Пам’яті Вчителя

Кирило ГРИНЬКО,
учасник бойових дій, майор

Є люди, як зірки —
Стосонячно палають.
Й по смерті не згасають:
Їх душі світять нам віки.
Кирило Гринько

За тисячі років розвитку людська цивілізація винайшла різні означення для найкращих і найвагоміших чеснот.
У західній культурі Лицар — це людина, яка самовіддано, безкорисливо служить головній справі свого життя, яку сама для себе обирає, поєднуючи безкомпромісність у дії зі шляхетною поведінкою. Інколи це співпадає зі значними досягненнями в мистецтві, науці, освіті — і тоді учніпослідовники з шанобою вживають усталене звертання Метр.
У східній традиції більш заглиблена філософія Вчительства.
Гуру — не просто вчитель, а той, хто спрямовує, живить, пробуджує душу учня, духовний наставник і провідник у світ посвячених.
Сенсей — так у Японії звертаються до людей старшого віку або високої посади, віддаючи данину поваги до мудрості, знань і досвіду. Бо там “стрибунців” за політичною квотою до державного управління не допускають. Так само як і в Китаї, де півтори тисячі років існувала особлива система відбору кандидатів на посади державного управління “кедзюй”, до якої поряд із військовим умінням і арифметикою входили творчі іспити з поезії та каліграфії. Такий підхід дозволив подолати корупцію і бюрократію в Ханському царстві, коли до влади приходили лише багатії та родичі чинних чиновників, а пересічне населення було усунуте від влади (знайома ситуація, чи не так?). Якби не “кедзюй”, то, можливо, сьогодні ми читали б про могутність Китаю не в новинах, а в підручниках історії — як про Римську імперію.
Ата — у тюркській традиції не просто звернення до людини старшого віку та батька, а покровителя, оборонця, заступника роду й народу. Згадайте Ататюрка (“Батько турків” або “Великий турок”, при народженні Алі Ризаоглу Мустафа) — всім відому історичу особу початку ХХ століття: видатний політичний діяч Туреччини, генерал, лідер Турецької війни за незалежність, батько сучасної Турецької держави. Своїми рішучими діями він дав старій феодальній Туреччині настільки потужний поштовх, що протягом менш ніж століття вона перетворилася на регіонального лідера та модернову державу. І досі турецький народ із великою повагою зберігає пам’ять про свого “Батька”.
В Україні протягом століть таких сподвижників Духу нещадно нищили і не допускали імперська, а потім і радянська, системи до впливу на життя суспільства. Проте наша земля була щедра на Лицарів Чину, які самовіддано, часом непомітно для більшості, у різних сферах працювали на майбутнє нашої Держави. Вони присвячували своє життя формуванню найголовнішого, без чого неможливі зміни — вихованню молодого покоління українців, свідомих свого незалежного шляху, незламних у вірі у становлення гідної та самодостатньої поміж інших народів Держави — України.
Для мене втіленням усіх згаданих понять став Олександр Сергійович Завгородній. Олесь — так порідному до нього зверталися друзі, однодумці й учні. Поет і Вчитель. Вчитель Українства — без пафосних політичних гасел і показового “правильного” патріотизму, який щоденно, усім своїм життям відкривав нам Україну, рідну та близьку для кожного, хто тут живе — від дивини її природи до гірких сторінок нещодавньої історії.

* * *
Нас познайомив 1994 року конкурс “Родина94”, що проводила Січеславська організація Союзу Українок (оголошення про нього надрукувала газета “Джерело”). Мій перший конкурс (8 років) — і перша нагорода: м’яка іграшка, песик “Дружок”, який і досі вдома нагадує про початок злету. І перше знайомство з родиною Завгородніх.
Тамара Семенівна (дружина Олеся Сергійовича), голова міської організації Союзу Українок, коли дізналась, що я навчаюсь у музичній школі по класу бандури, а свого інструмента не маю — запросила нас із мамою до себе додому і дала дуже зручну для маленького початківця львівську бандуру (вага 5 кг). Їхня донька Олена на той час уже грала на академічній чернігівській (а це близько 10 кг). Десь два роки я “за спасибі” користувався нею, доки підріс, а мама зібрала гроші на власний інструмент.
Узимку 1995 року я вперше побачив Олеся Сергійовича вдома. Можете уявити очікування 8річного хлопчака від зустрічі зі знаним і шанованим Поетом у його творчій оселі! Та вразила найбільше тоді не кількість книжок усюди (змалечку звик до цього у своїй родині), а аскетична скромність облаштування. Пам’ятаю, як тоді запитав у мами, чи всі митці так живуть? “Українські — здебільшого, так. Бо українська поезія — справа ризикова і неприбуткова”, відповіла вона. Згодом, спілкуючись з Олесем Сергійовичем, я зрозумів, що справжня Поезія (а не римування на потребу дня) — то сповідь, квінтесенція душі. І це не продається. Натомість справжнє багатство Поета — воно зовсім інше: в душі, у вмінні бачити диво світу довкола і в читачеві.
Таким був перший урок від мого Вчителя. Який виявився неймовірно багатим Поетом.

* * *
Два роки ми приглядалися один до одного, зрідка зустрічаючись та, згодом, листуючись (перший лист — 1997 рік). Поступово я став одним із вихованців Олесевої літературної студії “Євшан” при дитячоюнацькому центрі “Веснянка”. І тільки 1998 року перша публікація — газета “Джерело” оприлюднила творчу роботу на конкурс “Мій батько”. Хоч як це зараз наївно звучить, але на той час у мене вже накопичились у шухляді перші поетичні спроби. Моя мама, вчителька і філолог, безжально робила червоною ручкою неминучі у тому віці правки, після яких я відправляв своє чергове “творіння” до шухляди, обурено стверджуючи, що “це слово не моє!”. Жодні розповіді про літературних редакторів, які зазвичай коригують навіть відомих письменників, на мене впливу не мали. “Не моє слово!”.
Олесь Сергійович вразив своєю обережністю у поступовому та дбайливому вигранюванні поетичного творіння, уважному та м’якому розтлумаченні відтінків кожного слова, поясненні його сили для витвореного автором образу. Ніколи я не чув категоричності у зауваженнях, проте доброзичлива наполегливість у поєднанні з беззаперечним для мене авторитетом Метра українського слова творили дива. Це була справжня школа людяності та поваги до початківця. Я завжди очікував можливість поділитись з Олесем Сергійовичем своїми творчими спробами, щоби збагатитись від нього унікальним знанням найтонших відтінків рідного слова, пізнати нечуване раніше, навчитися розпізнавати канцеляризми та дієслівні римування, розширити свій світогляд, почути захопливі бувальщини з його літературного та редакційного досвіду, сповнені властивого Лесю Сергійовичу тонкого гумору.
“Я тобі пораджу одне ім’я — Тагор. Тільки не кагор”, — говорив, ховаючи усмішку у вусах, — “А Тагор. Той, що Рабіндранат — видатний бенгальський та індійський поет і прозаїк, Нобелівський лауреат”. Ось так ненав’язливо і приязно Поет формував смак до слова та образу.
І зараз із глибоким внутрішнім трепетом беру до рук ті змережані рядками аркуші, на яких місцями делікатно зроблені помітки олівцем (!), часом просто підкреслене одне слово: зверни увагу, тут щось не те. Правильної відповіді немає — ти маєш віднайти сам, у глибинах своєї душі та… словника української мови. Олесь Сергійович завжди заохочував читати не тільки твори інших авторів, а й просто словник — збагачуватись тими словами, які тоді ще рідко почуєш у пострадянській буденності доволі зросійщеного міста. Це зараз, дякуючи тогочасній наполегливій роботі таких гуру слова по всій країні, а тепер їхніх вихованців, маємо блискучі живі переклади сучасних літературних творів, прем’єр кіно та мультфільмів, а чимало передач національного телерадіопростору сприяють формуванню належної культури мовлення вже на побутовому рівні — і ні для кого різнограй української мови тепер не є чудним. А тоді, наприкінці 90х, ми в Січеславі жили фактично в умовах українськомовної резервації.

* * *
Олесь Сергійович — життєлюб і оптиміст, у найскрутніші хвилини його сонцесяйні очі сповнювали Світлом, Добром і Любов’ю. Це навдивовиж поєднувалось з обов’язковістю і вимогливістю. Думка оживає в Слові, але Слово і Дія — неподільні. Сказав — значить, зробив. І цей урок Вчитель проілюстрував родинною історією.
Якось я запитав у батька (Сергій Завгородній, голова Дніпропетровської обласної спілки письменників України у 1948—1960 та 1966—1968 роках), чи писали на нього доноси і анонімки під час його головування у обласній спілці письменників, часи ж то були підлі.
“Ні”, — відповів батько.
Як же ж так?
“Ще на перших зборах спілки я повідомив товариству — пишіть, але попереджаю: обов’язково дізнаюсь, хто автор — і вб’ю! Потім усе одно сяду, але вже не замарно”.
Усі знали, що письменникфронтовик слів на вітер не кидав: сказав — зробив.
І Олесь Сергійович був так само принциповим. За одне нещире, неправдиве слово, сказане хай і на його користь, але всупереч істині, міг безжально припинити приятельські стосунки навіть зі своїми однодумцями. “Зрадіти зраді” — це не про нього.

* * *
Інколи ми разом відвідували творчі зустрічі та ювілейні заходи у музеї “Літературне Придніпров’я”, культурноосвітньому центрі ДВНЗ “Національний гірничий університет”, Дніпропетровській обласній бібліотеці для молоді ім. М. Свєтлова, інших знакових місцях української інтелегенції Січеславщини. Доброзичливі, короткі за формою і дуже влучні за суттю вислови Олеся Сергійовича вражали. Він ніби вдивлявся глибоко в душу і завжди прагнув віднайти зернину Світла і Творчості в кожному. Пам’ятаю зустріч у Січеславі зі Степаном Хмарою, на яку мене запросив Олесь. Тогочасне телебачення зображувало С. Хмару ледь не бандитом, а при особистому спілкуванні він виявився сповненою світла, мудрості і сили особистістю, попри всі випробовування долі. Олесь Сергійович вчив в усьому переконуватись особисто, особливо, що стосується людей. Не вірити нікому, навіть власним очам, допоки не пізнаєш сам, не відчуєш людину від серця до серця.

* * *
Олесь Сергійович з особливою любов’ю ставився до птахів, даруючи їм не лише перлини своїх поезій, а й безліч домівок, і в Січеславі, і на дорогому його серцю Приоріллі. Птах набирає висоту поступово, співвиміряючи силу крил із пружністю та потоком повітря. Мистецтва Лету він дбайливо вчив і своїх вихованців.
За рекомендацією Олеся Сергійовича на початку 2000х я приєднався до літературної студії творчо обдарованих дітей “Лілея” (керівник — Людмила Григорівна Левченко) при обласній спілці письменників України. Зростаючи у творчому середовищі української інтелегенції Січеславщини, які старанно створювали можливості для розвитку, 10ту річницю Незалежності України зустрів уже переможцем і дипломантом 10ти літературномистецьких конкурсів та фестивалів обласного та Всеукраїнського рівнів. А також випустив у світ свого першого літературного птаха — збірочку “Все починається з Любові…”, яка для мене стала важливим звершенням нашої довготривалої співтворчої роботи з Олесем Сергійовичем протягом цих років. Ця пташина перша — і поки єдина, оскільки допомогла ще глибше зрозуміти, вже з власного досвіду, вимогливість Олеся Сергійовича до слова і відповідальність за його випуск у світ.

* * *
Олесь Сергійович, благословляючи на черговий конкурс, зазначав: “Перемога — це добре. Але запам’ятай: творчість, як процес, не має поразки. Конкурси — це насамперед можливість почути інших творчих особистостей, повчитися у них, а також зустріти однодумців”. Він вчив радіти життю, наголошуючи, що кожна перешкода дає навички подолання труднощів, кожна нова ситуація дарує нові вміння і знання. Нема невдач — є випробовування, які мають розглядатись як трамплін для злету, визначаючи подальші напрями вдосконалення та даруючи неоціненний досвід для наступних перемог.
Таке сприйняття змагань і світу творчості — найкраще щеплення від розчарувань, стресів і депресій, яке варто було б взяти до уваги деяким “діячам” від психології, що стверджують про деструктивний вплив на особистість учня змагальної системи олімпіад, тестувань і конкурсів.
Завдяки такому підходу української творчої інтелігенції в Січеславі, яка, жертвуючи можливістю отримання короткострокових благ сьогодення, спрямовувала зусилля на виховання майбутнього України, я здобув цінний досвід, цілеспрямованість та відчуття сили для подальшого лету, вже у київському небі.

* * *
Усією своєю суттю не приймаю марнославства — і це теж один із моральних стовпів, вибудуваних і вихованням у сім’ї, і родиною Завгородніх та їх оточенням. Проте, вже спізнавши свій, специфічний професійний досвід виховання наступників (у військовій сфері), розумію всю мудрість слів про те, що головне досягнення Вчителя — успіх його учнів. Тому не задля вихваляння, а щоби віддати належну данину своєму Наставнику і Вчителю, чиє зерно проросло надалі, коротко зазначу про те, чого вже вдалось досягнути і яких Людей зустріти, будучи ним окриленим.

* * *
Київський військовий ліцей імені Івана Богуна (2002—2004 роки, начальник — генералмайор Кравчук Леонід Васильович). Коли збирав документи на вступ до ліцею, у військкоматі один порядний офіцер співчутливо зазначив: “Навіщо тобі, такому творчому, в казарму? Це ж зовсім інша система”. Що ж, вповні його розумію, адже він зсередини бачив непривабливі реалії тогочасного війська і ставлення до нього з боку держави. Але саме так відгукнувся в моїй душі приклад Високого Чину українського осердя Січеслава.
Та життя “на казармі” виявилось геть неочікуваним і для мене: завдяки високому професіоналізму, патріотизму і мудрості його керівництва, офіцерського, виховного та вчительського складу ліцей став унікальною колискою української культури. Життя в ліцеї було сповнено творчих та патріотичних заходів, до яких долучались такі видатні люди, як Левко Лук’яненко, Михайло Слабошпицький і Валентина Стрілько (Ліга українських меценатів), Галина Яблонська (народна артистка України, актриса Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, Президент Міжнародної Ліги “Матері і сестри — молоді України”, художній керівник Героїчного театру “Пам’ять”), Тетяна Скрипник (сестра Василя Стуса), Ніна Марченко (мати дисидента Валерія Марченка), Євгенія Лещук (українська поетка, чиїми зусиллями вшановано пам’ять Івана Богуна в авторському фотоальбомі, на поштовій марці та меморіальних дошках, збережено козацькі могили під Берестечком, відкрито музей Лесі України в Ялті та Сан Ремо (Італія)), а також багато інших Діячів української культури, розповідь про яких потребувала б окремої статті.
Спілкування з такими людьми залишає слід на все життя, бо патріотами не народжуються, а стають — коли серед оточуючих є люди, гідні наслідування. І для мене велика честь бути золотим медалістом цього славетного навчального закладу, призером низки олімпіад і конкурсів, одним з українців, відзначених грамотою Світового конгресу українців “За ствердження позитивного іміджу України” та Премією Кабінету міністрів України “За внесок молоді у розбудову держави”.
Уся система ліцею працювала на формування особистості, що ставить над власною ситуативною вигодою добробут суспільства, невід’ємною частиною якого вона є. І приклад цього — та кількість офіцерів, випускників ліцею, які боронять нашу Державу нині, які першими пішли у горнило війни. Частина з них лишиться у пам’яті вдячних (хочу в це вірити) нащадків, як 23річний Герой України (посмертно) майор (посмертно) Андрій Кизило, деякі змогли витримати пекло найгарячіших точок, не полишаючи своїх підлеглих, і вийти живими — як Герой України (і мій співротник у ліцеї) майор Олександр Порхун, чия штурмова група 29 липня 2014 року взяла під контроль і утримувала під шквалом ворожого вогню СавурМогилу (попри контузію ІІІ ступеня у Олександра), що мало тоді визначальний вплив для подальшого проведення операції з мінімальними втратами особового складу і техніки. А про багатьох героїв ми ще дізнаємось згодом. Нині ліцей під керівництвом Героя України генералмайора Ігоря Гордійчука продовжує виховувати майбутню опору України.

* * *
Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2004—2009 роки). Закладені Олесем Сергійовичем поважне та прискіпливе ставлення до слова, пошук нестандартного у звичному (адже це і є поезія, хіба ж не так?), наполегливість у дошукувані істини знайшли свій розвиток у нібито далекій від поетичної творчості сфері — науковій діяльності. Намагаючись глибше розібратись у важливих для майбутнього офіцера сферах професійної компетенції, підтримуваний уже Вчителями іншого напряму, знайшов свою стежку у Науковому товаристві інституту. Науковий пошук того періоду звершився участю в численних науковопрактичних конференціях всеукраїнського та міжнародного масштабу, його результати знайшли своє визнання на конкурсах наукових робіт Міністерства освіти та науки України (І місце за своїм напрямом, 2007 рік) та Фонду “Завтра.UA” (програма підтримки молодих науковців, започаткована Віктором Пінчуком, яка, незважаючи на неоднозначну особистість олігарха, стала безпрецедентною за масштабом і якістю підготовки молодих науковців саме в інтересах держави). Здавалося б, де поезія і творчі конкурси, а де наукова робота — але основи були сформовані саме тут, у Січеславі.

* * *
Офіцер Збройних Сил України (дотепер). За роки офіцерської служби іноді виникали ситуації, які б могли змусити “стати зручніше” та не “створювати проблем для окремих осіб”, особливо враховуючи специфічні політичні віяння цих років. Та маючи приклад Людей Чину — від Січеслава до Києва — не було місця для компромісів при відстоюванні інтересів Справи, яку всі ми робимо заради нашої Держави.
І я радію, що мені поталанило зустріти багато відданих Україні військових, з якими маю честь робити свій внесок у забезпечення оборони України і побудову процвітаючої держави. Воістину, армія сьогодні є середовищем великої кількості гідних людей. Це не пафос “одного з системи”, а тиха радість від того, що сходить потужним колоссям зерно українства, засіяне такими Лицарями Духу, яким був Олесь Сергійович.
Мені випала доля побувати у багатьох провідних країнах у рамках обміну досвідом, і всюди — підкреслюю, всюди! — наші колеги з високою повагою відгукуються про українське військо. Неодноразово у неформальних бесідах західні військовики зізнавались, що не очікували такого колосального підйому національного духу. І вражені, яким дивом вдалось нам зламати наміри настільки сильного ворога ще задовго до санкцій та консолідації західних держав на підтримку України (всі ж розуміють, що 2014 року територіальні претензії простягались далеко за межі нинішньої окупації).
А диво просте і складне водночас — багаторічна і непомітна робота численних, часто невідомих нікому, окрім ближнього кола, Хранителів України. Лицарів Духу. Наставників і Вчителів.

* * *
Відлітають у засвіт птахами ті, хто виборов Незалежність України, хто виплекав і викохав нове покоління в часи знецінення, шахрайства і грабунку спільного багатства пострадянської України, хто віддано працював над формуванням інтелекту нації та живив творчий запал молодої держави.
Сьогодні ми проходимо гартування кров’ю, а вона ніколи не ллється задарма, якщо мова про становлення Держави. Ніколи.
Вірю, прийде наша українська весна і як птахи з Вирію, потужньою хвилею повернуться ті, хто ставив нас на крило. І серед них січеславські — Олесь Сергійович, Віктор Савченко, Ігор Мицик, усі, хто гідно пройшов свій шлях Вчителя.
Бо живуть вони в серцях своїх Учнів — і лише від нас залежить їхнє безсмертя.

Моїм доброзичливим
нащадкам
Запрошую вас на сторіччя.
Постояти біля могили.
І зирне моє обличчя
Усміхнене зза небосхилу.

А пощастить дожити
(Та менше відсотка шансів),
До вас пригорнусь і питиму
Небо, неначе шампанське…

Олександр Завгородній, 2000

Коли мине сто літ
(уривок)
Коли мине сто літ од нинішніх часів,
Хто буде той поет,
що у твоєму домі
Почне свій спів?
В його пісні я хочу щедро влити
Весни сьогоднішньої вранішні
привіти, —
Нехай звучить у дні твої
весінні
Весни моєї радісний мотив, —
Він буде в трепеті сердець,
в джмеля новім бринінні,
Він буде в шелесті лісів,
Коли мине сто літ од нинішніх часів.

Рабіндранат Тагор, 1895

* * *
Тепер завжди він поруч десь —
Лет у його розкриллі.
Із Ирію всміхається Олесь.
На Приоріллі.

Кирило Гринько, 2018