Вступ
Сьогодні сумна інформація по радіо. Ворог угод про перемир’я не дотримується. Стріляє по всьому фронту. Біда. І “Нотатки зі шпиталю” (інколи пишуть — “Щоденник”) тривають.
13.Х.2015 р.
Кати знущаються над нами…
Т. Шевченко
Романа Капація деенерівські садисти катували за те, що говорив українською, рідною мовою, за написані на плечі слова “Львів. Яворівський полігон”. Шість разів ножем у живіт. Порізали печінку, кишківник, легені. Покалічили голову, ноги, руки… Про все і не скажеш…
Маленька, худенька мама Анна розповідає мені це у коридорі хірургії у шпиталі. Ні сльозинки, ні розпачу в голосі. Ні! Вона усміхається доброю усмішкою до мене, до всіх, хто з’являється у полі її зору. Вона каже, як вдячна добрим людям за допомогу. Я уважно придивляюсь до її очей — о, ця вистраждана усмішка! Страждання — в глибині, навічно. А усмішка насамперед для сина. Він у реанімації. Стан тяжкий. Та вона, мама Анна, вірить. “Я вірю, я знаю — він буде живенький”, — впевнено й лагідно говорить мені і в очах — ствердна усмішка.
На 5—10 хвилин Анні дозволено щодня зайти до сина. “Погладжу, поцілую, говорю до нього. А він нічого не може. От тільки коли попрошу його — скажи, синку, “мама”, то бачу, як трохи повіки його ворухнуться…”
Сьогодні начебто сам трохи дихнув. Лише трохи. А то все на штучному диханні.
Роман Капацій з Полтавщини, з серця України. Там у ці хвилі за нього все рідне село Оболонь (Семенівський р-н) молиться, вся родина — дружина Галя, рідні брати, діточки кохані — синок Коля, донечка (їй всього 3 місяці) Валерія.
“Він був танкістом. У Мар’їнці потрапили до полону. У Донецьку почали мордувати, що не хотів на їхній бік стати… Я стільки вистраждала!.. Я вірю — хоч який буде, але буде живенький!” Це Анна вже розповідає про сина старшокласникам спеціалізованої київської школи
№ 173, які підійшли до неї з гостинцями привітати із Днем захисника України. Діти розчулені, горнуться до мами Анни. Мені у цей момент приходить рядок з книги Тичини “Замість сонетів і октав”:
Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!..
А ми тебе, Романочку, хоралом людства просимо: восстань!
14.Х. 2015 р.
Доброволець із Токмаківської Січі
Тільки-но ступила на затишне, ще зелене подвір’ячко Київського військового шпиталю, як чую… бах,.. бах-бах! Що це стріляє? Погнала дурну думку. Збагнула — стиглі каштани летять з дерев і луплять асфальт, а тоді виглядають лукаво карим оком з розколотої шкаралупки. Під тим мирним обстрілом з найкращим свіженьким каштанчиком в руці підходжу до корпусу гнійної хірургії і… в цей момент з його розчинених дверей просто на ліжку назустріч мені вивозять стрільця 20 окремого мотопіхотного батальйону Олеся Буланого! Він лежить. Але хоче піднятися.
— Не можна! Лягай! — удавано грізно командує дбайлива волонтерка. А каштани падають. Сміємося з тої веселої гри природи і знайомимося. Принесла йому скромні дари до свята українського козацтва, бо Олександр — козак справжнісінький. Чули про містечко Токмак, про славетну Токмаківську Січ на Дніпропетровщині? Олесь-Олександр з того містечка. Дуже пишається дідом, сильною людиною, бо служив у морському флоті. Коли знову прийшов важкий час, внук пішов добровольцем захищати рідну землю. Відчув у собі поклик хоробрих предків. Олесь Буланий був у мирний час кухарем — діточок годував у ліцеї. Став стрільцем. Воював з березня 2015 р. У червні під Мар’їнкою дістав тяжке поранення. Хлопець спохмурнів. “І згадувати не хочу”. То й не треба. День сонячний. Навколо повно добрих людей, особливо школярів. Нічого, що правої ноги нижче коліна немає. Тепер є протези гарні. Ліва нога посічена уламками мін, болить, та це минеться. Лікарі тут гарні. Є надія — стане на ноги молодий стрілець Токмаківської Січі!
— До побачення, Олесю, — прощаюся з Буланим. Йду до приміщення, а каштанчики й далі бахкають об асфальт…
Олег вчиться!
Тільки у палаті Олег Волошин не чує того каштанового концерту. Не чує і не бачить, таке враження, ні дружини, ні гостей — нікого: він весь занурений в Інтернет. Думаю, мабуть, якийсь фільм захопив пораненого бійця. То й добре. Нехай відволікається.
А ми тим часом бесідуємо з його дружиною красунею Мариною. Вони з села Думанів на Хмельниччині. Мусила залишити вдома синочків — одинадцятилітнього Андрія та п’ятилітнього Дмитра. Тяжкі поранення дістав чоловік при виході з Дебальцевого. Немає лівої ноги і руки нижче ліктя… Говоримо, а я непомітненько заглядаю на екранчик в руках Олега. Здивована несподіванкою! Не кіно він дивиться, ні! На екрані — машини складні, трактори, ще якась техніка новітніх іноземних конструкцій. І цей мудрий чоловік весь там. Він учиться. Дружина каже, що у приватній фірмі, де Олег працював, на нього чекають, і він хоче повернутися до мирної роботи з новими знаннями.
Ви сильна Людина! Уклін Вам, Олеже.
26 Х.2015 р.
Зателефонувала Софії, сестричці Юрія Корейка. Нічого доброго. Погано. У Юрія висока температура… Дуже погано Роману Капацію.
Тяжко. Думаю про них. Нічого робити не можу. Треба взяти себе в руки.
А тут іще ці вибори! Удар з Харкова: Кернес пройшов на мера! Якийсь театр абсурду!
4.Х.2015 р.
Радість!
Зателефонувала одному зі своїх героїв — офіцеру Василю Харіву. Він довго, й моментами здавалося, безнадійно лежав у шпиталі. Скалічені були таз, хребет…
І ось чую по телефону: “Я вдома, у своєму Дніпрі! Саме зараз прогулююся містом. Сил набираюся. Скоро їду у свою військову частину!” Голос мажорний. А ще рідне місто називає Дніпром! Ніякого Петровського! Вірить, що стане землякам мудрості проголосувати за цю таку благородну і романтичну назву — Дніпро. І мені — подвійна радість.
6.ХІ.2015 р.
І голову схопивши в руки…
У реанімації відділу нейрохірургії Київського військового шпиталю лікарі вже 8 місяців (!) видирають із смертельних пазурів нашого захисника Андрія Гука, ще 11 березня пораненого під Кримським! Він був сапером. Розміновував територію. Бандитський снайпер того моменту і влучив у міну, аби підірвати сапера. І ось вісім місяців боротьби за людське життя. “Ми пройшли пекло. Рани позаживали. Дихальний апарат уже забрали. Тільки трубка лишилася, що мокротиння виводить. Я — фізрук. Тепер йому допомагаю. Помолюся, а тоді легенький, дозволений медиками, масаж роблю. Руки, ноги розправляю. Інколи болем заходиться од процедур. Але… він у мене сильний, від природи — борець. Розумник він. Господь дає йому силу, терпіння. …Звернемося ще до деяких нейроцентрів, де є новітні методи відродження ушкоджених клітин мозку, без пігулок. Є такий центр у Кракові… Я не віддам його!” — вигуком душі закінчується цей монолог згорьованої дружини Андрія, героїчної жінки Людмили.
Хвилинна тиша. Ми сидимо в гостинній палаті двох теж довгожителів шпиталю солдата Юрія Корейка і полковника Василя Ковтуна. Тиша. Тримаємося за руки з Людмилою. В цій тиші раптом мені прийшло: гуками звуться водоспади на гірських річках у Карпатах. Яка це потуга, яка краса і врешті життєдайна сила! Андрій і є — Гук. То ти здолаєш біду, Андрію. Це такий мій посил тобі, мужній чоловіче.
Сергійко з Ново-Петрівців
…У нас з киянкою Надією є ще скромна допомога від українки з Америки Валентини. Біля нейрореанімації промовлено прізвище — Сергій Гріненко. Коли ми почули його історію, вкотре схотілося воззвати, прикликати великого драматурга, який би негайно взявся писати про цю паскудну війну, написав би серцем історії українських дітей, юнаків, чоловіків, які замість мирно жити змушені воювати з підступним непередбачуваним злодієм.
Валя Гріненко народила п’ятьох синів! І двійко з них — Сергій і Олександр — вже у цю війну пішли захищати Україну від російського агресора. Тривожилась матір. А сини їй: “Мамо, коли прийдуть бандити до нас у двір, то пізно буде”.
Тепер Олександр з початку 15-го року на фронті. Десантник. Воює під сумнозвісною Мар’їнкою. Сергійко був навідником вогню. Воював з грудня чотирнадцятого. Восьмого серпня під Старогнатівкою стояв на караулі. Ворожий снайпер потрапив у голову. Куля навиліт пройшла крізь ліву півкулю мозку, зсунувши його на 4 мм назад. Перша операція у Волновасі, друга у Дніпропетровську. Місяць був без пам’яті…
То все я записую для історії, аби знали, з маминих уст. Голос Валентини — наче сталевий. Твердий. А за тою зовнішньою металевістю — причаєний згусток болю. І ми разом думаємо, аби Бог оберіг брата Олександра від випробувань, які випали Сергію.
— А хто ж тепер у хаті хазяйнує? — переводжу розмову на інше.
— О, хазяїн є. П’ятнадцятилітній Денис і на рік старшенький Максим разом у 9 класі вчаться. Один думає про юридичну освіту, а другий на водія хоче вчитися. Подумки усміхаюся: мабуть, Максим возитиме Дениса на роботу?
Справжній голова родини старший син Іван. Йому 32 роки. Мають з дружиною донечку Каріну. Чоловік справний. Всьому дає лад.
Валентина знов повертається до Сергія. Лікарі кажуть їй, що років 2 можуть відроджуватись пошкоджені центри діяльності мозку. А поки Сергійко хоч і реагує на зовнішні до нього посили, а казати не може. Терпіння. Чекання…
Матері на це здатні.
7.ХІ.2015 р.
З ним був Василь
Я знов коло мами Романа Капація. Пані Анна зраділа зустрічі. Виявляється, загубила мій телефон, а чоловік усе просить: знайди цю жінку. От ми і знайшлися. Виявляється, батько Романа Володимир Іванович знає поезію Василя Стуса. Для нього й для родини Василь — взірець Людини. Коли він почув, що я була товаришкою й колегою Василя Стуса (Анна йому розповіла), то схотів будь-що познайомитися. Познайомимося! Хоч телефонічно. Бібліотечку з книг Василя й про нього я вже маю для тата Романа і його великої родини.
Тепер мені ще більше прояснився образ героїчного танкіста полтавчанина Романа Капація, який у полоні не піддавався на провокації, не корився бандитам, не хотів зраджувати свою мову — свою душу. Певна, з ним тоді був Поет. Свідомо чи підсвідомо.
8.ХІ.2015 р.
Роман усміхнувся!
12 годин 45 хвилин дня. Щойно зателефонувала мамі Романа Капація: “Роман усміхнувся!”
Велике діло. Повертається відчуття життя!
У реанімації час пливе повільно. Позитиви збираються по краплині. Часто місяцями. Була радість, коли чути став. Коли став бачити. А то святкували, як ліву ручку кволенько зрушив з місця і мамі подав. То від хвилювання — маму побачив і відчув — тиск трохи піднявся. Добре! Означає — емоції пробуджуються. Нарешті ранища на животі почала трохи заживати…
А тепер — усміхнувся! Романочку, правильно робиш, оживаючи! Там, в Оболоні, чекають на тебе 8-літній синочок і тримісячна (!) донечка. Хоче, аби ти був на її хрещенні. Уявляєш, як це важливо — твоє воскресіння?!
Євгеночку, ти ще заспіваєш!
Ми з Надійкою зайшли до відділу щелепно-лицевої хірургії. Є ще трохи матеріальної допомоги від Валі з Америки для найтяжчого пораненого — Євгена Бондаренка. Він щойно після чергової операції. Родичів навколо нема. Більша частина обличчя в медичних конструкціях. Очі усміхаються до нас. З біди рятує Євгена доктор Павло Шмідт. На наші запитання трохи серйозно, а трохи з гумором відповідає: “Не швидко, але, як буде слухняний, то все налагодиться — заговорить, а може, й заспіває!”
