йшов на зустріч? Мабуть, то була важлива причина. Бо в той час багато втікачів були священиками, не згодними з московським православ’ям, а після остаточного розгрому Запорозької Січі було багато втікачів козаків. Є таке припущення, що Сковорода хотів зустрітися із своїми знайомими, друзями. До цієї думки приходимо, опираючись на заввагу у притчі “Убогий жайворонок”, де філософ устами одного з героїв каже: “В селі Ровеньках прегарну чув я приказку: “Не уївши — легше, поївши — краще!”. Видно, добре пригощали його друзі. Але звернімо увагу на такі деталі. Фактично, це єдине місто, про яке мислитель згадав не в листах, а у творі. Здається, в думках його було бажання зберегти назву “Ровеньки” в історії, в часі, в історичній топоніміці місцевості. У центрі міста з тих часів зберігся дубовий Гримучий ліс, краса і гордість Божеської природи. Мешканці при розбудові міста не чіпали ліс, а будувалися навкруг нього. На гербі і прапорі Ровеньок зображені три червоні дуби (символічно: тридуб — тризуб). Ровенчани пишаються тим. що в їхньому місті перебував видатний український філософ, просвітитель і письменник Григорій Савович Сковорода. В історії м. Ровеньки зафіксована ця подія. Центральна міська бібліотека, книжковий фонд якої складається з 88 тисяч томів, носить ім’я Г. С. Сковороди. В ній — наявні твори філософа і книжки про нього, куточок любомудра, в якому знаходиться мапа його подорожей, складена відомим науковцем Леонідом Махновцем, на якій відзначені і Ровеньки. До початку 60х років 20го століття м. Ровеньки було суто українським. Коли в мене зараз запитують — “где это вы научились так хорошо говорить поукраински, вы, наверное, из Западной Украины?” — я відповідаю, що я родом із самісінької Східної України і розмовляти українською мовою я не в школі навчилась, а від своїх батьків, родичів, сусідів. Цікаво, що моя столітня неграмотна бабуся говорила правильною, як тепер кажуть, “літературною” мовою.
Та це ж мова справжня українська, якою розмовляли наші предкикозаки. І тільки тоді, коли почала активно розвиватися вугільна промисловість, стали завозити людей в наш край з нечорноземних територій, якійсь частині населення стало “однаково”, якою мовою розмовляти, які цінності шанувати. Результат відомий — Ровеньки окуповані, там владарює ЛНР. Населення мовчить, бо боїться. А Тарас Григорович Шевченко попереджав, щоб усім було “неоднаково”, щоб схаменулись раніше, ніж “окраденую збудять”. І я особливого значення надаю проекту тижневика “Слово Просвіти” і доктора історичних наук, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Володимира Мельниченка, присвяченого 160річчю Шевченкового Щоденника. Цю працю важко переоцінити — вона актуальна і потрібна. Щоденник Шевченка з коментарями Мельниченка треба видати окремою книгою і ввести в шкільну програму. Наш народ багато втрачає, що творів Шевченка майже не знаємо, мало знаємо про його життя. Ми вже перетворюємося на тих “футуристів”, які казали, що в українців “закобзарена психіка” (слова Миколи Хвильового). Як пише В. Мельниченко, треба, щоб кожен українець обов’язково прочитав Щоденник Шевченка. І тоді Шевченко стане ще ближчим і ріднішим, а взаєморозуміння з ним — особистішим і глибшим. Оновляться наші душі і тоді, як казав Тарас Шевченко: “І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі”. Бо найцінніше для нас — історія нашого народу і життя кожної людини.
Почесний член Всеукраїнського товариства “Просвіта”
ім. Т.Шевченка та Національної спілки краєзнавців України
Анна СТОЛЯРОВА,
м. Харків.
