Сила таланту

Юрій БРИЛИНСЬКИЙ,
заслужений артист України, м. Львів
Цьогоріч майже одночасно двоє близьких мені людей відзначають 90-річчя від дня народження. Обидва були в’язнями сталінських концтаборів. Один із них — мій колега Борис Мірус.
Вперше побачив його на екрані у фільмі “Іванна” Віктора Івченка. Було це в селі Ягольниця Чортківського району Тернопільської області, і коли на екрані з’являвся дуже несимпатичний, за задумом кіносценариста, націоналіст Каблак, у залі шепотіли: “Отой — із Синякової”. Трохи було дивно це чути, бо в Синяковій я бував часто як працівник будівельної бригади колгоспу “Радянська Україна”. Їздили ми туди по пісок. Але незабаром у Чорткові побачив живого Б. Міруса, який стояв у центрі міста і, мабуть, на когось чекав.

Звичайно, тоді й подумати не міг, що ми з Борисом працюватимемо в одному театрі, та ще й ділитимемо одну гримувальну. Я не збирався бути актором, бо ця професія видавалася мені дуже складною і вимагала особливого обдарування. Але сталося.
1963 року ми зустрілися вже на репетиціях вистави “Гайдамаки” за Т. Шевченком в інсценізації Леся Курбаса. Ставив виставу Володимир Грипич. Згодом я довідався, що Борис блискуче закінчив студію при театрі імені Марії Заньковецької, був улюбленим учнем режисера Віктора Івченка, волею випадку блискуче зіграв роль Бєлугіна у виставі “Весілля Бєлугіна”, і після цього, здавалося б, дорога до кар’єри була відкрита. Сам Чабаненко, ректор Київського театрального інституту, запросив його вступити на свій курс. І ось Київ, інститут, гастролі МХАТу, на всі вистави якого заступник директора театру власноруч дав юному Борисові запрошення. Щастя — безмежне! І раптом замість цього — тюремні нари у камері на Володимирській, допити, катування і далека Воркута.
Коли Мірус розповідає про все це, я завжди дивуюся, як він вижив. Допомогла йому, напевно, вдача. Дуже компанійський, життєрадісний характер і вміння контактувати з людьми. Він — актор і завжди ним був, попри обставини. Його розповіді про страшні табірні роки — завжди повні гумору. А ті роки були не гумористичними. Думаю, що це дуже приваблювало людей, які оточували його.
Досить було нам приїхати на гастролі у якесь місто колишнього Радянського Союзу, як у Бориса там обов’язково був хтось із знайомих, який “тягнув лямку” на Воркуті. Пригадую, у Кривому Розі з’явилася ціла “делегація”: там жила своєрідна колонія волиняків, яким після сталінських таборів заборонили повертатися додому, от вони й осіли в Кривому Розі. Після однієї з вистав нас (Борис, Богдан Антків і я) запросили в гості. Йти після вистави в гості до “вдячних глядачів” звична справа для акторів, та ще й на гастролях. Але треба знати Кривий Ріг із його неймовірною структурою. Відстані неймовірні, але ми поїхали. Люди з Волині виявилися надзвичайно добрими і товариськими. Ніч збігла в розмовах, піснях. Ми плакали від реготу, коли Борис колоритно грав сцени з табірного життя. Господарі, котрі разом із Мірусом пережили ці страхіття, теж реготали до сліз. Із розмов я довідався, що більшість із них — бійці загонів УПА, декого засудили до розстрілу, а потім “помилували” на 25 років. Не знаю, чи залишився ще хтось з тих людей у Кривому Розі. Але світлу пам’ять про них я зберіг назавжди. Пишу про це ось чому: Борис у найтяжчі часи свого життя мав щастя потрапити в середовище таких людей. Страшно, коли він розказує про те, як його везуть у товарному вагоні, і він бачить вночі якісь загорожі, ліхтарі, вишки, колючий дріт і знову безліч ліхтарів — і тоді здивований хлопчина питає когось зі старших: “А що це — міста такі?”. А у відповідь чує, що це вже почалися табори. І потяг їде і їде через ці безкінечні табори. І от у цю страшну невідомість їде юнак, перед яким відкривалася надзвичайно артистична кар’єра, якого чекали, здавалося б, всі земні радощі. І раптом усе пропало, і невідомо чому, за що…
Я інколи намагаюся уявити цей жах, поставити себе в подібні обставини, але не можу, хоча й сам пережив чимало. Думаю, що Борис не зламався тоді саме тому, що в нього там були виняткові друзі. Багатьох з них я знав. Вдячний Борисові завжди, що ввів мене, набагато молодшого хлопця, в коло цих надзвичайних людей — розумних, інтелігентних, мужніх, упевнених у своїй правоті. Вони не загубили цих якостей у більшовицьких таборах. ГУЛАГівське пекло тільки додало їм віри, зміцнило їхню стійкість і підживило надію. Все відбулося всупереч сподіванням комуністичної ідеології.
Там, у таборі його мрією було потрапити в КВЧ (культурно-воспитательная часть), і він туди потрапив. Його розповідь про те, як вони готували концерт до “октябрських праздніков” гідна пера найкращого гумориста.
Якось у 60-х роках я розповідав Борисові, що Лесь Танюк (на той час молодий режисер, який мріяв реформувати український театр) поставив у Одеському театрі “Шельменка-денщика”, і всі ролі у тій виставі, навіть жіночі, грали чоловіки, на що Борис спокійно сказав: “Подумаєш, у мене в таборі ще 1952 року в тому ж “Шельменкові” грали самі чоловіки, бо жінок не було”.
Я вже згадував, що Борис Мірус був улюбленим учнем Віктора Івченка. Це той Івченко, який своєю постановкою “Вій, вітерець!” за однойменною драматичною поемою латиського поета Яна Рейніса здивував навіть латвійців. Вони були в захопленні від вистави, коли театр гастролював у Ризі. Через багато років знаменита латиська актриса Вія Артмане згадувала про цю казкову виставу і казала, що кращої інтерпретації перлини їхньої драматургії вона не бачила.
Із розповідей Бориса вимальовується і зовсім інший образ прекрасного режисера Бориса Тягна, учня Леся Курбаса, який і повернув театр на європейську дорогу. Але давалося йому це з великими душевними і фізичними затратами. Він так і залишився чужим у цьому провінційному колективі, який намагався витягнути з багна дріб’язковості, сімейних чвар, групівщини на високий рівень. Борисові Тягну це вдалося. Але скільки крові йому зіпсували посередності з партійними квитками. Навіть ті, кого він силою свого таланту витягав на вершини театрального мистецтва, часто плювали на нього.
Я згадую із особливим теплом нашу спільну роботу у виставі “Дами і гусари” за п’єсою А. Фредра. Спектакль ставив Збіґнєв Хшановскі — режисер Львівської телестудії і Польського народного театру. Підібралася прекрасна постановочна група: художник — Мирон Кипріян, композитор — Анатолій Кос-Анатольський, тексти пісень написав Роман Лубківський, Борис Мірус грав Майора, Богдан Ступка і Богдан Кох — Ротмістра, Богдан Козак — Поручика, я грав Капелана. Вистава мала шалений успіх. Мірус у ролі Майора був неперевершений. Потім мені довелося бачити на телевізійному екрані цю виставу у виконанні театру імені Вахтангова в Москві і польського театру за найкращими коміками Польщі. Не тому, що кожен кулик своє болото хвалить, але насправді ці вистави не дорівнювали нашій. А щодо Міруса — тим більше. Знаменитий Юрій Яковлєв був проти нього дуже мізерним. Та й навіть останній фільм “Дами і гусари”, який зробила знаменита польська актриса Кристина Янда і в якому грають кращі польські актори, не дотягує до нашої вистави.
До Бориса швидко прийшло визнан­ня глядачів і дуже пізно — визнання влади, яке, як відомо, проявляється у званнях і нагородах. Зрозуміло, що його як “ворога народу”, хоч і реабілітованого, не підпускали і близько до нагородного відділу обкому партії.
Пригадую, як у театрі працювали над “Чайкою” А. Чехова. Режисером був Володимир Опанасенко, який і підібрав собі групу найкращих акторів — інтелігентних і високоінтелектуальних. Мірус грав Соріна — роль не особливо, здавалось би, помітна, та й на репетиціях він недуже встрявав у високоінтелектуальні розмови на теми “тонкої чеховської душі”. Але на прем’єрі вистави оцей Сорін вийшов чи не на перший план. Я пам’ятаю з вистави тільки Богдана Ступку в ролі Трєплєва і Бориса Міруса в ролі Соріна. Мабуть, я недуже помилявся, бо коли ми гастролювали у Москві, до нас на обговорення вистав приходили кращі російські театрознавці і режисери, і всі вони найкращою визнали роботу Бориса Міруса в ролі Соріна.
Аж чудно подумати, що Борисові Михайловичу — вже дев’яносто. Про нього й досі не написано досліджень, гідних його великого таланту. А Мірус — це унікальне явище в українському театрі. Це — великий майстер, який віддає все своє життя тільки сцені.
Коли я інколи їду в свою Шульганівку, то обов’язково проїжджаю через село Бориса — Синякову. Дорога збігає вниз до річки Серет, навпроти — піщана скеля Бердо, праворуч — Чортків, ліворуч видно над блискучою стрічкою Серету село Угринь, а далі понад рікою мальовничі села Розсохач, Сосулівка, Улашківці. Краса України — Поділля. У Чорткові біля Будинку “Просвіти” стоїть пам’ятник геніальній українській актрисі Катерині Рубчаковій. Вона теж народилася тут у багатій на таланти сім’ї Косаків, і хоч пізно, але дочекалася пошанівку від земляків. Борис Мірус має велику шану від тих, хто його знає як актора і любить як людину. Оце і є найвища шана для актора.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment