Освіченість молоді — наш обнадійливий чинник

Георгій ФІЛІПЧУК,
доктор педагогічних наук
Культуроцентризм, ідентичність і громадянськість — ці основоположні принципи освіти мусять стати наріжним каменем української освіти. З початком нового навчального року особливо гостро постають перед суспільством задавнені проблеми підготовки і виховання нашої молоді — майбутнього справді суверенної і незалежної держави.

Битви виграють педагоги
Свого часу Ян Коменський, узявшись за написання “Великої дидактики”, опираючись на мудрість античних просвітників, зазначив, що найбільший і найкращий дар можна принести своїй державі лише через навчання і освіченість молоді, яка є основою держави. В ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН резолюції (за результатами світового саміту 193 країн) проголошено: “Якісна освіта на всіх рівнях є необхідною умовою для забезпечення сталого розвитку, розвитку людського потенціалу, повноцінної участі чоловіків і жінок, особливо молоді, в житті суспільства”.
Справді, освіта перебуває в серцевині сьогоднішніх і завтрашніх трансформацій світу. Коли нинішні першокласники закінчуватимуть школу, то з’являться кілька мільйонів робочих місць, пов’язаних з абсолютно небаченими новітніми технологіями, математичними, інженерними, архітектурними новаціями, оскільки людство перебуває в надзвичайно мобільному стані початку четвертої індустріальної революції. Прогнозують, що 65% учнів сучасної початкової школи працюватимуть на посадах, яких сьогодні не існує. Очевидно, що прогрес націй і цивілізацій у ХХІ столітті проходитиме через класні кімнати, студентські аудиторії, наукові лабораторії і мистецькі майстерні.
Можна продовжувати загальносуспільні дискусії про освітні “реформи”, переконливо аргументувати про значимість нових форм і видів освіти, переваги 12-річного навчання, удосконалення структури компетентностей, зміни в ідеології складання іспитів, підготовці домашніх завдань, суттєве підвищення (в майбутньому) статусу педагога і, навіть, про табу на використання червоних чорнил під час перевірки завдань. Проте далеко не ці рішення визначатимуть успіх освітньої справи. Не такі індикатори уможливлять, згідно зі Стратегією сталого розвитку “Україна-2020”, конкурентоспроможність і успіх бути, наприклад, серед 50 (?) кращих у міжнародній освітній програмі PISA.
Доля освіти і науки має завжди перебувати в площині головної стратегії державної політичної волі. В Україні нема ні конституційного, ні морального права кидати в стихію “ринку” освіту, науку, національну культуру, оскільки саме в цих сферах формується безцінне багатство — людський капітал, майбутнє нації, куються перемоги в битвах за суверенність Держави. Педагоги виховують, навчають і творять Націю, а тому їхній суспільний статус повинен бути дуже високим. Європейський державник і воєначальник Бісмарк, борючись за єдність німецького народу, так говорив про Вчителя: “Ставлення держави до вчителя — це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість… Битви виграють не генерали, а педагоги і парафіяльні священики”. Проте ніщо з нічого не буває. Потрібне безперервне інвестування в Людину, яке завжди є безпрограшним.

Якість освіти
Очевидно, слід відмовитися від декларативних фраз про так звані “реформи”, людиноцентризм чи європеїзм. Франко в “Одвертому листі до галицької молодежі” застерігав нас від балакучості, пустомельства, байдужності і грубошкірості, коли відбувається “парадування європейськими формами при основній малоосвітності та некультурності”. Хиба забалакування унеможливлює реально оцінювати стан найпосутніших речей. Кілька фактів нашої діяльності чи бездіяльності, щоб усвідомити рівень “української” європейськості. А йдеться про нерівність, наростаюче падіння рівня знань, особливо в сільській школі, яка суттєво продовжує відставати від міської, що докорінно відрізняє українську школу від європейських національних освітніх систем, польської, фінської чи естонської. Так, за результатами ЗНО 2017-го з трьох базових дисциплін (українська мова, англійська іноземна, математика) 170 балів набрали у 3—4 рази більше випускників шкіл міст із населенням понад 500 тис. осіб, аніж сільських шкіл. Для кожного сьомого абітурієнта 2018 року нинішня вступна кампанія завершилася на початку, показавши вкрай незадовільні результати. Невтішні результати ЗНО-2017, коли лише 5 учнів на Україну написали українську мову та літературу на 200 балів, повторено і цьогоріч. Адже цей іспит не склали 14,5 %, а це майже 47 тисяч осіб. Поріг з історії України не подолали 23 тисячі абітурієнтів. Відсоток учасників ЗНО, що не склали іспити: фізика —16,82 %; математика — 18,57 %; німецька — 18 %; англійська — 19 %…
Якість освіти залежить від рівних чи нерівних можливостей і соціально-педагогічних умов, рівня доступності до неї, соціального капіталу, насамперед від рівня освіти батьків і їхнього майнового стану, від суспільної і особистісної мотивації, від усвідомленості урядами й парламентами, громадянським суспільством значущості ролі освіти в розвитку людини і держави. Три найголовніші пріоритети як стратегічні завдання мають бути покладені в основу модернізації сучасної української школи: якісне викладання, якісні інструменти, якісне соціокультурне середовище. Щодо сільської освіти, то мусимо визнати, що село без школи — як церква без хреста. А школа без бібліотеки — напівшкола.
Коли порушуються взаємо­зв’язки освіти, науки з економічною, соціальною політикою або є недостатньо дієвими, прогрес нації і держави гальмується. В Україні, наприклад, зазначені чинники помітно впливають на ефективність економічних структур, рівень економічного укладу, частку науковоємності українських товарів і послуг у системі світової торгівлі, яка складає нині лише 0,1 %. Ставлення до національної науки в ієрархії державних пріоритетів слід визначати не заявами, а найбільш інтегрованим і реальним показником — бюджетною статтею. На 2018 рік, наприклад, видатки на науку “сягнули” аж увосьмеро менше законодавчої норми. Що необхідно чинити, як діяти, щоби ставлення до освіти, науки, вчителя, викладача університету відповідало духу і потребам часу? Очевидно, чим більше поціновуватимуть освіту, тим більше шансів на суспільний прогрес. “Історія нації, — писав А. Дістервег, — є історією її шкільної справи…”. Ще однією надзвичайно сильною стороною національної освіти має стати її культурна модель, яка найбільш посутньо впливатиме на реальний навчально-виховний процес. Колись відомий український учений-педагог К. Ушинський, вивчаючи освітні практики в країнах Європи, стверджував, що корінна відмінність їхньої національної освіти полягає в сильному, особливому ставленні до своєї Батьківщини, до ріднокультурних цінностей. Для України сьогодні принцип культуровідповідності містить підсилену актуалізацію. По-перше, військова агресія Росії і внутрішньої колаборації зумовлює необхідність удосконалення всієї освітньої політики — найбільш ефективного і надійного інструменту патріотичного, громадянського виховання молоді. Там, де навіть частково, на локальному рівні приходить усвідомлення і здійснюються адекватні зусилля щодо впровадження в зміст виховання і навчання культурно-історичних національних цінностей, а освітній процес базується на національному ґрунті, відбувається якісна трансформація передусім ментальних характеристик особистості. Варто в цьому контексті ще раз нагадати про факт, який стався в Криму 2014-го, точніше в Сімферопольській гімназії № 5 (українськомовній!), на урочистій лінійці, приуроченій завершенню навчального року. Тоді випускники гімназії, в уже окупованому Росією Криму, заспівали Гімн України, виявивши громадянську мужність, патріотизм, високу національну свідомість. Вірю, що мине небагато часу і цей повчальний урок стане хрестоматійним прикладом у національній педагогіці України, у виховних концепціях для ХХІ століття. Оскільки саме подібні вчинки, як зокрема і громадянська позиція юних курсантів у Севастополі, а особливо, молодих воїнів-добровольців, які захищають Україну на сході, мають лягти в основу національно-патріотичного виховання української молоді. Це — стратегічне завдання освіти.

Війна як результат виховання
Уся трагедія, що відбулася і відбувається нині, загибель українців, втрата наших суверенних територій вкотре переконує, наскільки проблема національно-патріотичного виховання є стратегічною для перспективи Державності. Ігнорування, бойкотування, збайдужілість до української справи в будь-якому сегменті життєдіяльності з часом повертається до народу бумерангом зла. Неважко прогнозувати в контексті національної безпеки кризові явища, пов’язані з втратою власної культурності, ідентичності.
Серед певної частини наукового та політичного середовища сформувався підхід, коли пропонують заради єдності й суспільного спокою не ставити на порядок денний питання мови, історичної пам’яті, культури, церкви. Отже, пропонують замість трудомісткої системної та вдумливої роботи консервацію і пролонгацію ситуації пострадянського стану з його характерними рисами денаціоналізації, деукраїнізації й русифікації всього життєвого простору. Але історія вчить, що у критичні періоди держава, народ якої не об’єднаний національною ідеєю, а навчений вшановувати не своїх героїв і молитися чужим богам, відцуравшись від рідної мови, живучи подвійною ідентичністю, стає спокусливішим для агресії чужинців, оскільки має ослаблений імунітет до захисту та обстоювання національних інтересів. Доморощені політики-манкурти, запроданці-державці, олігархи-нувориші найбільше руйнують (роблячи це безкарно!) дух і єдність народу. Згадаймо про зло, яке творилося у ставленні до України на “сєверодонецькому зборищі” чи під час мовних антиукраїнських парадів у 15-х областях. І слід робити такий громадський спротив, щоб подібні українофоби ніколи не мали можливостей бути дотичними до суспільного виховання. Тому, захищаючи Свободу, Суверенність, Державність України, йдучи в загальнолюдську сім’ю, інтегруючись у Європу, маємо передусім навчитися, починаючи з дитсадочка і до університетів і академій, бути гідними синами і доньками свого Роду і Народу. Пам’ятаймо застереження Тараса Шевченка: “І Коллара читаєте / З усієї сили, / І Шафарика, і Ганка, / І в слав’янофіли / Так і претесь…І всі мови / Слав’янського люду — / Всі знаєте. А своєї / Дас{т}ьбі…”.

Освітні орієнтири
Найперше, педагоги, особливо їхні очільники, зобов’язані вибудовувати філософію нової української школи на цінностях національної культури, історичної пам’яті, на ідеалах життя і боротьби великих Будителів нації. По-друге, освіта має орієнтуватися на високі міжнародні стандарти. Необхідно визнати, що за більшістю світових рейтингів, починаючи з середньої базової школи і завершуючи університетами, Україна доволі скромна або зовсім не бере участі в проведенні багатьох авторитетних міжнародних досліджень. Ми відстаємо від здобутків тих країн, які сповідують ідеологію західної інтелектуальної традиції, так і від тих, що формують власну освітню політику відповідно до східної (китайської, японської, південнокорейської, сінгапурської) культурно-освітньої традиції, які врешті-решт вибудовують глобальну освітню систему. Позитивно, що цього року українські школярі вибороли три медалі в Тегерані на Міжнародній учнівській олімпіаді з біології, а також чотири золота, два срібла (четверте місце у загальному рейтингу)  на міжнародній олімпіаді з математики в Румунії, де змагалися учасники зі ста країн світу. Радіємо за наших студентів на міжнародних конкурсах з ІТ-технологій. Проте, на жаль, не можна стверджувати про загальну високоосвіченість молоді. Є намагання не бачити катастрофічного відпливу за кордон (на навчання, працю, проживання) величезної кількості української молоді, поставивши під сумнів їхнє повернення на Батьківщину. Щодо соціальних аспектів і найважливіших принципів освітньої політики, то на перший план слід поставити такі стрижневі основи, як доступність, рівність, безкоштовність, індивідуальність, практичність і, особливо, світоглядність. Залежно від ступеня вирішуваності завдань у цьому сегменті, формується, не перебільшую, не тільки рівень суспільної довіри до існуючих інститутів освіти, влади, а й якість демографічної політики. Варто визнати, що населення України катастрофічно зменшується, як і кількість дітей, учителів, шкіл, позашкільних, професійно-технічних і дошкільних закладів. Так, на початку Незалежності в Україні функціонувало 21,9 тисяч шкіл, а в 2017—2018 н. р. їх стало на 5 тисяч менше — (16,9 тис.), завжди офіційно пояснюючи причину “оптимізацією”. За цей період з 7 млн 102 тис. учнів кількість їх скоротилася до 3 млн 846 тис. Цифра величезної втрати у 3 млн 256 тис. учнів має стати головною темою для національної безпеки. Дуже небезпечною є ситуація зі збереженням людського капіталу. Скажімо, якщо 1990 року в Україні було задіяно до 350 тис. інженерів і вчених, то сьогодні — близько 50 тис. Допоки суспільство мовчатиме разом із владою, яка не дає відповідей на ці гострі питання, воно буде співучасником цієї трагедії. Усі “успіхи”, зокрема реформ щодо децентралізації, ніколи не ставатимуть по-справжньому ефективними, якщо в основу не покладено найвищу цінність суспільства і держави — Людину (відповідно до Конституції України, стаття 3). Прикро, коли проблема виживання Нації підмінена безперервними спробами змінювати (а не виконувати!) Основний Закон. Якість життя, рівень освіченості, фізичний і духовний стан здоров’я народу — ті характеристики, які даватимуть чіткі відповіді на питання часу: “Хто ми?.. Чиї сини?”, хто і за що перетворює Націю на запопадливих “гречкосіїв”? Як на мене, відповідь на поверхні. Допоки громадянське суспільство не зламає становий хребет “української” політично-фінансової олігархії, доти жодна з людиноцентричних сфер, зокрема освіта, наука, культура, не матимуть шансів на розвиток. Запропонована нині патерналістсько-субсидіальна модель соціального захисту безперспективна. Принцип людиноцентричної політики підмінюється подачками, якість людського капіталу вимінюється політичним олігархатом на фетиш надмірного збагачення. Тому недивно, що доля інвестування в освіту в Україні, яку практично роздержавили (понад 90 %), є однією з найбільш мізерних у Європі. Причиною такої зухвалої неуваги великого бізнесу до освіти є сама природа олігархату, виводячи освіту, науку поза межі національних пріоритетів. Не слід забувати, що Держава, Народ, які втрачають освіченість, гублять власну сакральність, історичність, ідентичність, націєкультурність, позбуваються національного імунітету, стаючи об’єктами і споживачами чужих впливів, експансій, “цінностей”. Але маємо визнати істину, яку нам залишили наші видатні просвітники, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, але без власного національного доробку, буде завжди хворим її членом.

Тромби суспільства
Освіта є найбільш ефективним інструментом виховання нації, але далеко не єдиним. Надскладним сьогодні є інформаційне, соціокультурне середовище. Величезний обсяг інформації — різноманітної, багатомовної і суперечливої. У нашому гаджеті сьогодні вміщується бібліотека на понад 600 тисяч книг. Але слід виокремити ще один посутній аспект. Щоб вибудовувати таку філософію буття нації, яка здатна бути суб’єктом у конкуруючому світі, їй потрібна патріотична еліта, “верхи”, що здатні по-справжньому сприймати Україну як найвищу політичну і духовну цінність. Для шкільної, студентської молоді завжди буде затребуваним приклад для наслідування, взірець, орієнтир для самоствердження. Цим чинником має бути “передній ряд”. В. Липинський зазначав, що не може бути весь народ національно свідомим, але “передні ряди” зобов’язані бути такими. Тому необхідно якомога швидше в Україні позбавлятися домінування інтелектуальної і моральної убогості, а також значної частини космополітичної, а то і відкритої українофобської “верхівки” на всіх щаблях влади, органів місцевого самоврядування, інших відповідальних посадах. Адже вони є тромбами, що унеможливлюють формування суспільних пріоритетів освіченості, культурності, україноцентричності нації. Ідеал суспільного стану для таких владців — мовчазність, “спокій”, зубожілість, напівосвіченість. Як подолати цю суспільну виразку? Безперечно, найкращий спосіб — відійти природним шляхом (за власним бажанням) від влади, яка тобі не під силу. Це — вічна цивілізаційна проблема. Ще Сенека у своїх “Діалогах” описував цю ситуацію через сказане Демокрітом: “Хто хоче спокійно жити, хай не надто береться до суспільних чи приватних справ, бо і в приватному, й громадському житті не те що багато — дуже багато треба робити. Та коли нас не кличе жоден почесний обов’язок, то від діяльності маємо відійти”.

Оптимальна модель освіти
На політичному, законодавчому, громадянському рівнях вона має опиратися на соціальну відповідальність і партнерство держави, бізнесу, неурядових інституцій, їхню вмотивовану кооперацію щодо підтримки освіти, підготовки й перепідготовки висококваліфікованих кадрів. Її головний посил — найбільш гуманною, добротною, соціально й економічно виправданою політикою є інвестування в Людину. В умовах неоголошеної війни з Росією ця потреба особливо відчутна. Вона вимагає морально-етичної, державницько-відповідальної поведінки тих чиновників та інститутів влади, які є розпорядниками народних (бюджетних) коштів. Натомість в Україні спостерігається корпоративний зговір “політиків” різних мастей щодо розподілу бюджетного пирога. Хиба нинішньої влади проявляється в тому, що при катастрофічному дефіциті коштів на освіту, науку, культуру, охорону здоров’я, зарплати очільників державних підприємств, які працюють украй неефективно, у тисячу (!) разів є більшими, ніж пенсія українського педагога, зарплата бібліотекаря, вихователя, тренера, митця. Коли на 2017 рік бюджетом України було передбачено на галузь “Наука” всього 0,16% від ВВП (2018 — 0,2 %), (Японія — 7 %, Швеція, Ізраїль — 4,5 %), а на “утримання” нинішніх 6-ти парламентських партій за останніх два роки виділено 391 і 442 млн гривень та 0,5 млрд грн на поточний 2018-й, то вочевидь стає впізнаваним “рівень” державницького мислення сучасного політикуму. Такі деформовані суспільні явища існуватимуть доти, допоки між державою і суспільством не відбуватиметься діалог загальнонаціонального характеру. Наукові обґрунтування життєво важливих проблем мають стати в основі політичних рішень. Відповідно до задекларованих державами світу на саміті у Ріо-де-Жанейро (2012) “необхідно сприяти ухваленню обґрунтованих рішень з питань політики у сфері сталого розвитку, зміцнювати зв’язок між наукою і формуванням політики”.

Національна свідомість
Майже три роки минуло відтоді, як під впливом громадської думки, реалій державного будівництва, в умовах російської агресії був виданий Указ Президента про національно-патріотичне виховання дітей та молоді. Ті стратегічні завдання, цілі, цінності потребують теоретичних наукових розвідок і досліджень, практичного впровадження в життя. Усе це означає, що корінним чином слід перебудовувати і напрями дисертаційних досліджень. Зазначені пріоритети — формування національної ідентичності; патріотичного виховання; утвердження в освіті передусім авторитету державної української мови як найвищої духовної цінності; навернення народу до національної пам’яті, історичної правди; впровадження в зміст освіти надбань національної культури Українського народу — все це б мало стати основою для фундаментальних і прикладних досліджень НAПН України, університетів, психологічної, педагогічної, соціологічної, історичної, філософської наук. Інакше відбуватиметься і надалі консервація мислиневої діяльності щодо можливості “співжиття” рудиментів совковості, сталінізму, столипінщини і якісно нових цінностей Української незалежної держави. В Україні ще донедавна споруджували або залишали недоторканими символи катів українського народу — від Катерини ІІ до Сталіна, проте наука (українська) не завжди дає належні відповіді на перспективні завдання націєтворення, утвердження світогляду Української Нації, формування української національної ідентичності, об’єднавчої Ідеї. Ці проблеми є надважливими, оскільки не може нація впевнено почуватися, коли, наприклад, 43% населення південно-східних областей України, за соціологічними опитуваннями, продовжує вважати Сталіна “мудрим вождем”. Деградація гуманітарної інфраструктури зав­жди породжуватиме кризу соціуму. Тому напівосвічене щодо власної історичної пам’яті, напівгромадянське суспільство мусить стати національно свідомим. Завдяки освіті, науці, культурі.

Глум над українцями
Для цього необхідно передусім зупинити (створивши відповідні передумови) “втікачку мізків”, коли сотні тисяч дипломованих фахівців стають незатребуваними в Україні, які або масово поповнюють колони мігрантів, або “знаходять” себе в малокваліфікованому середовищі, а ще гірше — збільшують кількість люмпенізованого, депресивно-агресивного, асоціального контингенту населення. Бо не рапсом, лісосплавом і рудою багата Україна, а передусім людьми. І національна еліта (справжня!) дорожча ніж будь-яка національна валюта. Україна зобов’язана оберігати людей, а люди — Україну. Бо як писав Т. Шевченко: “Нема на світі України, / Немає другого Дніпра”.
Важко досягати рівня європейськості, коли втрачається українськість, а отже, моральність, культурність, інституційно-державницька здатність. Судячи зі змісту інформаційного простору, практично окупованого олігархічними антиукраїнськими групами, такий стан задовольняє лише тих, хто прагне пролонговувати стагнацію української нації. Вибивання “патріотичними” зусиллями мовних квот у ЗМІ України свідчить про приниженість гідності українства на Богом даній йому землі. Ця боротьба за квоти, як і замусолені дискусійним непотребом, свідомо не проголосовані, надважливі законопроекти про Українську мову, свідчать про величезний дефіцит української ідентичності в політичному потенціалі “післямайданної” влади. Вона вдоволено спочиває на ідеологічному троні фальшивого (нею придуманого) сленгу “Единаястрана — єдина країна”. Проте трон на такому антиукраїнському виверті рано чи пізно перетворюється на електричний стілець. Тим більше, що ні Конституцію України, ні рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року, а тепер уже й від 28 лютого 2018 р., не дано порушувати нікому. Найбільш об’єктивною і водночас негативною оцінкою влади за попередні роки в гуманітарній політиці, що негативно вплинуло на культурно-освітню сферу, було сприяння повнокровному функціонуванню зловісного для українців закону “Ка-Ка” і неух­валення до сьогодні Закону про українську мову. Справді, “вперше”, як полюбляють говорити нинішні політики, в Україні відсутня національна державна програма “Закордонний українець”, що ігнорує конституційні норми статті 12, в якій проголошено: “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, що проживають за межами держави”.
Гадаю, достатньо оцінити лише те, що відбулося з українцями в Росії чи Придністров’ї, і ми зрозуміємо всю триваючу трагіку нашого народу за межами материзни. В Росії, в якій уся духовна, інтелектуальна, освітня, церковна, музична, ораторська, співоча, друкарська і навіть пекарська культури створені українцями, сьогодні знищено все — українську школу, мову, бібліотеки, книгодрук, церкву і найстрашніше, що знекорінено національні почуття. Хоча б варто нагадати про справжні витоки, особливо апологетам “русского міра”, слова відомого ідеолога євразійства графа М. Трубецького, який зазначав, що “шлях Росії в європеїзацію лежить через українізацію”.
Спекулюючи принципами демократії, свободи слова і навіть надуманими проблемами національних меншин, свідомо зігнорувавши титульний народ, який дав імення Українській державі, інформаційна політика не стала об’єднавчим чинником політичної нації, надійним ресурсом націєдержавотворення, оберегом і захистом від зайд і вирощених удома манкуртів. Подвійну ідентичність в образі двоголового імперського орла з перспективою “русскоголовості” безпосередньо й опосередковано, використовуючи ідеологію м’якої сили, нав’язують українському суспільству, доведеному соціальними негараздами до напівпритомного стану (“какаяразніца”) в інформаційному, культурно-освітньому, політичному і навіть церковному сегментах життєдіяльності.

П’ята колона наступає
На жаль, ідеологи і практики від “русского міра” не лише ззовні, а й усередині країни. Достатньо, хто ще в змозі, проглянути виступи штатних “базік” на “українських” олігархічних каналах, перенасичених фобством до українськості. Вони відомі і “нема на те ради”, як кажуть у народі. Зрозуміло, що це безперервне бомбування частково “виховує”, витолочуючи українську душу. Але згубно також діють достатньо помірковані й інтелектуальні чинники. У цьому контексті принагідно згадати інтерв’ю в  “Деловой столице” українського письменника Андрія Куркова, який заявив: “Русский язык вне России является самостоятельным явлением. Для ограничения возможности России защищать в Украине русский язык нужно признать украинское русскоязычие украинской “культурной собственностью” и взять украинский русский под свой филологический контроль. Киеву необходимо работать над созданием русскоязычия в Украине, как собственного явления, а не части “русского мира”. Например, открыть институт русского языка или институт русского и других языков национальных меньшинств под крышей Института языкознания им. Александра Потебни Нацио­нальной академии наук Украины, чтобы фиксировать различие украинского русского языка, работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления, а не как части общего “русского мира” за пределами России. Тем, кого тема русского языка в Украине раздражает, хочу напомнить, что речь идет не о статусе языка, а о миллионах украинских русскоязычных граждан, избирателей, которые, если их игнорировать или показывать только как врагов Украины, могут повлиять на исход любых будущих выборов — и парламентских, и президентских”.
З тим, що сказав А. Курков, можна погоджуватися лише в тому, що, справді, для частини нинішньої політичної “еліти”, яка переймається своїм владним інтересом — утриматися будь-якою ціною, навіть здачею національних цінностей, відкрито запропонований варіант торгів. Догодити, купити, задобрити “виборця”, бути солідарним з ним, потураючи йому, навіть тоді, коли він бойкотуватиме українські цінності. Ці питання значно серйозніші, аніж купівля виборців “гречкою”, адже стосуються національної безпеки. Виявляється, що після Майдану можна вже дозволяти, не покаравши злочинців, розпочати торгувати найціннішим — націо­нальною культурою, мовою, вірою, аби тільки заручитися підтримкою тих “російськомовних”, які сплять і бачать ствердження “російської” України. “Какая разница, на каком языке”. Можливо, для подібних типів, якими переповнені центральні й місцеві телерадіоканали, а також де­які владні кабінети, такий випад (переконаний, що замовлений) є природним, оскільки вони виховані й “кохаються з російськістю”. Їхні думки, почуття, помисли і бажання перебувають за межами українських цінностей, ідей, ідеалів, вони там, у нетрях ідеологем “русского міра”, “Четвертої республіки” Ложкіна, який уже натякав на перспективність цього сценарію. Курков “під інтелігентною шубою” намагається почати його реалізовувати від імені інтелектуалів.

Уроки історії і висновки
Аналіз історичної ретроспективи нагадує нам про подібні випади, які неодноразово чинили щодо українців, їхньої національної освіти, культури.
Справді, вислідковуються паралелі сторічної давнини, коли у Харкові замість Української Народної Республіки “формувалося”, за завданням більшовицької Москви, нове злоутворення — УРСР. І навіть за тих обставин її очільник М. Скрипник змушений був ініціювати, нехай і радянську, але українізацію. Хоча сьогоднішні ініціативи, які лунають (радше, мичать) з усіх екранів, а також від окремих владців, подібні до напівголосого “співу” (не партесного, який принесли їм українці) ординців у Московії на задавнену тему: “Малую Россію к рукам прибрать”. Дуже все це нагадує також програму російських шовіністів 90-річної давнини, яку за завданням Сталіна 1927 року в Україну привіз реалізовувати Каганович. Очевидно, “суржиковий” чи безпам’ятний українець не буде тим людським “матеріалом”, що здатний розвивати сучасну російську культуру, бути для неї донором, а не лише реціпієнтом. Але відірваний чомусь (!) і кимось (!) нині від української національної культури, такий денаціоналізований українець рано чи трохи пізніше стане об’єктом експансії Кремля, поживою для жертвоприношень “русскому міру”, стратегія якого — захищати російськомовних скрізь, де вони проживають. Розвитку подібного сценарію важко заперечувати, адже він асоціюється з вічним законом природи — заблукалого, відсталого від основної групи поїдають хижаки. На жаль, біля України і в Україні їх сьогодні забагато. Втрата Криму і Донбасу тому підтвердження. Адже змаргіналізоване і зденаціоналізоване населення, зокрема і значна частина молоді, цих українських територій, як і більшість розміщених там силових структур, солідаризувалися з ідеологією “русского міра” та агресією Росії, аніж підтримали Україну. Територіально і політично ці громадяни перебували під статусом України, але “культурно”, ідеологічно вони були у полоні російської світоглядності й ментальності. За мовчазного споглядання української влади, а то і підтримки, був майже повністю табуйований доступ до українськомовних видань, книг, газет, радіо і телебачення. В університетах і школах викладання здійснювалося тільки російською мовою, а чиновники повністю ігнорували державну мову. Соціокультурне середовище перебувало під впливом пропаганди, політики, ідеології Росії. 0,2% українськомовного викладання в 600 школах Криму — абсурдний показник для суверенної України, який пришвидшував трагедійні часи. У Севастополі (370 тис. населення) за короткий період було відкрито 12 філій російських університетів. Усі бібліотечні фонди комплектували з Москви і Санкт-Петербурга. Гуманітарна політика України була дана на відкуп її противникам і ворогам. “Добро пожаловать” Молоху — парадигма тодішньої української політики (не лише гуманітарної), яка і призвела до нинішньої трагедії в Криму і на Донбасі.
Тому гуманітарна політика в теоретичному і практичному вимірах є деградованою, невідповідною вимогам часу, загрозам і викликам, якщо здатна консервувати в Україні совковість, вторинність, запопадливість, “гастрономічність” ідеалів, формуючу люмпенізовану для майбутніх “виборів” соціальну базу. Щоразу, коли актуалізується проблема національної безпеки, виникають загрози державності, варто з великою відповідальністю ставитися до стратегічного завдання — формування української національної ідентичності, державної, національної, особистої гідності Українця як громадянина-патріота. В умовах інформаційно-політичного ґвалту, зчиненого поборниками і водночас винуватцями ідеології і практики виживання нації, необхідно формувати безупинно ідеали української державності. Перспектива успіху цієї світоглядної, духовної політичної трансформації залежатиме передусім від виконання державою свого найголовнішого етичного, політично-правового обов’язку — служити своєму Українському народу. Але держава мусить стати іншою, такою, про яку мріяли багато сучасників на зорі українського відродження кінця 80 років ХХ століття. Без олігархів, які розглядають Україну не як найвищу духовну і політичну цінність, а лише як територію, де “заробляють”. Платон у своїй знаменитій праці “Держава”, ніби передбачаючи, писав: “Держава такого типу, без сумніву, не може бути єдиною, вона ніби складається з двох держав: одна — для бідних, а друга — для багатих; хоча вони житимуть в одній і тій же місцині, проте завжди один до другого ставитимуться вороже…”.
Ці оригінальні й сміливі оцінки для тих часів, написані понад 2300 років тому, актуальні і донині, на жаль. Світ, українці разом з ним, мало змінилися. Етика і мораль, совість і правда заплутались у тенетах технологічного прогресу і наживи, аргумент сили переміг силу аргументу. Але зміни на краще будуть відбуватися (в Україні!), для цього зробімо українську Освіту добротною, гуманною, інтелектуальною і національною.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment