Світлої пам’яті Левка Лук’яненка
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
просвітянин м. Бориспіль
Не доживши півтора місяця до дев’яноcторіччя, яке припадає на 24 серпня — день 27-ї річниці Незалежності України, полинув у засвіти Левко Лук’яненко — унікальна Людина, Великий Українець, Національний Герой, який присвятив своє життя шляхетні меті: самовідданій, безкомпромісній боротьбі за державну незалежність Батьківщини.
Засуджений за патріотичну діяльність до страти, 32-річний Левко (не вбивця, не душогуб, не терорист, а мирна, інтелігентна, високоосвічена людина!) 72 доби провів у камері смертників — темному, похмурому, схожому на могилу казематі, щомиті чекаючи розстрілу. Понад два місяці перебував у незбагненному для більшості людей психоемоційному стані, коли кожна хвилина, година і кожен день життя сприймаються як останні. Проте комуністична влада, несподівано продемонструвавши “великий гуманізм” щодо молодого освіченого українця, милостиво пощадила його, скасувавши смертний вирок (існує версія, що за свого земляка заступився тодішній генеральний прокурор СРСР Руденко, також уродженець Чернігівщини).
Але окупанти побоялися відпустити на волю незламного українця, тому не визнали його невинним, не виправдали. Натомість учасника бойових дій у Другій світовій війні, правника з дипломом юридичного факультету Московського держуніверситету на 15 років запроторили до концтабору. Довгі 27 років — майже третину свого життя — відмучився Л. Лук’яненко в комуністичних катівнях. І за що? За небажання бути рабом і холуєм совєцького антиукраїнського режиму, за спробу на практиці реалізувати гарантовані тодішньою Конституцію людські й національні права. Зокрема — право на вихід України зі складу СССР.
Чим дорогий для нас Левко Лук’яненко, за що ми, українці, безмежно вдячні йому і багатьом сотням його побратимів, мужнім патріотам і правозахисникам — колишнім політичним в’язням московсько-комуністичного режиму, чому пишаємося ними? Передусім за те і тому, що ці люди високо підняли планку моральних вимог до себе й до свого оточення. Вони не могли й не хотіли жити у щоденній брехні й криводушному лицемірстві. Кришталево-чисте сумління не дозволяло їм брати приклад зі слухняно-мовчазної більшості, ставати безхребетними пристосуванцями, покірними, прислужниками ворогів і носити маску лояльності до ненависних окупантів.
Своїм чесним життям, безкомпромісною боротьбою за волю Батьківщини Л. Лук’яненко і його соратники продемонстрували світові: попри жахливе, довготривале нищення Москвою українства, найкращі представники нашого народу завжди зберігали (також і нині плекають!) вільний, нездоланний, ніколи й ніким не переможений козацько-гайдамацький героїчний дух. Пам’ятаймо: саме завдяки могутньому революційному духові, “що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю”, і постала Самостійна Україна. На жаль, наша Держава нині ще зовсім не така, про яку мріяли багато поколінь українців, за яку ми боролися — завзято, натхненно й відважно, з великою вірою у власну правоту і тріумфальну перемогу, з упевненістю в тому, що влада і власність у Вільній Україні назавжди перейдуть до рук нашого народу, що добро і правда остаточно переможуть і на віки-вічні запанують на рідній землі.
Нині було б помилково і несправедливо вважати Л. Лук’яненка та інших жорстоко покараних московськими окупантами активних учасників руху опору комуністичній владі лишень невинними жертвами політичних репресій. Акцент треба ставити не тільки і не стільки і не так на величезній саможертовності борців за Україну, як на їхній безмежній, непереборній синівській любові до рідного народу, до святої правди, добра і справедливості. А також на рідкісному героїзмі, на непересічних бійцівських якостях. На непохитній вірі в Бога, яка завжди дає наснагу і підтримує навіть у, здавалося б, безнадійній боротьбі за святу справу.
Чимало учасників боротьби за Вільну Україну, серед них Л. Лук’яненко, не одне десятиріччя відмучилися в комуністичних в’язницях. А декотрі, — серед них і Василь Стус — вже більш ніколи не побачили рідної України. Бо не змогли вижити в холодному, гнилому кліматі далекої чужини, не витерпіли щоденних знущань і принижень з боку табірної адміністрації.
Усі, хто особисто знав Л. Лук’яненка, констатуємо: довготривала важка неволя, багаторічна примусова відірваність від Батьківщини, ізольованість від родини, неможливість спілкування з побратимами — людьми високоосвіченими, культурними і гуманними, які сповідували українські і загальноцивілізаційні моральні цінності, не призвели до втрати ним природженої людяності й доброти, віри в остаточну перемогу справедливості. Він не зачерствів душею. Не зненавидів тих, хто ламав його життя (своїх ворогів) і, як справжній християнин, не прагнув помсти. Бо розумів: саме вони, його осатанілі кати — найбільші жертви московитського комуно-фашизму. Навіть на волі були ті виродки мерзенними боягузами, ницими, підлими рабами сатанинського кремлівського режиму. А він, понад чверть століття перебуваючи за колючим дротом, завжди залишався духовно вільним.
Після всіх жахіть, пережитих в ув’язненні, Л. Лук’яненко вже нічого й нікого, крім Бога, не боявся. Ніколи не мав особистої охорони. Як політик і депутат, завжди був з народом, за кожної нагоди зустрічався з людьми, вислуховував їхні думки і пропозиції. Нам імпонували його розсудливість і мудрість, доброзичливість і делікатність, спокій за будь-яких обставин. А також ясність думки, неквапливість, аргументованість, короткість і чіткість мови. Він ніколи не дратувався, ні на кого не сердився і не кричав. Не вживав гнилих, лайливих слів. На відміну від багатьох колег-політиків — почасти грубих, холодно-бездушних, черствих, неврівноважених, лукавих і цинічних, він був справжнім, а не удаваним, найвищої проби українським інтелігентом, істинним європейцем.
Як державний діяч, Л. Лук’яненко був мудріший і далекоглядніший за більшість колег. Він ніколи не вірив лукавій Москві, на відміну від декотрих новоспечених “патріотів і патріоток”, зневажав її плюгавих кагебістських керманичів. Вказував на потребу рішуче, швидко й остаточно вийти зі сфери політичного впливу Кремля. Вбачав велику небезпеку в економічній залежності від Московщини, зокрема від її енергоносіїв. Завжди говорив і писав: ідеологічна, інформаційна, культурно-духовна й мовна експансія споконвічного лютого ворога — пряма загроза національній безпеці України. Тому закликав владу берегти й розвивати українську культуру, відродити національний кінематограф, українізувати телебачення. Наполягав на зміцненні обороноздатності України, вважав, що наші добре оснащені й забезпечені Збройні Сили мають завжди перебувати в постійній бойовій готовності для відбиття наступу потенційного агресора. Наголошував: вектор цивілізаційного руху нашої держави повинен бути спрямований на Захід, а стратегічна мета України — вступ до НАТО та ЄС. Обурювався тим, що влада засмічена численною московською агентурою (міністр оборони і голова СБУ при владі “регіків” були громадянами Московії, а особистий перекладач чинного прем’єр-міністра і колишнього президента, якийсь Єжов — чи не нащадок сталінського наркома НКВД? — московським шпигуном).
На жаль, всі самозакохані, здемонізовані великою владою високопосадовці мають спільну ваду: ніколи не прислухаються до висновків і порад незалежних, мудрих, (краще освічених, досвідчених і більших патріотів, ніж вони самі) представників громадянського суспільства. Зокрема про це з болем говорив також Богдан Гаврилишин та інші поважні особи. Натомість очільники цілковито довіряють своїм “аналітикам” (не відомо, з якої кишені вийнятим). Сумні результати недолугої кадрової політики й огидного механізму ухвалення важливих державних рішень — непростимі, помилкові висновки, немудрі слова і вчинки, навіть злочинні дії високопосадовців. Підтвердження сказаному — плівки призабутого майора держохорони Мельниченка, з котрих весь світ дізнався, як ухвалювали рішення, зокрема щодо журналіста Ґонґадзе й інтернет-газети “Українська правда”, колишній президент Кучма, голова АП Литвин та очільник МВС Кравченко.
Ніколи не прагнув для себе багатства, почестей і нагород. Тому не надбав ні статків, ні маєтків. Доживав віку не в розкішному палаці, а в простій сільській хаті. Не раз говорив: бути багатієм у бідній країні — вища міра аморальності для будь-якої особи, а для борця за її незалежність, політика, державного діяча — й поготів.
Справедливо вважав великими грішниками всіх можновладців, які впродовж чверті століття керували й керують нашою державою.
Недолуга, нерозумна політика влади дуже вигідна Москві. Ворог радіє, спостерігаючи за наростанням протестних настроїв у нашому суспільстві. Й очевидно, дуже хоче, щоб замість нації статечних господарів, чесних, дбайливих і старанних працівників українці стали вічними бунтівниками і повстанцями. Щоб, добре навчившись проганяти стару антинародну, брехливу, злодійську і корумповану владу, ми ніколи не змогли об’єднатися, згуртуватися й обрати якісно нову — свою, українську, патріотичну, компетентну й чесну. Підзвітну і підконтрольну нашому народові. Адже перманентний хаос у державі, міжкланова гризня, зростання бідності, смертності, алкоголізму та інших соціальних лих, зневага чиновників до людей, неспроможність (чи не бажання?) численних правоохоронців приборкати злочинність породжують у суспільстві страх і невпевненість, посилюють еміграційні настрої. Для відвернення великої небезпеки, що нависла над Україною, маємо покладатися тільки на здорові, патріотичні й мудрі сили нашого народу. Усвідомлюємо: без згуртованого українства міжнародне співтовариство, закордонні друзі та їхня щедра допомога не врятують нашу державу від загибелі.
Л. Лук’яненко входив до кола непересічних осіб, яких ми справедливо вважали моральними авторитетами нації. Людей з таким широким діапазоном суспільно значущих позитивних якостей, якими щедро наділила його природа, ніколи й ніде не буває багато. Народжуються вони не часто, але живуть яскраво. Нема жодних сумнівів: якби Україна мала нині декілька сотень молодих героїчних Лук’яненків, Чорноволів і Стусів, справи в державі докорінно і швидко змінилися б на краще. Тому великі Українці — а не бандити-олігархи, не зрадливі і брехливі політикани, не мляві, злодійкуваті, шахраюваті й корумповані чиновники, не продажні правоохоронці (усю мерзенну наволоч мусимо рішуче змести!) — повинні стати для нашої молоді гідним прикладом і взірцем для наслідування.
Левко Лук’яненко і його побратими, неначе незгасні смолоскипи, завжди яскраво горіли, освітлюючи шлях тим, хто щиро прагнув послужити Вітчизні й рідному народові. Вони, як метеори, яскраво спалахнувши, промчали в небесній високості на тлі міріад непорушних далеких зірок. Кульмінаційним, найщасливішим моментом усього подвижницького життя Левка Лук’яненка стало 24 серпня 1991 р. У день свого 63-річчя, коли в екстремальних умовах вирішувалося питання державності Батьківщини, він написав історичної ваги документ — текст Акта проголошення незалежності України. Конституційною більшістю його ухвалила Верховна Рада (як учасник тих вікопомних подій, стверджую: більшість нардепів голосували “за”, перебуваючи під шаленим психологічним тиском майже 200 тисяч рішуче налаштованих патріотів, які на заклик лідерів Народної Ради прибули того дня до стін ВР і взяли її в облогу). Завдяки цьому Л. Лук’яненко золотими літерами назавжди вписав своє ім’я в історію України і став одним із батьків-засновників нашої Держави.
Левко Лук’яненко — постать історична, легендарна, значуща, гігантська, монументальна. Він — пам’ятник і яскравий символ епохи.
Віримо: нинішнє покоління українців організується і, мобілізувавши всі сили, переможе клятих, пройнятих сатанинством ворогів, захистить і назавжди збереже нашу державу. Самостійна, суверенна, Соборна, демократична, могутня, соціальна, заможна Україна назавжди стане найвеличнішим пам’ятником Левку Лук’яненку і всім борцям за її Незалежність!
