Убивство в Росії

Уривок із другої мемуарної книжки М. Слабошпицького “Тіні в дзеркалі”, яка незабаром побачить світ у видавництві “Ярославів Вал”

Закінчення. Початок у ч. 33 за 2018 р.

Офіцерракетник Побуринний став цивільним. Треба було поновому облаштовувати своє життя. Тоді всі мріяли про бізнес. Ця ідея захопила і його. Він, як це було з багатьма неофітами цієї справи, почав пробувати все — і все давалося нелегко. Та він мав у собі нерядову волю й наполегливість. Труднощі не роздушили його й не відлякали. Записався на спеціальні курси підприємців, вивчив там найголовніші основи ведення бізнесу. Вирішив створити мережу магазинів, котра торгуватиме оргтехнікою. Врешті таки постала його комерційна фірма із промовистою назвою “Заповіт”. Її магазини з’явилися в п’яти містах. Вона справді стала зразковою. Побуринний особисто добирав персонал, сам навчав кожного новака, сам тестував усіх після навчання. Прищеплював своїй команді таку філософію: “Гроші треба не красти, а заробляти”. “Заповіт” працював тільки “побілому”. Ніякої “тіні”, ніякої паралельної бухгалтерії.
На нього здійснювали тиск і податкова, й міліція, і рекет, що пропонував за відповідну плату “дах”, але він не піддавався. В нього кілька разів стріляли, але залякати вчорашнього офіцера не виходило. Він вистояв. “Заповіт” процвітав. Побуринний уже мав кошти, щоб фінансувати недільну українську школу й дитячу та дорослу футбольні команди “Заповіт”.
Розповів, що саме в цей час і зустрівся з моєю книжкою “Українець, який відмовився бути бідним”. Яцикова філософія не могла лишити його байдужим. Вони з дружиною були у відпустці в Іспанії. Дружина Ельвіра з гумором розповідала: всі лежать на пляжі розслаблені, хто розглядає малюнки хмар у небі, хто мріє, хто дрімає, а Володя, обв’язавши голову рушником, пріє над книжкою, щось там підкреслює, виписує, цитує вголос. Мені радісно було це почути, бо я таки допевнився, що книжка справді корисна. Яцик мріяв, щоб вона вийшла саме такою. Він не втомлювався повторювати, коли я працював над нею: хоче, щоб молоді люди, які прочитають її, затямили філософію та етичні засади чесного бізнесу. В Побуринному Яцик зустрів того спраглого читача, який прагнув усе те вивчити до щирця.
Володимир сказав, що тоді, в Іспанії, в нього з’явилася ідея поїхати до Канади, щоб познайомитися з Яциком і взяти в нього майстерклас бізнесу. Він багато розпитував мене про Яцика, бо хотів знати про нього все. Дуже шкодував, що не встиг вирватися до Канади — Петра Яцика не стало. У нього було єдине джерело інформації про видатного бізнесмена і мецената — я, і він, без упину цитуючи Яцикові постулати, прохав прокоментувати той чи той момент із Яцикової біографії.
Володя цікавився, чи визнають його збори Ліги меценатів бути гідним стати її членом. Я, вже добре обізнаний із масштабом його благодійництва, запевняв його, що “команда” Загорія зустріне його кандидатуру прихильно, і ми працюватимемо разом у Лізі. Я справді в це вірив. Інтуїція не підказала мені, що попереду буде така трагедія…
Настав день презентації російського перекладу “Марії Башкирцевої”. Я й уявити не міг, що “Мрія” організує його на такому високому рівні. Презентація відбувалася в обласному музичнодраматичному театрі. Зібралися не тільки представники різних національних культурних товариств (од єврейського й аж до чеченського), з якими тісно співпрацювали українці й консолідовано відстоювали свої права. Прийшов гурт обласного начальства (наближалися вибори, і цим пояснюється така їхня — буцімто абсолютно щира — зацікавленість зовсім локальною, як на велике місто, подією).
Мені наговорили стільки компліментів, що я мало не сп’янів од них. Я подякував Наталі Кублановській за ідею видання і переклад, Юрієві Кублановському за передмову. Сказав, що я пишаюся українцями, які живуть тут і не згубили свою українськість. Потім був фуршет, що його організувала “Мрія”, а конкретніше — “Заповіт”. Одне слово, я мав усі підстави для втіхи. Не секрет, що письменникам такі речі не байдужі. А ще мене приємно вразило, що вдалій презентації щиро радів Побуринний — так, ніби це була його книга і віншували саме його. Він був надарований унікальною доброзичливістю і здатністю радіти за когось. Це така ж рідкість, як і талант.
Потім ми у вузькому дружньому колі правління “Мрії” вітали Світлану Короненко з появою російською мовою її “Ворожби на віршах”. Цікавий збіг: видано її в Іваново, а перекладач — Ніколай Іванов. Щоправда, переклади “так собі” — дуже багато художніх втрат і промахів. Побуринний і Кублановська прохали Світлану читати поезії в оригіналі. Наступного дня ми гуртом побували в Музеї сім’ї Цвєтаєвих (у цьому селі під Іваново дід поетеси був священником, сама ж Марина ніколи там не бувала).
І ось — останній день в Іваново. Побуринний запросив нас поїхати на Волгу, в Плюс — старовинне містечко з дерев’яними будиночками, мовби занурене в давнину.
Володимир спритно викермував зі сплетіння вузьких вулиць — і ми опинилися на березі широкої, понурої Волги, що ліниво розляглася під свинцевим небом. Розумію, що те відчуття великої ріки значною мірою зумовлене похмурою погодою, емоційною виснаженістю. І, як думалося мені вже згодом, коли з Іваново прийшла звістка про вбивство Побуринного, неусвідомленими лихими передчуттями.
Наступного дня нарозвидні від’їжджаємо з Іваново. Володя приїхав до готелю з нами попрощатися. Останні слова про недалеку зустріч у Києві. Дружні обійми. Везу в душі відчуття, що знайшов нового приятеля…
Дорогою додому сталася така прикра пригода.
Вночі ми зупинилися перекусити в якомусь придорожньому кафе, де в Світлани вкрали сумку з закордонним і внутрішнім паспортами, гроші, ключі від квартири і ще якісь документи. Про її тодішній стан — нічого й говорити. Попереду — кордон. Як без документів потрапити в Україну? Я намагався її заспокоїти як міг. “Щось придумаємо — безвихідних ситуацій не буває…” Але, що ближче до кордону, то більше її тривога й переляк наростали.
Десь після другої ночі ми на прикордонному пункті пропуску, в хвості довгої черги на контроль. Світлана, як мовиться, ні жива, ні мертва.
Я підходжу до прикордонника і кажу йому про те, що в моєї колеги вкрали паспорт. Він радісно повідомляє мені: її затримаємо і хай вона їде до Москви, в українське посольство, де мають засвідчити її особу й дати відповідний папір для перетину кордону. Я намагався достукатися до його співчуття, однак у відповідь нарвався на багатоповерховий мат. Істино россійскій чєловєк! Каюсь, що я був не елоквентний, але в мене є виправдання: це він мене спровокував. Я вигукнув щось на зразок: “Казьол, зові старшєво, нє то плохо тєбє будєт!” Отакий тон і словник російській людині близький і зрозумілий. Тільки перед тим, як піти будити “старшого”, він мене попередив: “Но ето будєт стоіть много рублєй! Зєльоних…”
“Нє проблема”, — сказав я, подумки підраховуючи, скільки ж доларів у мене лишилося.
Приплентався, позіхаючи, “старшой”.
Я коротко переповів йому суть справи і запитав про “цєну вопроса”.
“Чєтирєста”, — сказав він.
“Тріста”, — відповів я.
“Лади”, — сказав він.
Я зажадав, щоб матюкливий прикордонник сів з нами в мікроавтобус і проїхав аж до українського боку. Щоб нас не кинули.
І ось ми на українській території.
Я став бідніший на триста доларів і тривожно думаю, чи вистачить у мене заплатити, щоб Світлану впустили додому.
Чемно прошу нашого прикордонника, щоб розбудив командира.
Він вагається, а я, щоб справити на нього враження, з усіх сил надуваюся і кажу, мовляв, ти не знаєш, із ким маєш справу. Не послухаєшся мене — дуже тобі влетить.
Хвилин за десять з’являється молодесенький старлей.
Я розповідаю йому про службову поїздку до українців Іваново і про крадіжку документів. Показую службовий паспорт. Він читає моє прізвище й одразу ж запитує: “Ви народний депутат?” Я не встигаю заперечити, як він додає: “Я добре знаю ваше прізвище”. Пояснюю: я — письменник, часто виступаю по радіо й телебаченні. “Письменник? — зраділо перепитує він. — Це дуже добре!” Не знаю, чому це в такій ситуації дуже добре. А він запитує: “Може, у вас є з собою якісь ваші книжки?” Є. “Українські меценати”, “Українець, який відмовився бути бідним” і “Марія Башкирцева”. Він задоволений. “Моя теща — директор школи і викладає літературу, і дружина філолог. Мабуть, це я від них чув ваше прізвище. А в тещі завтра день народження. Підпишіть їй книжки. І дружині підпишіть”.
Я підписую. Як добре, що вони були в машині. Кажу йому, що його російський колега взяв із нас триста доларів.
Він відповідає, що ніяких грошей у мене не візьме. Але я маю знати, що він іде на велике порушення службової інструкції. Бо в нашій ситуації йому треба відконвоювати безпаспортну особу в камеру попереднього ув’язнення, і вона перебуватиме там доти, доки проводитиметься з’ясовування, хто вона й що. Він нас пропускає, але попереждає: якщо ми десь похвалимо його за цей вчинок, і те дійде до його начальства, він матиме великі неприємності.
Я вдячно потискаю його правицю.
Я ніколи ніде не говорив про ту історію на кордоні, щоб не підвести офіцера. Оскільки відтоді минуло вже п’ятнадцять років, нарешті пишу про неї — певен, що йому це вже нічим не загрожує.
Але на тому тоді наші пригоди не скінчилися.
Нас підстерігав іще один напружений сюжет.
Коли ми тільки збиралися в Росію, мій водій Станіслав, м’який і делікатний чоловік, запанікував: “Я боюся аж туди їхати — це ж через Москву треба в тому сонмищі машин продиратися — у мене нерви не витримають…” Він запропонував свою заміну на поїздку — чоловік його сестри Володя, який неоднораз їздив до Росії (він — далекобійник), охоче прислужиться в цій справі.
Володя — чоловік тертий, бідовий, із повним ротом лайок та анекдотів, запевнив мене, що може доїхати в Іваново навіть із заплющеними очима, і я радісно погодився на цю заміну. Цілу дорогу до Іваново я осмикував Володю, щоб він збавляв швидкість, бо він гнав так, що наш “Соболь” міг розсипатися на ходу.
Я казав: “Володю, в нас немає пасків, щоб прив’язатися перед зльотом, і в нас же, до речі, не літак; нагадую тобі, що це — домашнього роблива псевдоавтомобіль. “Витримає він і сто сорок кілометрів”, — заспокоював мене Володя.
А дороги ж тоді були в Росії такі, як наші нинішні магістралі імені Гройсмана.
Отож, коли ми нарешті перетнули кордон, Володя взяв старт. Наш “Соболь” жалібно заверещав, заскрипів, задвигтів, як літак у зоні страшної турбулентності. Ми летіли крізь темну ніч, ліхтарів ніде не було, а місяць і зорі світили так скупо, що їх було майже не видно. Наші фари неохоче продірявлювали густі вологі сутінки. Я батькував Володю, а він мені пояснював: він не може спізнитися на хрестини. Володя справжній українець — горілка на хрестинах йому дорожча за його — і наші — життя.
І раптом нам назустріч вихопилася міліцейська машина. Звідти пролунала команда зупинитися. Але Володя обминув її і ще дужче газонув.
Я вже був геть розгублений од його некерованості.
“Не доженуть, — вигукнув з азартом, — за мною не раз лягаші ганяли, але куди їм до мене братися!”
Даїшники гналися за нами й щось кричали нам у гучномовець. Очевидно, вже не накази зупинитися, а грізні ультиматуми.
А Володя реготався і витискав із бідолашного “Соболя” навіть те, що цьому скромному за потужністю автомобіликові було непосильно.
Даїшники відстали. Володя торжествуюче сказав: “Що й треба було довести! З ким надумали змагатися?!”
І раптом наші фари висвітили два автомобілі, котрі перегородили нам дорогу. Звичайно ж, міліцейські.
“Ти що, не розумієш, що вони по рації передали, що якийсь вар’ят не послухався їхньої команди? — роздратовано мовив я і радісно додав: — Зараз тебе пов’яжуть — і правильно зроблять”.
Ми зупинилися, і я вийшов до даїшників.
— Ви чого втікали? Нелегалів перевозите? Документи!
Я згадав, що в Світлани документів немає і внутрішньо похолов. А вона, як миша, перелякано притаїлася в салоні “Соболя”.
Чесно їм почав розповідати, що в нас була відповідальна і важлива поїздка на запрошення української організації Іваново. Показав свої документи. Пояснив, що у водія, мабуть, не всі вдома, бо ж оце так летів на хрестини. Подарував кілька своїх книжок. Вони скривилися і з чемності прийняли абсолютно непотрібний їм дар. Розумію, що вони чекали грошових знаків. Особливо “зелених”. Але я вже зовсім вигрошився і чесно їм про це сказав. Вони не приховували свого розчарування. Але я говорив, не перестаючи, бо відчув, що не повинен втратити ініціативу. Вони неуважно слухали, нетерпляче переглядаючись. А я вже почав їх хвалити: які вони віддані своєму обов’язку люди і як мені пощастило, що я натрапив саме на них. Побачив, що це їм таки трохи сподобалося. Без будьякого переходу попросив, щоб обмежилися тільки виховною роботою нашого хвальковитого водія, який на цей час мовби язика проковтнув і понуро мовчав.
Володі прочитали сувору нотацію. Він без особливого ентузіазму її слухав, нервово позиркуючи на годинник: хрестини ж!
Урешті нас відпустили.
Я сказав, що вдруге його не виблагаю, якщо він знову через перевищення швидкості трапить в обійми даїшників. І заспокоїв: горілки для нього навіть і після хрестин лишиться.
Отак ми вибралися і з тих тарапатів.
Фортуна виявила до нас свою прихильність.
“Нелегалку” Світлану Короненко безперешкодно довезли додому.
Я розповів про Побуринного Володимирові Загорієві, докладно виклавши весь послужний список молодого мецената. Загорій зацікавився Побуринним. Ми збиралися запросити його на чергові збори Ліги українських меценатів, якщо він раніше не вибереться до Києва. Бо ж збирався навідати родину в Чорткові на Тернопільщині.
Я збирався написати про Побуринного нарис.
Але довелося писати некролог.
Уранішній дзвінок од Наталі Кублановської. Сльози в голосі.
І довгі паузи між словами.
Володимира Побуринного — вже немає.
Це сталося вчора вночі.
Отак мені довелося писати гіркий постскриптум до радісної історії знайомства з Побуринним, що стало відкриттям цієї яскравої людини. Це дуже болісна повинність — мучитися над некрологами про тих, до кого прихилився серцем. Усе боїшся, щоб не заговорити аж надто літературно. Усе шукаєш найпростіших слів…

Пам’яті Володимира Побуринного
Його вбили опівночі перед дверима власного помешкання.
За дверима вже спали дві малолітні доньки й, очевидно, чекала дружина, яка звикла, що чоловік повертається додому пізно. Це знали й замовники вбивства. А що вбивство замовне, правоохоронці ствердили відразу ж, лиш почавши вивчати факти: за кілька кроків від порогу поставили кілера, який з професійною холоднокровністю націлив пістолет у голову Володимира Побуринного.
Він був одним із лідерів громадської організації української культури “Мрія” в Івановській області Російської Федерації. І не лише формально, оскільки його обрали заступником голови організації. Вона й творилася з ініціативи кількох людей, серед яких був він, а також існує значною мірою завдяки його щедрій фінансовій підтримці. Не було жодного проекту “Мрії”, який би він не підтримав своїми коштами. Чи це українська недільна школа в місті Тейково, де він жив, чи український самодіяльний театр “Мрія”, чи видання українських газет, чия важливість на теренах Росії зростає особливо.
Я познайомився з ним ранньої осені в Іваново, куди приїхав на запрошення “Мрії”. Він справді з гордістю розповідав про те, що організація українців області має не лише плани на майбутнє, а й свою біографію. Тобто створилася вона не вчора і уже встигла згрупувати довкола себе тих, хто тут, у російському краю, де українцем бути особливо важко, не відмовився від свого національного кореня. Не випадково керівники Івановської міської адміністрації потвердили, що українська діаспора — найсильніша з усіх тутешніх діаспор.
Він був офіцером Радянської армії. Служив у Росії, куди його направили після закінчення військового училища. У час горбачовської “перестройки” в одній із всесоюзних газет з’явилася стаття офіцера Побуринного про те, що Україна неодмінно стане незалежною державою і що матиме вона не тільки свій уряд, національну валюту, а й Збройні сили. Командування розцінило це як зраду офіцерської присяги, як агресивний націоналізм. У біографії Побуринного розпочався вже цивільний період, який і привів його до бізнесу.
Засноване ним підприємство одержало принципово українську назву: “Заповіт”. Так назвав Володимир і футбольну команду в місті Тейково, яку він фінансував.
Під час тих зустрічей ще раз відчулося, який тісний світ, і ми здебільшого знаємо одне одного, хоч, бува, формально не знайомі поміж себе. Побуринний розповідав, що зразком бізнесмена і мецената має Петра Яцика, котрого він пізнав з моєї книжки “Українець, який відмовився бути бідним”. Це ж саме під впливом Яцика він почав жертвувати на українські справи, засвоїв філософію сильних людей, які повинні допомагати слабшим.
Побуринний захоплювався розмахом Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, вирішив встановити свої премії для його учасників в Україні, простежити, щоб до мовного турніру приєдналася і Тейковська українська недільна школа. І ще в нього з’явилася мрія стати членом Ліги українських меценатів.
Його родина в Чорткові на Тернопільщині чекала Володимира в гості. Написав, що привезе молодшу доньку, якої родичі не бачили.
Не приїде. Куля поставила в його житті крапку, коли йому заледве повернуло на четвертий десяток.
Втрата таких людей — це як втрата прекрасних надій і можливостей.
Обов’язок живих перед мертвими — нагадувати світові їхні імена, щоб вони не пішли в небуття. Ліга українських меценатів встановила для учасників Міжнародного конкурсу з української мови премію Володимира Побуринного. Він цього хотів. І так буде. Треба його пам’ятати. Він на це сто разів заслуговує.

* * *
Боляче усвідомлювати, що його — молодого, сповненого амбітних планів на завтра, — куля скосила на злеті.
Він уже не просто самовизначився, а зустрів самого себе. Сподівався від себе багато (мав для того всі підстави!). Але життя вищирилося до нього зловісною гримасою.
Росія не стала прихильною для українця Побуринного. І це мимоволі наводить на сумні роздуми, в яких неминуче слово забирає похмура символічність ситуації і напрошуються широкі узагальнення. Особливо вже в контексті гібридної україноросійської війни.
Легко уявити, де був би сьогодні Побуринний, якби не загинув тоді, коли він тільки здіймався до свого зеніту. Це — ще одна наша втрата тієї української людини, яка вже потужно виростала над пересічними індивідами і могла стати на один рівень із тими, на кому тримається український світ.
Для нас це — болісна втрата.
А для Росії — буденний факт. Там одним убивством більше чи менше не має ні для кого аніякогісінького значення.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment