«П’єси треба ставити революційного характеру, а не якісь «Гайдамаки»

Такий вердикт винесли більшовики самодіяльним артистам Кобижчі

Микола ГРИНЬ,
член НСЖУ, лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії Пантелеймона Куліша, Бобровицький район Чернігівської обл.

Зробили вони це на загальних зборах членів Кобижчанського осередку компартії 27 січня 1926 року. Саме в цей час у тодішньому СРСР розпочався новий виток затягування гайок із згортання процесу українізації. Москва дуже пильно стежила за процесом культурного відродження України. Вона боялася зміцнення тенденцій до її усамостійнення. Тому розпочала гальмувати українізацію вже в самому зародку. Саме цього року Сталін у листі до Кагановича попереджав проти ухилу Миколи Хвильового, який кинув гасло “геть від Москви” і жадав повної українізації пролетаріату.

Зрозуміло, що лист “вождя” не пройшов повз увагу кобижчанських комуністів. На вже згаданих вище зборах осередку більшовиків містечка вони заслухали звіт завсельбуду Павла Кльови, який розповів, що з бібліотеки, де є дві тисячі примірників книжок, “із’яті” старі матеріали. Які саме, можна лише здогадуватися. А ось про масову роботу сельбуду тогочасного періоду архівний документ нам розповідає, що до нього завербовано 87 осіб. Вони об’єднані в сільськогосподарський гурток (40 членів) та драматичний, до якого записалися 42 особи. Є ще юнацька секція. Вона нараховує 96 осіб і при ній створено співочий та музичний гуртки.
Як бачимо, в аграрній Кобижчі виявилося більше поціновувачів драматургії, аніж землеробів. Вважаю, що селяни ще раз підтвердили свою відданість аматорському мистецтву гри на сцені, яке зародилося в Кобижчі з давніх давен. Про сільську драматургію сивої давнини існують лише перекази. А ось про розвиток сценічного мистецтва із становленням у колишньому центрі козацької сотні Ніжинського, а згодом Київського полків, осередків організації “Просвіти” засвідчують і документи.
Але спершу про саму “Просвіту” в нашому краї. Ще 19 серпня 1908 року таємний агент поліції з позивним “Петербург” доповідав начальству про те, що в приміщенні чернігівського українського товариства “Просвіта”, що розташоване в будинку Богданової на Миколаївській вулиці, під виглядом читання рефератів, публічних лекцій, бесід, вечорів, співок, театральних репетицій збираються семінаристи, гімназисти і навіть учні міських парафіяльних шкіл, де члени товариства “Просвіта”… стали посилено вести серед них протиурядову пропаганду… Згодом це громадське об’єднання розпочало працювати і в Кобижчі — одному з найбільших на той час сіл України.
У державному архіві Чернігівської області вдалося знайти документ, де вказано, що осередки “Просвіти” існують у Бобровиці з 20 березня 1917 року, у сусідніх з нею селах Бригинцях — з 22 травня 1919 року, у Браниці — з жовтня 1920, а ось у Кобижчі — лише з листопада 1921 року. У документі вказано, що основний характер діяльності осередку просвітян бути розсадником освіти мешканців містечка. Тут треба сказати про значний інтелектуальний потенціал містечка, яке мало не тільки розвинуту аграрну сферу з розгалуженою сільськогосподарською та споживчою кооперацією, тут діяли промислові підприємства, кустарні артілі, чотири православні церкви, єврейська синагога, молитовний будинок баптистів, заклади освіти, містечко було центром волості. У низовому осередку “Просвіти” на той час об’єдналося 43 чоловіки і 21 жінка. Просвітяни за два місяці того року прочитали три лекції, на яких були присутніми 107 осіб. За два місяці своєї діяльності вони також поставили три спектаклі, які дивилися 288 осіб.
Активність вражає. І все ж, вважаю, що у документі є неточність щодо дати заснування “Просвіти” в Кобижчі. Для обґрунтування своєї думки наведу публікацію з “Чернігівської земської газети” за 1917 рік. У номері 64 йдеться про відкриття в губернії українських гімназій. Із таким проханням до Генерального секретаріату освіти звернулися і з Кобижчі. Газета пише, що звернення надійшли від сільських і волосних зборів, виконавчого комітету “Просвіти” та земської управи. Відомо, що 1917 року в Кобижчі відкрилася українська гімназія — одна з небагатьох на тодішніх теренах губернії.
Думати про помилковість у звітності щодо дати заснування “Просвіти” дає підстави й твердження автора книги “Нариси з історії Київської “Просвіти” Євгена Букета, виданій 2014 року. Він подає список існуючих бібліотекчиталень “Просвіти” станом на 1918 рік і на основі архівних документів стверджує, що в Козелецькому повіті на той час “Просвіти” були у Бобровиці, Кобижчі, Козельці, Лихолітках, Новій Басані, Чемері, Шаповалівці, Ярославці.
Подам ще один документ від 1920 року, віднайдений у Державному архіві Чернігівської області. Це статистичний звіт Козелецького унаросвіти про колективи шкіл, учителів та учнів. Там сказано, що у Бобровиці існують дві “Просвіти” — одна з них на цукроварні, а також Кобизька у Кобижчі, дві в Новому Бикові (одна теж на цукроварні). Діють також Козацька, Пустотинська, Новобасанська, Бригинцівська, Щаснівська, Марковецька, Ярославська, Старобасанська, Мочалищенська організації.
До речі, цей же документ говорить нам, що в Кобижчі працюють дві хатичитальні. Одна з них — на Шаповалівці, бібліотеки у Кобижчі та на хуторі Платонівка, підпорядкованому цьому селу.
Під час своєї “тріумфальної ходи” радянська влада чи не найпершою в свої залізні обійми в Україні взяла “Просвіту”. Щоб виправдати свої кроки, комунобільшовицька влада назвала ці осередки куркульськонаціоналістичними. Ці обійми були досить міцні і в них товариство задушили. За спогадами старожилів села, наприкінці 1921 року в Кобижчі її ліквідовували політінспектор Козелецького повітового відділу народної освіти з участю представника місцевого КСМ осередку Федора Глушка. Однак ще один архівний документ дозволяє твердити, що осередок “Просвіти” в містечку протримався до 1923 року. Саме 21 березнем цього року датований запит завідувача відділу народної освіти Кобижчанського району (а Кобижча того року стала районним центром) до сільради Замоського куреня. У ньому просять надіслати дані, чи є в цій раді хатачитальня “Просвіти” і яка в ній кількість членів. У запиті цікавляться, чи “одержує ваша “Просвіта” літературу і яку саме?”, чи ведуться “співбесіди в “Просвіті” і хатічитальні і чи входять у “Просвіту” бідняки і їх кількість у процентах?”
Прикро, що в архівній теці не збереглися відповіді на ці запитання. Але логічно твердити: якби “Просвіта” не існувала вже два роки, то про це знав би завідувач відділу освіти району або ж його чиновники, і ця канцелярія не займалася б паперотворчістю.
Хоч як би там було, але закладені старими “просвітянськими” драматичними гуртками в селянську свідомість паростки любові до українського класичного театру владі так і не вдалося задушити в обіймах. Як і до жовтневого перевороту, в Кобижчі продовжували ставити самодіяльні театральні постановки з яскравими народними костюмами на тлі майже реальних декорацій. У репертуарі ж були вистави про козаччину, гетьманщину. Вистави аматорів сільської сцени стали звичним явищем і в них брали участь більше сотні місцевих театралів. Заради справедливості слід сказати, що на початку 20х років минулого століття давні театральні традиції кобижчанців підтримали й окремі представники нової влади.19 вересня 1923 року голова райвиконкому Кебкал відповів на телеграму з Ніжинського окрфінвідділу, що він туди не зможе приїхати 21 вересня “по случаю открытия в Кобижче театра…” Про відкриття театру при Кобижчанському сільбудинку йшлося і в доповіді Кобижчанського райвиконкому. У ній, зокрема, говориться, що “в день сьомої річниці Жовтня відбувся спектакль виключно із учнів місцевих шкіл, а ввечері — із любителівартистів. Грошовий збір на останньому становив 4970 рублів”.
Врешті, постановки з національної тематики, які змушували глядачів думати про свої першоджерела, про долю родини й України, стали кісткою в горлі новоявленим архарівцям з єдиної правлячої партії. Навіть наявність у репертуарі творів українського Пророка Тараса Шевченка не врятувала самодіяльних митців від розгрому, і в ухваленому рішенні геніальну поему вони назвали “якісь там “Гайдамаки” і змусили їх викинути з репертуару, а “радувати” глядачів п’єсами революційного характеру.
30ті роки минулого століття — це період, коли, за словами одного із сподвижників “вождя народів товариша Сталіна”, життя стало веселіше. Влада ініціює проведення олімпіад художньої самодіяльності. А такий собі доважок до них — культурний збір. Ще один податок на згорьованих від голодомору людей. Зібрані гроші мали йти на розвиток культури. Хоч як тяжко, а мешканці Кобижчі, які люблять мистецтво, ділом виконують умови соціалістичного змагання з Носівським районом. Районна газета розповідає, що Червонопартизанська і Ворошилівська сільські ради містечка достроково виконали завдання із культзбору, і їхню роботу мають наслідувати всі села району.
Хоч як би там було, але закладені старими “просвітянськими” драмгуртками в селянську свідомість паростки любові до українського класичного театру більшовицькій владі так і не вдалося вирвати з корінням. У передвоєнний рік аматори сцени з місцевого колгоспу “Більшовик” на сцені свого колбуду представили глядачам 18 вистав. Вірність традиціям підтвердили аматори кобижчанської сцени і в наступні роки. Навіть у найчорніші дні брежнєвськосуслівської ідеології радянського застою залишалися вірними постановкам із національної тематики.
До речі, молода Українська Народна Республіка ще 1918 року розпочала дбати про розвиток дозвілля людей. Тоді “Чернігівська земська газета” писала про розвиток народних будинків у Козелецькому повіті. Газета оприлюднила думку повітової земської управи, що побудова народних будинків, як установ, що сприяють і об’єднують культурнопросвітницьку самодіяльність народу, бажана в кожному волосному поселенні. Управа вважає за необхідне, крім уже чинного народного будинку в Новій Басані і в Новому Бикові, де він будується, насамперед збудувати народний дім більш широкого типу в містечках Бобровиці, Кобижчі, Олишівці, Козельці. Потім побудова народних домів меншого типу була запланована … в Чемері, Держанівці, Вороньках, Ярославці, Мостищах, і пізніше — в Козарах, Щаснівці, Ядлівці.
Народні доми в Кобижчі і вище перелічених селах більшовики так і не збудували. Хіба могли вони підтримати ідею Української Народної Республіки, яку втопили в народній крові. Зате 1939 року в Кобижчі помпезно провели відкриття будинку культури. Саме так більшовики назвали колбуд і відкрили його в приміщенні церкви, яку закрили “на вимогу трудящих села”, бо, мовляв, її дзвони заважають учням неподалік розташованої школи вчитися. На відкриття так званого осередку культурного життя навіть погукали шефів із Дарницького вагоноремонтного заводу, які приїхали з духовим оркестром. Комуняки не побоялися й кари Божої за таке святотатство.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment