Віктор ГРИЦЕНКО. Останнє побачення

Кредо
Я — поет. Така вже воля Бога…
Визнайте її — немов закон.
І Всевишнім обрана дорога,
що завжди — окремо від колон…

Не махав ніколи прапорами,
і вождем нікого не обрав,
і дружу давно лише з вітрами,
а на бурю вже не маю прав.

Бог обрав і для народин дату,
сам я вибрав мову і народ —
Україну, на хресті розп’яту,
і людей, що порають город.

Божий задум не мені судити —
хай по правді судить нас Господь.
Має край мій в Судний день спалити?..
Хай мою сьогодні спалить плоть!..
Могила невідомого поета
Лежу, як бачите, під тьмяним дерном,
лиш на камінні зеленіє мох.
Не тут посіяні Господні зерна,
хоча й для мене не жалів їх Бог.

Жадана тиша. Лиш напередодні
чи рік тому співали солов’ї,
та їх забрали ангели Господні,
щоб не тривожив спів думки мої.

А на могилі — ні хреста, ні квітів,
ні надпису, що тут лежить поет.
І плачуть наді мною тільки віти,
хоча й дарма: я вирвався з тенет!..

Не я, а ви ждете Страшного суду,
бо наді мною вже відбувся суд:
у двох серцях і далі жити буду
і, може, не лежатиму отут…
* * *
Я знов журюсь — душа кричить:
світ вмитий кров’ю і сльозами,
тому дарма у Божім храмі
органна музика звучить.

В цій музиці, звичайно, сила…
В душі ж відлунює: “Ганьба!”,
бо хтось продавкупив раба,
а десь брат брата взяв на вила.

Коли б з ікон над вівтарями
з’явився натовпу Христос,
ридати б, мабуть, довелось
Йому кривавими сльозами.
Еволюція
З моря звірі виповзли на сушу,
в небо синє піднялися птиці…
Нам Всевишній дав безсмертну душу,
хто ж то — плаху та сокиру з криці?..

Що не витвір — знову гільйотина!
І такі ми будемо до гробу:
тягнеться до всесвіту людина,
а верта з небес творцем потопу.

Ми не з глини чи земного праху:
іншого навчив учений Дарвін.
У майбутнє дивимось без страху,
хоч чекає доля динозаврів.

Нас, напевно, жде нова програма,
більш всього, без перемін суттєвих:
все почнеться знову від Адама,
тільки змій в Раю не звабить Єви…
* * *
Не вірші пишу, а на себе донос
пишу, мов сексот, в комітет держбезпеки:
за давній мій гріх був розп’ятий Христос,
за мене невинно вмирали дейнеки.

Не вірші пишу, а нотую думки
і з кимось ділюся своєю печаллю:
для мене монахи звели Соловки,
та інші за мене сідали на палю.

Не вірші пишу, а таврую себе,
бо довго ходив по дорогах незрячим:
от знову хоронять, Вкраїно, тебе,
а я це так пізно, невдаха, побачив.

Не вірші пишу, а псалом шепочу:
крім серця, не маю я іншої жертви…
Та знаю я певно: Всевишній тих чув,
хто зміг за Вкраїну достойно померти.
* * *
Я ваших, недруги, не потребую спогадів,
хоч слово в них — як бронзове лиття.
Не потребую я хвали від погані,
а лиш хули — і тільки за життя.

Сьогодні будьмо щирими й відвертими:
живіть, немов поета й не було.
Хай вірші будуть з пам’яті зітертими,
як з карт районних батьківське село.

Були ми з ним чомусь неперспективними
(в Європі, кажуть, не такий масштаб)
і часом дужедуже, мабуть, дивними,
як пращурам замурзаний арап.

Ніхто не буде, знаю, гірко плакать,
й дубовий хрест не витешуть майстри.
Тож зайвого не треба набалакувать,
щоби ясу розносили вітри.

І повезуть труну не до Оленівки —
ні кладовища там, ані людей.
Тому не треба зайвої полеміки —
в якім краю відзначить ювілей…

Я ваших, недруги, не погребую спогадів —
сльози достатньо на очах рідні…
Я жив погано, бо торкався погані —
за це Всевишній сам воздасть мені…

* * *
Я вперше народився в дні суворі,
коли собори зводив Ярослав.
Навчався люд хилитися в покорі,
а я в душі кумирню будував.

В житті наступнім в ролі менестреля
Прекрасній Дамі я складав пісні.
І з тих часів б’ють у душі джерела,
в яких жура — мов камені на дні.

Не полюбляв я лицарські турніри
і шпагу зовсім не виймав з піхов,
тож смерть знайшов на кінчику рапіри,
коли мою зневажили любов.

Мої молитви заспівали півчі,
коли на захід пролягли шляхи.
Я там зустрівся з чародієм з Вінчі,
що ніс покуту за чужі гріхи.

Сто літ потому я мости вже зводив,
торуючи над урвищами путь,
в пустелях міг знайти підземні води,
у формулах — життя людського суть.

Та будьколи я не міняв на злато
чужої волі та своїх надій,
а лиш хотів постійно бунтувати
і по дорозі не ходив кривій.

Можливо, в світі цім живу востаннє,
бо сьоме коло пекла я пройшов,
та знов душа готова до повстання:
увосьме йду, щоб звідати любов.
* * *
“Найбільший гріх — людська гординя”, —
чужий я вичитав рядок,
і вирвав я кілок із тину,
хоча на бунт вже був зарок.

Хоча вважав себе я пилом,
що впав з космічного шляху
(мене життя нещадно било
об твердь земну — тверду й суху!).

Я вже тепер не звусь поетом,
як в юності назвав себе,
хоч взнав Поезії секрети
і від землі, і від Небес.

І знову бунт. З плеча чужого
костюм — оцей душевний біль?..
Я ж не просив нічого в Бога,
а лиш страждання породіль,

коли народжую я слово,
що жаром розпіка мене…
А ворог мій плете обмови,
немов мережку з муліне…

Що заздрить хтось, я знову винен,
як винен, що не заздрю сам?
То що ж зробити я повинен,
щоб болю вірили й сльозам?..

Бунтую, зоряну годину,
як перше, жду на свій поріг,
хоча вже знаю про гординю,
що це — мій гріх, найбільший гріх!..
* * *
Я над проваллям птицею полину
і в будні захмелію без вина,
лиш хай погладить, як малу дитину,
дарована від Господа жона.

Вітри любові вдарять у вітрила,
і щогла задзвенить, немов струна,
та за умови: щоб мене любила
дарована від Господа жона.

Я ще здійснити подвиги зумію,
хоч і вкриває скроні сивина:
мов квіти, сіє у душі надію
дарована від Господа жона.

І не загину я в життєвім вирі:
біди хлебнути — нам не первина.
Потягне корабель мій на буксирі
дарована від Господа жона…
Що в імені твоїм? Дружині

“Хельга, Хельга!” — стогін берегами,
після нього — шрами на лиці:
з друзями, немовби з ворогами,
за стерничку билися гребці.

“Ольго, Ольго!” — скорені древляни,
як у вічі глянула їм смерть,
кидали прокляття Ользі з ями,
у яку штовхнув їх княжий смерд.

За чужими для Русі морями
протягом кількох десятиліть
виривали це ім’я із рани
сталь варязька й візантійська мідь…

Я відкину всі, що людям дані
в церкві християнські імена:
лиш твоє — варязьке! — у гортані
має смак столітнього вина.

м. Кривий Ріг

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment