І тут прийшов Кіндзюліс (вибачте, Медведчук)

Віталій АБЛІЦОВ
Не треба бути мудрим Нострадамусом, щоб розуміти, що незабаром нас чекають найскладніші за всі 27 років Незалежності випробування — президентські та парламентські вибори. Від їхніх результатів залежить, чи Україна продовжить свій рух до європейського співтовариства, чи проросійські опоненти президента П. Порошенка повернуть Україну в фарватер промосковської політики. Тому чим ближче до виборів, тим більше зростатиме соціальнополітичне напруження у суспільстві, а опозиційні сили поспішно шукатимуть компромісні варіанти свого ситуативного об’єднання.
Зауважу: напруження далеке від крайньої межі, але потребує рішучих заходів, які б нормалізували нинішню ситуацію. Президент П. Порошенко досяг значних успіхів на міжнародній арені, але має багато невирішених внутрішньоукраїнських проблем. Передусім щодо розв’язання соціальних питань. Можновладці та їхнє оточення багатіють, а бідні стають біднішими.
Панічні настрої, попри результати соціологічних опитувань та оптимістичних рейтингів, і в таборі опозиції.
Усе вирішиться в останні місяці.
Не витримали нерви і в союзників опозиційного блоку: на телеканалі “112” нежданонегадано з’явилася постать, про яку майже забули. Інакше як ще можна пояснити спішно розрекламовану, але для багатьох (насамперед аполітичних громадян) не таку вже й очікувану демонстрацію на телебаченні одіозного Віктора Медведчука (у словнику іноземних слів трактування слова “одіозний” досить широке: основний переклад із латині — ненависний; є м’якші визначення: неприємний, небажаний або “той, хто викликає негативне ставлення”).
Подібний початок нотаток, народжених “воскресінням” новоїстарої постаті, очевидно, досить крутий і тому може викликати у читачів не тільки іронію і скептичні оцінки, а то й просто здивування.
Це природно.
Адже одна згадка в заголовку пропонованої публікації про комічного героя литовських анекдотів Кіндзюліса, котрий з’являється невідомо звідки, але завжди невчасно зі своєю реплікою (зміст її, буває, важко зрозуміти — але що взяти з дивака?), налаштовує аудиторію на настрої, що коливаються від комедії до трагедії.
Відповіді колишнього соціалдемократа, до партії якого було долучився навіть президент України Л. Кравчук, на перший погляд ніби звучали впевнено. Але то на перший погляд. Візаві і кореспондент — обоє нервували. Гість студії намагався відповідати твердим голосом з упевненим тоном, але телеглядачам з уважними поглядами було видно — юристбізнесмен роздратований.
Що означає поява на телеекрані В. Медведчука, звичайно, стане більше відомо пізніше. Але вже сьогодні можна висловити певні міркування.

Амплуа: від невдахи-адвоката до успішного магната
Сказати, що Віктор Медведчук аж так добре відомий широкому загалу, немає переконливих підстав, але й твердження, що його не знає наша особливо столична активна спільнота, теж не відповідає дійсності.
Що ж його — успішного бізнесмена й громадського діяча, змусило “вийти на люди”? Кому раптом здалося, що без невдахиадвоката нині не обійтися?
Відгадку чекати недовго. Тим більше, що це характерна для вітчизняного суспільного життя ситуація: як тільки комусь із “верхніх поверхів влади” потрібно спробувати вплинути на перебіг (загострення чи сповільнення) внутрішньодержавних подій, відразу спливають у ЗМІ (особливо на телеканалах, власниками яких є лідери вітчизняного олігархічного ладу) призабуті діячіаутсайдери.
Цікаво, що те саме можна сказати й про тих, хто обслуговує ту олігархічну рать, — псевдожурналістські гурти. Якоюсь мірою це вже наша модерна (визначення поширене у верхніх державних колах) традиція: завжди перед виборами виринають із тимчасового підпілля набридлі глядачам і противні читачам групи “вічних ефірних кочівників” з М. Вереснем, Д. Яневським, В. Піховшеком та іншими, яких не цікавить ідеологія — лише небезкорисна участь у назрілих суспільних кампаніях.
Це закономірне для нашої сучасної політики явище, і триватиме воно доти, доки в Україні нарешті колись не утвердиться незалежна преса (без міністерств, комісій, рад і державних комітетів), а суспільство розвиватиметься за справді європейськими стандартами.
Але коли то буде!
Раптова поява на телеекрані В. Медведчука, звичайно, зовсім не пародія на прибалтійського Кіндзюліса. Навпаки, це досить серйозний сигнал, що одвічні режисери чергової виборчої кампанії уже натиснули на стартові кнопки.
Оскільки внутрішньополітична ситуація в сьогоднішній Україні, як кажуть, бажає бути кращою, то майбутні вибори обов’язково перетворяться на чергову сувору безкомпромісну перевірку нашої політичної зрілості. Й це зрозуміло: четвертий рік триває російськоукраїнська війна; міжнародне співтовариство підтримує Україну, але напруження між колишніми радянськими республіками — географічними сусідами, від того не зменшується. Мінські домовленості Москва ігнорує, окремі представники міжнародної спільноти не завжди тримаються спільної оцінки.
І от саме у цей час на телеекрані з’являється особа, яка не має ніяких офіційних повноважень, але бере активну участь у московськокиївських контактах, легко перетинає, найчастіше, на літаку, державні кордони, веде розмовипереговори з господарями Кремля та представниками ніким не визнаних “самостійних східних регіонів”.
Хто дасть відповіді на запитання: чого хоче В. Медведчук, з ким він сьогодні? Кого репрезентує він у Москві, звідки йдуть до сепаратистів накази у Донецьк і Луганськ?
Невже українська дипломатія тепер поступилася місцем своєрідному й всюдисущому київськомосковському Фігаро?

Кілька мазків пензля
на портреті “героя”
Початкова серйозна публічна інформація про В. Медведчука датується 1980 роком, коли він був адвокатомзахисником поетадисидента Василя Стуса. Цікава деталь: суддею на процесі був Фещенко, прокурором Аржанов, але про них чомусь рідко згадують. А от про В. Медведчука — не першої особи не суді, і тоді, й сьогодні ведуть напружені дискусії, кінцякраю яким немає.
У культурному світі подібні “юристи” зі згаданим вище скандальним (з сьогоднішньої точки зору, а тоді “законним”) стартом кар’єри давно б щезли у забутті, але нам випало жити у країні, яка, навіть одержавши незалежність, ніяк не може утвердити в своєму суспільному житті цивілізовані норми співіснування та права. В. Медведчук не те що не пропав, навпаки — стрімко піднявся на владний олімп: очолював адміністрацію президента Л. Кучми, був одним з керівників парламенту. Про урядові нагороди й говорити нічого! Тут з В. Медведчуком може змагатися хіба що не менш одіозний (і теж “найближчий” з оточення Л. Кучми) Д. Табачник (останній гріється десь на середземноморських берегах, а щодо В. Медведчука, то 17 березня 2014 року США ввели проти нього персональні санкції).
І зновутаки наведені вище приклади — типове явище для вітчизняної суспільної дійсності. Згадаймо депутатів О. Ляшка й В. Рабіновича, мера Харкова Г. Кернеса і багатьох інших із нинішніх столичних і провінційних “верхніх владних шарів”, у біографіях яких не одна сторінка присвячена рокам, проведеним названими і неназваними особами у в’язницях.
Мало задекларувати незалежну державу, треба створити високоморальне суспільство, авторитетну владу, до якої не повинні проникати особи, котрим чужі цивілізовані правила поведінки й норми життя. І поки ми очікуємо, що хтось нам удосконалить суспільство, воно деградує на очах (і це закономірно, адже культура й освіта, духовність на останньому місці у турботах влади).
Такот В. Медведчук стрімко злетів на київський олімп, але залишився тим же, яким був, коли мав проблеми із законодавством (1973—74 роки), коли його відраховували з Київського університету й поновлювали за наказом з Москви (?!). Декларуючи себе прихильником ідей федералізму, професор, академік і т. ін. далекий від розуміння, що Україна не може бути федеративною державою вже тому, що народ її моноетнічний (так, у нашій країні живуть представники різних національностей, але Донбас — це не Татарія і не Башкирія, а тим більше не Чечня, що входять до складу Російської Федерації, де живуть десятки різних народів).
Додамо ще: ідеї федералізму близькі за змістом ідеям анархізму (до речі, через байдужість радянської влади та й після саме в Донбасі була активною пропаганда життя й діяльності Н. Махна, уроків його невідомо за що “боротьби”).
Розуміння ідей федералізму у В. Медведчука, як бачимо, має своєрідне забарвлення, але для нього головне нав’язати телеаудиторії його бачення ситуації на сході України. Виступаючи перед телеаудиторією, адвокатбізнесмен уперто переконував телеглядачів, що Донбас має повне право на автономію й підкріплював свої міркування даними опитувань (про які об’єктивні соціологічні опитування в умовах війни може йтися?).
Звичайно, належить бути об’єктивним. Вина за події на Донбасі лежить насамперед на центральній київській владі, котра і в радянські часи, й після не вживала відповідних заходів щодо подій у східних регіонах, де нахабно “хазяйнувала” Москва (відсутні українськомовні школи, у ВНЗ викладання лише помосковськи тощо).
Так, Донбас — своєрідний край, але переважає у ньому українське населення (зрусифіковане, але українське). Після звільнення Донбасу центральна влада повинна докласти чимало зусиль щодо його національного духовного відродження (звичайно, з урахуванням культурних особливостей регіону).
Ось про що мав би вести мову В. Медведчук, навіть якщо він і є кумом В. Путіна (очевидно, гість телеканалу “112” спеціально вів розмову російською мовою, щоб його кремлівський приятель правильно зрозумів, про що ж його однодумець мовить співвітчизникам).

Кому ж став сьогодні таким потрібним “кум Путіна”?
Залишимо амбіційні плани В. Медведчука йому самому і спробуємо окреслити хоча б одну схемуверсію, щоб зрозуміти, хто виштовхнув із тіні двійника Кіндзюліса (відразу ж зауважимо, що улюблена для автора публікації логіка — наука про закони та прийоми людського мислення, застосування яких у процесі міркування й пізнання забезпечує досягнення об’єктивної істини, можливо, у цьому випадку безсильна).
Адже суспільна ситуація в Україні нині така, що позбавлені достатньої інформації про стан справ у державі виборці можуть віддати свої голоси навіть за кандидата, подібного до В. Медведчука (центральні київські радіо й телеканали, можна сказати, систематично ігнорують життя в областях, а тим більше районах; загальноукраїнських періодичних видань практично немає, а ті, що ще видаються, мають мізерні наклади).
Ще немає списку кандидатів на участь у президентських виборах, хоча основні претенденти відомі, як не таємниця і ймовірні фінансові витрати на вже розпочату агітацію за того чи того кандидата (а це десяткисотні мільйонів!)
І все це відбувається у державі, де бідність досягла загрозливого рівня.
То хто ж найімовірніше підштовхує В. Медведчука вийти з тіні?
Згідно з логікою, звичайно, Москва, хоча він і заперечував це у своєму телевиступі. Ще й додавав, що президента П. Порошенка, мовляв, найбільш цікавить єдине — неучасть донбасівців у виборах, бо вони не проголосують за нього, а віддадуть голоси опозиції.
Але події можуть розвиватися так, що виборці віддадуть свої голоси теж за колишнього злочинця, як сталося на президентських виборах, коли до влади прийшов Янукович.
Президенту П. Порошенку і його однодумцям належить зробити глибокий аналіз нинішньої ситуації в Україні й внести радикальні корективи у діяльність уряду, особливо щодо нових соціальних програм. Треба негайно припинити невмотивовані виплати надмірних необґрунтованих заробітних плат і високих премій державним чиновникам та їхньому близькому оточенню.
Це найбільший парадокс, що обурює народ: зарплати піднебесно високі, а результати діяльності урядовців занадто низькі (про супердорогі авто, палаци, розкіш київських і провінційних нуворишів говорити не будемо — “скромним” життям провідників незалежної України дивується світ).
Отже, виступ В. Медведчука наштовхує на різноманітні варіанти пояснень його раптового теледебюту.
Почекаємо.
Час принесе відповіді.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment