Дорогами долі

Петро СОРОКА
В цьогорічних числах “Слова Просвіти” ми друкували нарис Степана Пушика про його рідне село “Написи з історії Вікторова” (у трьох числах газети — 5—7 за 2018 р. ). І ніхто не думав, що якраз на Маковія, 14 серпня вдарить у наші серця звістка про смерть Степана Григоровича… Наші читачі добре пам’ятають і сумують за ще одним нашим постійним автором — Петром Сорокою. Серед ненадрукованого він залишив і документальну книжку про Степана Пушика, написану у тісному спілкуванні з незабутнім поетом, фольклористом, дослідником рідного краю. Вшановуючи обох — Степана Пушика і Петра Сороку, подаємо уривки з недрукованої книжки “Дорогами долі”, написану тоді, коли ці письменники жили серед нас.

Степан Пушик народився у селі Вікторові Галицького району на ІваноФранківщині, яке односельці ще називають Вихторовом.
“…Мати мені розказувала, що село було колись там, де ліс, лази, показувала високі могили, що двома ланцюгами тягнуться селом і горою вздовж Княжого (верхового) гостинця з Крилоса, де городище галицьке. А ще любила розповідати про Осмомисла й короля Данила, показувала замок, вали, фундаменти храмів, кринички, грибні місця, Лису гору, партизанські криївки, окопи й шанці січових стрільців… Я тільки тепер розумію, якими сильними були мої родичі…”1
Зрозуміло, що ті розповіді глибоко западали в душу допитливого хлопчини, залишали в ній глибокий і непроминальний слід, ставали її неперебутнім скарбом. Саме там витоки його майбутньої творчості, численних відкриттів і духовних осяянь.
У дитинстві прийшло також усвідомлення, що Україна — багатий і знедолений край, що одвіку її ділять і розривають дужчі й підступні сусіди.
“Батько народився за Австрії. Дід з бабою одружилися за України.
Мати народилася за Польщі.
Я — за німців. Тоді Друга світова війна була, яку Великою Вітчизняною називали. А ще були “перші” совіти, коли Радянська Армія прийшла в 1939.
А тоді вже “другі” совіти німців і мадярів гнали”2.
Дата народження поета — 26 січня 1944 року. Вона обумовила й подарувала йому ім’я — Степан, бо саме ішов той славний “третій празник — святого Степана” у світлому циклі великих зимових свят:
Колядники ідуть!
Бо дзвонить десь дзвінок!
День іменин моїх!
Це свято наостанок!
Моє ім’я Степан!
Понашому — Вінок!
Моя ім’я —Вінок!
Погрецькому Стефанос!
(“Вінок”)
“…Матері нас по стодолах, по коморах, по хатах, по стернях, по ріллях, по межах, по лісах, по потоках, по криївках народжували; кого навесні, кого влітку, кого восени, а мене — в січні, коли морози люті тріщали, в четвер, до схід сонця, коли Сонце приїхало в гості до Водолія”3, — читаємо в одній з біографічних новел.
На зорі життя трапився з ним дивний випадок. Розказують, що немовлям 12річна тітка (або тета) поклала його в стодолі на сіні спати, а сама побігла гратися з ровесницями. Коли повернулася, побачила на грудях у нього гадину, яку батько привіз із лісу разом із сіном. Перелякана тета Наталка закричала, і на крик прибігла сусідка, котра дивом порятувала дитину.
“Мій батько посватав матір 1943 року. То була мамина самопожертва, щоб не повмирали з голоду її брати і сестри…”
“Тепер багато літератури для дітей, багато пісень, а ми вчилися не тільки пісеньок дитячих. Наші кишені продірявлювали знайдені патрони, шрапнель, порох, гранати, а пісні приходили до сердець наших різні й серйозні. Ми росли з піснями січових стрільців, з піснями української повстанської армії, з піонерськими та комсомольськими піснями на устах. Ми вийшли з великого горнила”4.
Коли Степанкові виповнилося 13 років, помер батько, мати залишилася одна з п’ятьма дітьми (три доньки і два сини).
“Мій батько був поранений в Альпах на італійському фронті в першу світову війну, куди його цісар австрійський загнав, — пише Степан Пушик у новелі “Ключзілля”. — То йшов, то їхав з війни додому. Ховався від польських жандармів. А на велику вітчизняну війну поїхав зі своєю кобилою і сусідським коником — зброю радянським воїнам підвозив, патрони. В Карпатах, де на лінії Арпада камінь плакав, мало не підірвався на заміновому мості. Ще записався до колгоспу, хоч і писати не вмів, пригнав до стайні сиву кобилку, та й зостався конюхом і боровсяберіг, щоб його любов не з’їли колгоспні свині, — вибракувати хотіли її, норовисту…
На 43му році життя, у тридцять дев’ятому, коли ліквідовували неписьменність, сів за парту, навчився літер, та не навчилася стара голова з букв слова складати.
Батько перед смертю три вечори підряд розказував про своє життя, ніби сповідався.
А мати народилася тоді, коли батько перший раз женився. Потім його жоною стала. Вона підмовляла старого, аби вуса зголив, — думала, що буде молодший”.
Останні дні травневої весни
Пливли дощем, великою водою.
На цвинтар коні батька
відвезли,
А я вернувся з ними сиротою…
(“Похорони”)
“Нас четверо малих без батька — з матір’ю. Заплакала вдовамати аж гори здригнулися, річка Сльозава потекла від нашої хати, а я пішов уздовж неї щастядолі шукати. Я біля колгоспної скирти на морозі січку ріжу та й везу її на ферму коровам. Лізу в яму з силосом, накидаю на віз у ґару, везу до стайні, гній вивожу, бикам хвости кручу, в конторі трудодні рахую…”5.
Незмінно, з особливою ніжністю, згадує письменник матір, її світлий образ зринає у багатьох його творах і тихим горним світлом осяює усю його творчість. Гостро відчувається, що мати все життя була для нього і залишається найріднішою, найдорожчою людиною.
“Мама любила співати, грала в драмгуртку, декламувала вірші. Вона носила мене на руках попід ліс, понад річку, а в найприкрішу хвилину втопитися зі мною хотіла… Вона мені Шевченка, Франка, Лесю Українку показувала й за руку повела до них, і навчала як на світі жити”6.
Майбутній поет свою хату перетворив на клуб. Тут збирав друзів на репетиції. Спочатку ходили колядувати й щедрувати по дватри, ходили сіятивіншувати, а далі збиралися в “Звізду”, “Вертеп”, “Меланку”. Молодий Степанко був то Царем, то Жидом, то Меланкою, але найбільше Березою, бо ніхто не знав стільки щедрівок, колядок і віншувань, як він. А ще він співав у хорах, брав участь у драмгуртку, читав вірші зі сцени. Любив літературу, народну поезію, але над усе — історію.
Чи не з першого класу був редактором десятків стінгазет, світлових газет, радіогазет, “Колючок” , “Перців” і т. п.
І таким мене виробив час:
Ріс під Галичем сином вдовиним,
І корови, і кози пас
На могилах князів і воїнів.
Упрягав я коней у плуг
На тім полі, де битви кипіли,
Був той час мені ворог і друг
Для моєї душі і тіла.
Я був дикий, немов Дністер,
Мене доля нерідко била.
І якщо я інакший тепер —
Мене книжка таким зробила.

1 Лист від 2530 серпня 2001 року.
2 Степан Пушик. Ватра на Чорній горі. — ІваноФранківськ: Нова зоря, 2001. — С.6—7.
3 Степан Пушик. Ватра на Чорній горі. — С. 11.
4 Степан Пушик. Перо Золотого Птаха. — С. 51.
5 Степан Пушик. Перо Золотого Птаха. — С. 54.
6 Пушик Степан. Ключзілля. — С. 12.

Далі буде.

 

“Цікавих людей люблять і поважають цікаві люди. Нецікавий чоловік не любить і зневажає цікавого. Його зацікавлення не сягають далі власного “я”.

Знаю єдине: коли ти чимось цікавишся, обов’язково зацікавляться тобою.

Вже цього досить, щоб ми прагнули бути цікавими.

Та не може людина бути цікавою лише тому, що вона нею хоче бути.

Життя великих людей часом цікавіше за їх відкриття. Нове відкриття заперечує старе, а ось одне життя людини інше життя не затінить.
Цікавість має силу.

Людина, яка постійно чимось цікавиться, — це насамперед хороший учитель. Вона вміє зробити найголовніше — зацікавити учня, запалити смолоскип.

Цікавість — це пошук. Кожний шукач у непрохідних хащах іде туди, куди ніхто ще не йшов, або хтось не дійшов”.
Степан Пушик

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment