Ігор КАЧУРОВСЬКИЙ: Шлях над безоднею неминучости

Качуровський І. Спомини і постаті / Упоряд. О. Бросаліна; передм. І. Дзюби і О. Бросаліної. — К.: Кліо, 2018. — 606 с.

До 100-річчя від дня народження

Олена БРОСАЛІНА
“Найбагатогранніша творча особистість у сучасній українській літературі”, — так схарактеризував Ігоря Качуровського відомий гуру літературної критики Михайло Слабошпицький у своїй книжці “25 поетів української діаспори”.

І справді, спектр літературних жанрів, до яких звертався і в яких виявив себе майстром Ігор Качуровський, надзвичайно широкий: це і лірична поезія, і епічна (поема “Село в безодні”), і пародії, епіграми, літературні шаржі й жарти, і велика проза (два романи та повість), і проза мала (новели), і переклади поезії та драматургії (переклав з іспанської п’єсу Алехандро Касони “Човен без рибалки”), і твори для дітей. Це те, що стосується художньої літератури. А ще Качуровський залишив вагомий доробок у царині публіцистики, радіожурналістики (працюючи літературним оглядачем в українській редакції “Радіо “Свобода”, написав близько двох тисяч скриптів), а також він — автор літературнокритичних статей, розвідок з історії української літератури, підручників та окремих статей з різних галузей теорії літератури (метрики, фоніки, строфіки, стилістики, ґенерики і архітектоніки). До речі, з великими літературознавчими працями Ігоря Васильовича безпосередньо пов’язані його авторські лекційні курси, прочитані в Українському Вільному Університеті (Мюнхен). Зробив він внесок і в мітологію (докторська дисертація “Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими релігіями”), і в мікологію — науку про любі його серцю гриби (“Путівник для грибарів”). А ще упорядкував низку літературних антологій. Серед жанрів, які не належать до художньої літератури, особливе місце в його спадщині належить спогадам.
Особливо тому, що ж його життя дорівнює цілій епосі, його доля — “міст через безодню неминучости”, за його власною метафорою з ранньої поезії “Нова доба”, і цей міст поєднав два береги української Незалежности. Адже Ігор Качуровський народився в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, власне — прийшов у цей світ під звуки кулеметних черг, коли точилися бої за Ніжен між українською армією та червоними, кажучи сучасною мовою, терористами; бачив жахіття розкуркулення і сам підлітком, під загрозою репресій, мусив тікати разом із батьками з рідного села — легендарних Крут на Чернігівщині; пережив страшну окупаційну зиму 1941–1942 років у російському Курську; вийшов живим із табору цивільних полонених; витримав важку та небезпечну дорогу на Захід, через опалену війною Галичину та Словаччину, і пройшов жорсткими щаблями емігрантської долі: злигодні австрійських таборів ДіПі, непосильна праця в буеносайреському порту і водночас наполегливе розширення своїх культурних обріїв і плекання власного літературного стилю, щоб лише на шостому десятку літ почати жити з інтелектуальної праці — як журналіст “Радіо “Свобода” і викладач Українського Вільного Університету в Мюнхені. На хвилях “Свободи”, долаючи шумові перепони, його голос проривався до земляків по той бік “залізної завіси”, аби донести до них правду про репресованих, викреслених із літератури українських письменників, донести справжню, не сфальшовану ієрархію мистецьких вартостей. З ласки Божої Ігор Качуровський мав щастя дожити до дня, коли та “залізна завіса” розсипалася на порох, дожити до проголошення незалежної України 1991го, відвідати рідні місця, побачити свої книжки, видані українськими видавництвами Києва, Львова, Ніжена, Полтави, Дрогобича… І останній спочинок, згідно зі своїм заповітом, він знайшов в українській землі — землі рідних Крут.
Тож Качуровський мав цілковите моральне право говорити (у кн. “Променисті сильвети”) про унікальність власного життєвого досвіду — і досвіду свого літературного покоління, за його терміном — покоління Другої світової війни в літературі української діяспори: “Коли читаєш біографії членів Спілки письменників, впадає в око певна одноманітність, я сказав би — стандартність — біографій: народився, закінчив середню школу, відбув армію (про осіб чоловічої статі), закінчив Київський університет або літературний інститут імени Горького…
Ми натомість були дітьми соціяльно переслідуваних, розкуркулених, репресованих батьків, пройшли крізь холод і голод, побували на фронті, в таборах військовополонених або заручників, а дехто — в кацетах…
У повоєнні роки був у моді екзистенціялістський термін: межова ситуація. Отож якщо не всі ми, то більшість із нас знала, що це таке — і то з власного досвіду. Майже кожен з нас міг застосувати до себе слова Михайла Ореста:
Я пережив наругу і полон,
Я зацілів в убивчім гураґані…”
З таким багажем екзистенційного досвіду спогади Ігоря Качуровського набувають непроминальної цінности. І, дякувати Богові, він охоче звертався до мемуарного жанру, публікував спогади у пресі, видав книжку “Крути мого дитинства” (Ніжен, 2007) — збірник нарисів з історії свого роду, переважно материнської його гілки, та власних перших дитячих спогадів. На схилі віку мріяв зібрати свою мемуаристику в підсумковому виданні, обмірковував зміст майбутньої книжки, складав її плани і придумав назву — “Спомини і постаті”. Ця його мрія здійснилась лише зараз, до його 100річчя. Вийшла книжка у київському видавництві “Кліо”, і мені, як упорядниці, приємно її представити. Загалом вона охоплює 109 творів, переважно в жанрах мемуарного нарису та портрета, в супроводі ґрунтовної передмови “Вірність собі”, написаної літературознавцем такої інтелектуальної та моральної височини, як Іван Дзюба. Умовно видання можна поділити на кілька частин, залежно від географії скитальницького життя автора: “Крути і Ніжен”, “Курськ”, “Австрія”, “Аргентина”, нарешті — “Німеччина”. Вміщено наприкінці книжки і два подорожні нариси про відвідини України 1992 і 1994 року.
Композиція книжки нагадує мозаїку, де різножанрові й написані в різний час твори об’єднано єдиним хронологічним стрижнем — відповідно до послідовности подій авторового життя. Але цілісної й докладної автобіографії Ігор Качуровський по собі, на превеликий жаль, не лишив. Причиною цього, за його словами, було небажання торкатись одного болючого епізоду — розповідати про ті страшні 11 місяців, що пролежала в передсмертній комі у буеносайреській лікарні його мати, Євгенія Олександрівна. Проте, на щастя, маючи 76 років, Качуровський написав “Автобіографію творчу” — як передмову чи післяслово для підсумкової збірки своїх поезій, видання якої відсунулось на багато років. Цей текст фіксує етапи творчого зростання поета і є до певної міри його естетичним маніфестом. Він і відкриває збірник “Спомини і постаті”.
Виправдовуючи другу частину назви — “…постаті”, — до видання увійшли портрети визначних творчих особистостей, з якими Качуровському пощастило спілкуватися на його довгому життєвому шляху. Це і колегиписьменники, літературні вчителі та друзі Юрій Клен, Хорхе Люїс Борхес, Борис Олександрів, Михайло Орест, Дмитро Нитченко (з двома останніми Качуровський активно листувався, а от зустрітись особисто так і не довелось), і філологи Борис Ярхо, Петро Одарченко та ВолодимирТарас Жила, і художник Борис Крюков, і скульптори Кость Бульдин та Григор Крук, і піяністи Тарас Микиша та Олександр Дмитрів, і співачка Галя Максименко та інші.
Складаю сердечну подяку пані Лідії КрюковійКачуровській, удові письменника, яка надала мені можливість працювати з його архівом, що зберігається в Мюнхені, у помешканні, де родина Качуровських жила від 1978 року. Завдяки цьому вдалося зібрати все (чи майже все) з доробку Ігоря Васильовича, дотичне до мемуарного жанру. Оригінали зберігаються в архіві у вигляді машинописів і/або відксерокопійованих публікацій в еміграційних і вітчизняних газетах та журналах. При упорядкуванні використано і книжкові видання — так, передруковано всі спогади та фрагменти родинної хроніки з книжки “Крути мого дитинства”. А частину матеріялів Качуровський переслав мені поштою ще за життя.
Він планував долучити до споминів і кілька рецензій, публіцистичних статей тощо — з огляду на їхній автобіографічний аспект, що й виконано. Так, рецензування книжки Олександра Сідорова “Жиганы, уркаганы, блатари” спровокувало віртуальне повернення Качуровського в тривожну курську юність, коли йому доводилося бути свідком розгулу кримінального світу (рецензія так і називається: “Світ біля нас”. Чимало особистих спогадів про воєнні часи — у публіцистичній статті “Проблема національної єдности”, де автор розмірковує над болючим питанням щодо можливости порозуміння між українцями, які під час Другої світової воювали по різні боки лінії фронту: “Чи може якась незглибна, ірраціональна приязнь з’єднати колишнього бійця УПА з учасником ковпаківського рейду?” — запитує він. І відповідає:
— Думаю, що не може. Бо немає в них нічого спільного: для одного святинею була і лишається Україна, для другого — комунізм, батько Сталін. А десь у глибині — байдуже, чи він з Рязані, чи з Котельви, — єдина Росія.
Усі надії Качуровський покладав на покоління, яке щойно набирається сили (статтю написано 2007 року). Але бачимо, що проблема, яка йому так боліла, набула нової вбивчої гостроти зараз, коли покоління колишніх упівців і партизанів майже відійшло, а московська отрута і далі труїть людські серця. Тож і під час Евромайдану, і нині, в часи російськоукраїнської війни, мені украй бракувало і бракує мудрого, провидчого слова Качуровського. Бо дар передбачення, зокрема й у політичних масштабах, був властивий йому ще в молодому віці (див. мемуарний нарис “Чому я не став мельниківцем”, де він згадує, як відразу по війні на замовлення когось із представників мельниківського відламу ОУН дав свій прогноз щодо тенденцій світової політики протягом найближчих 30–40ка років — і цей прогноз загалом справдився). Зберіг він цей пророчий дар і в похилих літах: якось у телефонній розмові зі мною зауважив, що у світі відбуваються процеси, спрямовані на те, аби розірвати Україну на дві частини: щоб Схід дістався Путіну, а Захід приєднався до Европейського Союзу… Дай Боже, щоб Україна зберегла соборність і цілісність у своїх історичних кордонах, а однак свідками згаданих Качуровським процесів є ми з вами…
Жанр мемуаристики передбачає (безумовно, окрім літературних здібностей автора) наявність у нього винятково доброї пам’яти, яка б давала йому змогу якнайточніше відтворити події свого життя. І от на цьому питанні мені хотілося зупинитись докладніше.
У своїх статтях, інтерв’ю, бесідах Ігор Васильович не раз засвідчував, що пам’ять його була таки феноменальною. У дитинстві, в Крутах, він запам’ятав майже слово в слово українські народні пісні, які співала тітка його матері Марія ТопольськаКониська, а по багатьох роках відтворив їхні тексти в розділі “Крути мого дитинства” під назвою “У світі пісень і віршів”. Щойно навчившись читати, з головою поринув у світ книжок і з часом знав напам’ять, зокрема, першу частину “Енеїди” Котляревського, цілі сторінки “Легенди про Тіля Уленспіґеля” Шарля де Костера, яку перечитав дев’ять разів. А в середині 2000х років дослівно пам’ятав анекдоти про грека Йоне (персонажа ніженського фольклору), почуті на межі 1930–1931 років у Ніжені, куди родина втекла з Крут, від Василя Голобородька, чоловіка спадкоємиці відомого ніженського роду Віри Кушакевич.
У Курську, за юнацьких літ, пам’ять Качуровського уже вміщала десятки й сотні російських поезій (бо потрапив він до російськомовного середовища і до силового поля російської культури, яка не могла на нього не вплинути). З самого лише Сергія Єсеніна знав напам’ять поему “Анна Снєгіна” і 70 поезій, як згадує в листуванні з поетесою Любов’ю Карпенко (зб. “Розмова поетів”, до якого увійшли адресовані їй листи Ігоря Васильовича, готується до друку в Ніжені). А прочитавши приблизно у 18річному віці “Вступ до філософії” Фрідріха Паульсена в російському перекладі, він запам’ятав сторінки з праць Шопенгауера, Ніцше, Канта. Згодом із його слів дещо позаписував Борис Олександрів, а ще пізніше Леонід Череватенко, який досліджував творчість Олександрова і видавав його твори, вирішив, що Олександрів спеціяльно студіював філософію (почуто від Качуровського).
Навчаючись у Курському педагогічному інституті, він, за власним твердженням, ніколи нічого не конспектував. Але лекції улюбленого професора Бориса Ярха, видатного російського медієвіста і теоретика літератури, “пам’ятав слово в слово — дооовго”… Також ніколи не вів щоденника. Коли літературознавець Сергій Козак брав у нього інтерв’ю і поцікавився допоміжними засобами в його творчій лабораторії (щоденники, робочі блокноти “для запису щойно народжених думок, образів”), то він зазначив:
— Ніколи не бавився в щоденники. Покладався на свою пам’ять, лише після 70х років помітив, що вона вже не надто певна. Вважаю, що часом щоденник буває першим кроком на шляху до мегаломанії. А параноїдальний “Щоденник” Винниченка належить не так до літератури, як до психіятрії.
[…]
— Жодних блокнотів у житті своєму не мав. Іноді під час праці над якимсь твором занотовував ситуацію чи думку, що, так би мовити, вирвалися наперед (“Літературна Україна” від 27 травня 2010 р.).
Щоправда, поклади поетичних творів, які берегла його пам’ять, з часом почали маліти — бо дедалі менше в його житті лишалось тих, кому він міг їх читати. Але і в останні роки життя пам’ять Качуровського воскрешала пережите: і події, свідком яких він був у повоєнній Австрії (спогад “Моя провина”, 2013), і епізоди з життя української еміграції в Аргентині у 1960х (“Ще один спогад”, 2011)…
У чому ж секрет його унікальної пам’яті? У мемуарному нарисі “Навернення (З родинної хроніки)”, де йдеться про шлях уже згаданої Марії ТопольськоїКониської, замолоду відчайдушної революціонеркинародниці, від атеїзму до віри, Качуровський писав:
Професор Ярхо казав нам, що є люди “історичні” та “аністоричні”. Історичні уявляють минуле у вигляді довгого коридору, аністоричні — у формі окремих картин. Маруся Топольська (чи Марія Василівна Кониська) була людиною аністоричною: вона не знала, що в її житті сталося спочатку, а що — потім. Мати моя, яка мала абсолютну пам’ять на дати і пам’ятала майже день за днем усе своє життя, часто сварилася з нею, намагаючись переконати, що певна подія не могла статися тоді, як вона твердить, а значно раніше або пізніше.
Тож можна припустити, що саме від матері Євгенії Олександрівни Качуровської успадкував Ігор Васильович свою феноменальну “історичну” пам’ять, яка й уможливила появу такої масштабної мемуарної одіссеї, як “Спомини і постаті”, сповненої живих образів і вражаючих життєвих сюжетів — з точними подробицями, датами, іменами (“Показник імен” видання нараховує майже дві тисячі позицій).
У збірнику листування Качуровського з Миколою Шкурком (Ніжен, 2016) знаходимо й інші цікаві подробиці щодо материної пам’яти:
— Шкодую тепер, що не намовив свою маму написати спомин про ніженську дівочу гімназію: мати моя мала абсолютну пам’ять, але, на жаль, оповідати не вміла…
От згадалося: читаючи “Фею гіркого миґдалю” Івана Кочерги, мати упізнала в Дзюбі і його родині… поміщика Дзюбу із села Черняхівка.
Утім, в архіві Ігоря Качуровського зберігається один прецікавий документ: пожовклий шкільний зошит, списаний олівцем, але не його почерком. Як підказує зміст, це спогади Євгенії Качуровської про навчання на київських Вищих жіночих курсах. Написані вони 1956 року, через півстоліття після того, як Євгенія Олександрівна стала курсисткою, і, очевидно, спеціяльно приурочені до цієї річниці. У них згадані такі постаті з її кола, як Микола Порш, Міля (Емілія) Огієвська, професори Київського університету, які викладали на курсах, — Олексій Гіляров, Павло Ардашев, Григорій Павлуцький, Тимофій Флоринський та інші. Тож можна припустити, що це Ігор Васильович спонукав свою матір зафіксувати те, що півстоліття берегла її пам’ять…
Повертаючись до книжки “Спомини і постаті”, додам, що при упорядкуванні мені дуже допомагали поради і вказівки, які дав сам автор. Скажімо, лише з його слів відомо, що імена в мемуарному нарисі “Шварцах” (де йдеться про одну колоритну постать з кримінального світу повоєнної Австрії) — змінено. А ще було важливо відмежувати власне спогади від творів, які належать до художньої прози. Так, щодо фрагмента “Поет з обласної курилки”, машинопис якого Качуровський мені свого часу надіслав, він повідомив, що це — не спогад, а “шматок ненаписаного роману”, і герой цього епізоду змальований з двох осіб: батька авторового приятеля на прізвище Ястремський і Анатолія Кабанцева, колишнього тенора Дніпропетровської опери, який створив у БуеносАйресі приватну консерваторію… не знаючи нот.
Очевидно, саме про цей роман Качуровський згадує в інтерв’ю, яке взяв у нього Сергій Козак:
— З нереалізованих творчих плянів найболючішим був пригодницький роман: сорок років тому я привіз з Аргентини чернетки першого розділу.
Річ у тім, що, пропрацювавши багато літ на “Радіо “Свобода”, де були особливі вимоги до текстів (скриптів), зумовлені специфікою радіо — короткі речення, спрощена синтакса тощо, — Качуровський уже не міг писати художньої прози, лише прозу нефікційну: наукові дослідження, публіцистику, спогади…
Тож, дякувати Богові, що скриптописання (за його висловом) не перешкодило йому створити — протягом багатьох років, спогад до спогаду — свої “Спомини і постаті”, безперечно, вагоме явище в українській мемуаристиці, де, завдяки унікальній пам’яті, успадкованій від матері, закарбувалася значна частина його напрочуд багатого на події та враження, сповненого небезпек життя. Його гідного і мужнього шляху над безоднею неминучости.

 

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment