Анатолій ЗАГНІТКО,
публіцист
Українська мова вимагає пильної уваги урядових та адміністративних структур, громадських і суспільно-корпоративних організацій, культурно-мистецьких колективів та ін. Не кажучи уже про фінансово-банківську, транспортну, комунікативно-інформаційну (засоби масової інформації — телевізія, газети, радіо тощо) та інші системи, де досі домінує не державна мова. Істотну роль у розширенні функційного навантаження української мови, посилення її статусу в активній сфері усного та письмового спілкування відіграють різні творчі конкурси, про один із яких і піде мова.
Функційне навантаження мови в суспільстві
Українській мові притаманний високий ступінь внутрішньої та зовнішньої соціалізації. Перша пов’язана із самопізнанням, самовиявом та самоідентифікацією, із тим, що можна було би назвати самістю. Зовнішня ж соціалізація визначувана входженням особистості в людське суспільство, різні його структури, сприйняття усього набутого й напрацьованого досвіду, збереженого в мові. Гармонія обох соціалізацій свідчить про достатній рівень національної самоспроможності, а слабкість однієї з них відбиває втрати на духовному, культурно-історичному, цивілізаційному вимірах нації. Набуття українською мовою статусу державної в останні десятиліття минулого століття, поступове її розпросторення спричинили малопомітні зовні процеси активнішої соціалізації нового (молодого) покоління, особливо на теренах східних територій. Подібний стан стривожив ідеологів “цілісного неоімперського простору”, тому в програмах окремих партій з’явилися ідеї другої державної мови і/чи співіснування державної та офіційної мов. Відчуваючи внутрішній спротив суспільства щодо активного упровадження таких ідей, було напрацьовано модель поетапного знецінення державного статусу української, її маргіналізації. Ситуація була зручна й тим, що Білорусь запровадила дві державні мови, в низці інших пострадянських республік це питання спорадично виносилося на шпальти усіх медійних ресурсів. Визначальним поставало врахування того, що мова соціалізує особистість і вона ж творить людське суспільство в багатофункційних його виявах, адже мова належно забезпечує міжособистісний обмін (мовець і слухач, письменник і читач), реалізує внутрішні та зовнішні світи, дає змогу їх фіксувати й перетворити один на інший. Ось чому й до сьогодні більшість телевізійних каналів та й інших мас-медіа не відмовляються від ідеї донесення різного гатунку інформації до читача—глядача—слухача чужою мовою (російською), що дає змогу знову й знову на рівні масової свідомості пересічному громадянинові нав’язувати думку про домінування не державного мовного і/чи мовленнєвого середовища.
І нарешті — формулювання усієї сукупності значень у згуртовані розмовні та письмові тексти, де останні створюють цілісність життєвої самобутності нації: просторової, часової, наукової, культурної, мистецької та ін. Насиченість мовного простору нації, щільність такого простору знаходить відбиття в світовій мовнокомп’ютерній мережі. Цілком можливо сьогодні говорити про мережево сильні нації, багатство яких адекватно відбито у світовому павутинні – інтернеті, що найшвидше відкриває незвідане, постає найдоступнішим джерелом для розширення власних знань.
Міжрегіональний відкритий конкурс
Цьогорічний ІІІ відкритий міжрегіональний творчий конкурс серед учнівської та студентської молоді “Слово у душі — душа у слові”, започаткований Донецьким національним університетом імені Василя Стуса у 2015 році і підтриманий Вінницькою обласною держадміністрацією і Донецькою військово-цивільною обласною держадміністрацією, зібрав широке коло учасників у двох етапах свого перебігу. У ньому загалом взяли участь близько трьохсот учнів і студентів різних закладів освіти Донецької та Вінницької областей. Учасники змагалися в поетичних та прозових жанрах, додалися аматори, які запропонували роботи за мотивами оригінальних літературних творів, художніх фільмів. У літературознавстві їх називають фанфіками. Не менш активними були науково-дослідницькі змаги. У загальному полі учасників активними були й творці есе. Загалом з обох українських земель була майже рівна кількість учасників, що дебютували своїми оригінальними й дослідницькими працями на здобуття нагород імені Михайла Стельмаха в номінації “Проза”, імені Василя Стуса — за кращу науково-дослідну роботу, імені Михайла Коцюбинського — за творчі роботи в оригінальному жанровому виконанні та оформленні, імені Степана Руданського — в номінації “Поезія”, імені Ольги Виноградової — в номінації “Есе” тощо. В останній номінації кращою була Катерина Затула з Вапнярської середньої школи № 3 (Вінницька область), а друге місце здобула Лоліта Вінниченко із загальноосвітньої школи № 9 м. Покровська (Донецька область). К. Затула за епіграф до свого твору взяла геніальні слова В. Липинського: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”. Есе сповнене внутрішньої динаміки. Вся розповідь — це події до Майдану, сам Майдан… Глибинні роздуми головного героя на межі життя й смерті, коли Ярослав лежав на холодній бруківці Майдану: “То чого ж я хочу? Я, як і мільйони інших свідомих українців, хочу незалежної країни. Не тільки на папері. Аби ми відчували, що ми є незалежними, гідними та вільними громадянами не лише на День Незалежності чи День Соборності. Бо чи була моя країна хоч хвилину по-справжньому вільною? Усе своє існування Україна — під гнітючим впливом інших держав. Проте українці ніколи не кидали її напризволяще. Завжди нація творила державу. А ми — націю. Так, і саме ми — кожен з нас — відповідаємо за творення своєї нації. Адже нація — це щось більше, ніж кордони, влада, відповідність соціальних станів та спільна економіка. Нація — це та спільна свобода, яка живе в кожному з нас, яка нас об’єднує та змушує у важкі часи вигризати волю зубами”.
Певною мірою поглиблює думки про українську націю есе Лоліти Вінниченко “Скарбниця українського народного духу”. Вражають авторські сентенції про сучасну долю Держави: “Невже хтось думає, що зранена Україна не відчуває болю, що в пам’яті народу зникло все, чим позначена його страдницька історична дорога? Що забули ми й легендарні Крути, і звірства муравйовських банд, і як у сліпій садистській ненависті розстрілювали вони наш золотоверхий Київ? Невже й сьогодні вважають нас здатними забути геноциди, голодомори, терори, забути сльози солдатських матерів, чиїх дітей було безповоротно кинуто в пекло Афганістану — цього найпотворнішого породження загребущого імперського тоталітаризму?” Добре упорядкована низка риторичних питань, що нагадують відповідні сторінки історії, умотивовує твердження: “Ні погрозами, ні фальшивими лестощами вже не зломити нашої всенародної волі, нічим не затримати владну ходу нового часу. Усе, що маємо, завойоване в кривавих битвах і боріннях духу й сумління. Одним пишаємось, за інше — розплачуємось. Та бережемо в собі добре й гірке, щоб знати себе. Щоб не забути себе”. Так пише авторка, чия домівка за декілька десятків кілометрів від фронтової лінії, для якої віра в рідну Державу — це віра в перемогу добра і справедливості, бо, на її думку, “…безсмертний той, хто вміє збагнути й зберегти усе, що передано з його минулого, хто вміє множити славу землі своєї”.
Досить влучними є рядки поезії Оксани Некитюк із Вінницького педагогічного коледжу: “Сині очі твої, Україно, / потемніли, зоріють сумними. / Стільки років отак не боліло, / як болить нам війна вчора й нині”. Вона здобула найвищу нагороду імені Степана Руданського. А в іншій поезії, під назвою “Вишиватникові”, авторка викриває тих, хто любить рідну Державу лише на словах: “Пам’ятаєш, ти горлав “Росія!”? / Носиш нині синьо-жовту стрічку. / Вибач, любий, не твоя стихія / та вода, яка годує річку. / Йде війна — б’єш байдики в кімнаті, / та не в себе вдома — у знайомих, / в Раді (у сільській, низенькій хаті). / Квилиш, бо не звів собі хороми? / Вельми “відданий” землі, країні / на словах лише, не серцем щирим. / Гімн звучить — клякаєш на коліна, / Але я тобі уже не вірю!” Назва та зміст вірша передають біль, переживання юної душі за рідний край, наголошують значущість актуальних для сьогодення чесності, порядності, гідності, патріотизму, які мають йти від серця, людського єства, а не бути показовими, примітивними й жалюгідними.
Цікавими є поетичне осмислення питань війни, життєвої долі у Катерини Вітвицької із середньої школи № 32 м. Вінниці, розширює поезія Катерини Медяник, учениці загальноосвітньої школи № 31 м. Вінниці.
Для Анни Раленко, учениці Білозерської школи, що на Добропіллі Донецької області, в “Ритмі сучасного життя” — таку назву має поетична добірка, істотним є високе ставлення до слова: “Слова втрачають душу й хист, / І уподібнюється мова, / Хоч мелодійна і чудова, / До фрази, що втрачає зміст”. Її однойменна поезія “Мова” ще раз заперечує іронічну тезу про “солов’їну”. З відповідним (шовіністично-нігілістичним) підтекстом її висловила Анна Луканська в невеличкій публікації “Визначено порогові бали ЗНО з державної та іноземної мов” (газета “Голос України” за 15 червня 2018 року). Про відтінки такого звучання “солов’їна” вже писав Микола Степаненко в газеті “Слово Просвіти” за 28 червня 2018 р. А тут потрібно навести переконливі рядки А. Раленко, яка мешкає недалеко від фронту і для якої ставлення до рідного слова — це пошанування власного народу, Української Держави, прагнення бути з нею в найскладніші часи: “Мова, що жити допомагає, / Мова, що всі перешкоди долає. / Мова надії, життя, процвітання, / Мова, що має народу визнання. / Мова, яка переживши негоду, / В душу і тіло ввірвалась народу. / Мова долини, річок, полонини, / Мова коханої України. / Мова, що має властивості жити…”. А. Раленко також стала лауреатом в номінації “Поезія”.
Для Ірини Гіріч з Іверської загальноосвітньої школи, що на Донеччині, мотиви малярської творчості геніального Тараса Шевченка постали визначальними, тому й аматорську збірку вона назвала “Майже Кобзар”, наголошуючи в передньому слові: “Збірка поезій “Майже Кобзар” — своєрідна поетична інтерпретація спадщини Шевченка-художника… Збірка містить вісім поезій. Саме тому її назва “Майже Кобзар”, бо, як відомо, до першого “Кобзаря” ввійшло вісім віршів поета”. Кожний вірш — своєрідна акварель, ґрунтована на словесному прочитанні зображеного. І. Гіріч здобула нагороду імені Степана Руданського.
Дар’я Янчук, лауреат нагороди імені Михайла Стельмаха, із Бродецького навчально-виховного комплексу, що на Козятинщині, в новелі “Інфекція” показує, як під впливом усвідомлення пережитого драматичного випадку головний персонаж Максим різко змінює власні життєві орієнтири.
Мирослава Голембівська (Бродецька школа Козятинського району) — також лауреат премії імені Михайла Стельмаха, в одній із сучасних акварелей словесно-художніми барвами теж зображує фронтову ситуацію.
Перше місце в номінації “Проза” здобув Захар Голощапов (Костянтинівський ліцей, Донецька область) як автор сучасної казки “Златомир і чарівна країна”.
Міркування після конкурсу
Конкурси минають, залишаються матеріалізовані думки, враження учасників. Добре те, що міжрегіональний відкритий творчий конкурс серед учнівської і студентської молоді “Слово у душі — душа у слові” знайшов свою підтримку з-поміж молоді Вінницької та Донецької областей. Та й про учасників складно писати, звідки вони. Адже окремі з тих, хто брав участь у конкурсі, є тими, хто належить до числа переміщених осіб. Тому й не так істотно, з якої школи чи закладу вищої освіти є учасник, важливими є переживання за долю рідної землі, тривога за людину. Особливими поставали міркування про війну, про тих, хто захищає Вітчизну, а також цінності нашого буття.
