90 років з дня арешту Забуянських школярів

Євген БУКЕТ
Наприкінці 1920-х років у с. Забуянні на Макарівщині відбулися події, які назавжди увійшли в історію української національно-визвольної боротьби. Дізнався про них зі статті-спомину, що була опублікована в одній із діаспорних газет (“Український вісник”, №10, 18 червня 1944 р.). Її автор — колишній учень забуянської школи, безпосередній учасник описаних подій, інженер Володимир Личенко-Лихитченко, який був учасником З’їзду українських інженерів у Торонто 1952 року. І хоча, на мою думку, окремі фрагменти цих спогадів видаються сумнівними (див. коментарі), ключові моменти описані цілком правдоподібно.
Нижче подаю скорочений текст Володимира ЛихитЧенка, адаптований мною сучасним українським правописом.

“На самій західній границі Київщини, там, де починаються великі Радомишльські ліси Волині, в Макарівському районі, за великим торфовим болотом Буян, є село Забуяни, а помісцевому його ще й звуть Забуяння. Ідеалізувати красу його природи нема за що: з півночі — неродючі піски, зі сходу — болото Буян, з півдня і заходу — величезні мішані ліси.
Не можна обминути оригінальності місцевої весни. Особливо у вечірню пору жаби Буяна влаштовують гучний концерт. У лісі, за розставанням снігу, розцвітаються біленькі квіти — сон, пізніше на поверхню вилазить багато гадюк та вужів, прилітають маси різного птаства і відсіль чути концерт інших виконавців. Забуянці так зжилися з цією дикою природою, що діти носять вужів у кишенях до школи і додому.
І це глухе село, що розташоване було за 18 кілометрів від залізниці КиївКовель (зараз уже мається залізнична вітка до торфовища) та за 15 кілометрів від районного центру Макарів, з його бездоріжжями та диким виглядом природи, заслуговує на те, щоб воно ввійшло в історію національновизвольної боротьби українського народу.
Ще до великих історичних подій 1917—20 рр. культурний рівень і національна свідомість тут були високі. Багато забуянців брало активну участь у збройній боротьбі єдиного українського фронту проти більшовицької Москви, багато їх полягло на цьому фронті, багатьох замордовано і вислано на далеку північ та Сибір органами ГПУ чи НКВД.
Самотня старенька бабуся, місцева жителька Квашенко, часто розповідала у своїй осиротілій хаті забуянським школярам, що вона мала п’ятьох синів, що всім їм дала раду, вивчила й що всі вони віддали своє молоде життя за обездолену нашу Україну. Старенька бабуся викликала в дітвори велике зацікавлення до політичного життя України. Подібних бабусь і оповідань у Забуянні було багато. Але вирішальний вплив на дітвору мала “Історія України” М. Грушевського та Коваленка, які переходили з рук у руки, як дуже цікаві книжки. Прочитане школярі між собою обговорювали.
Варто ще згадати, що на школярів мав великий позитивний вплив, хоч безпосередньої участі в їхньому русі не брав, завідувач семирічки, небіж академіка Сергія Єфремова — Тихін Теофанович Єфремов, здібна людина, педагог, літературознавець, що прибув до Забуяння десь 1925 року і організував тут зразкову трудову школу.
Т. Єфремов мав найкращі зв’язки з відомим нам із процесу СВУ Володимиром Дурдуківським, завідувачем зразкової семирічної трудшколи ім. Т. Г. Шевченка, що містилась в Києві на Львівській вулиці біля церкви Вознесіння. Слава про зразкову організацію навчання в цих двох школах була широковідома в Україні. Кому було щастя попадати до цих шкіл вчитися, той мав гордість з того. Це однаково стосувалось і до учнів, і до педагогів. Обидва великі організатори й гуманістипедагоги прищеплювали своїм учням крім знання ще й високу мораль, охайність і чесність.
Педагогічний колектив Тихон Єфремов старанно підбирав. В переповнену школу в Забуянні везли дітей не тільки з Макарівського району, а й з Бородянського, Бишівського, Радомишльського. Частина дітвори сюди вже прибула з національними впливами.
Райком партії розпочав займатися справою комуністичного виховання дітей і особливо його увага була прикута до семирічки в Забуянні. Почали розбудовувати піонерську і комсомольську організації. Але все це накрилось мокрим рядном. Організації існували формально, а дітвора жила іншим життям. Всі учні в школі і по селу співають український національний гімн, марш січовиків, “А вже років двісті”, про Шевченка “Зійшов місяць, зійшов ясний” і т. ін.
Це стало відомо в РКП(б) і в Києві. Т. Єфремова 1927 року переводять до Гостомеля під Києвом, підозрюючи в цьому його вину. На його місце посилають чекіста Коваленка, який мав все розкрити. Про ці перетасування ми тоді нічого не відали і продовжували свою діяльність ще зі збільшеною силою. До школи ще прибув з с. Малий Карашин учень, Бичок Захар, який ще більше пробуджує національно школярів. Крім читання забороненої “Історії України” та співів, школярі почали збирати зброю для організованого повстання.
Обмірковуються питання військових кадрів, планується посилка окремих учнів до совєтських військових шкіл.
Але дитячий розум для цього був ще замалий. Чекіст Коваленко налагоджує шпигунську роботу серед учнів, викрадаються листи переписки з учнями першої трудшколи ім. Т. Г. Шевченка в Києві, починаються допити.
Взимку з 1927 на 1928 р. з Києва прибуває від окружного ГПУ спеціальний слідчий Петров, що робить повальні допити учнів. Цей момент був для учнів моментом переполоху. Всі вже думали, що “щось буде”. Але несподівано, як з’явився, так і зник Петров. Школярі трохи вгамувались і, почуваючи себе героями, продовжували свою справу. Частина завербованих Коваленком на шпигунську роботу застерігала. Учні ходили з шаблюкою, вогнепальною зброєю й готувалися до чогось особливого. Хоч організаційного оформлення тут не було, але справа стояла на високому ідейному ґрунті, дітвора була згуртована.
Петров подав матеріал до вищих інстанцій. Справа була складна, бо вчителі з цим рухом не зв’язані, а закону на карання дітей за контрреволюцію не було. Але далі допускати таке становище ГПУ не могло, бо національні ідеї розходились з Забуяння по всьому Макарівському і сусідніх районах.
11 червня вдосвіта до Забуянської школи прибуває через Макарів на двох підводах з Києва ГПУ і зразу ж арештовують групу учнів та педагога Омельчука Якова Васильовича, колишнього учасника визвольних змагань 1917—20 років, родом з села Липівки. В обідню пору всіх везуть до Макарівської тюрми (48 км від Києва). В цей момент ми зрозуміли, чому не арештовано нашого штабного активіста Волощенка Ладька: як потім довідались, він, за завданням Коваленка, намагався оформити нашу спільноту в організацію, щоб потім ГПУ могло легше з нами розправитись.
В обдертих, з блощицями, камерах Макарівської тюрми 13—16річні школярі просиділи недовго. Цілу добу ми не спали, бо вночі горіло світло і нас лякали блощиці. 12 червня, через ст. Бородянка, потягом ми опинилися в Києві. Пізно ввечері нас порозкидали по камерах окружного ГПУ на вул. Єкатеринській, 10. Я попав з одним учнем в камеру, де вже сидів ні в чому не винний Т. Єфремов. У руках у нього була “Сонячна машина” Винниченка.
Нас прийняли насторожено, з увагою. Коли ж на запитання ми розповідали, за що попали, зчинився неймовірний галас. Як виявилось, в камері були майже самі українці, за винятком одного німця з ДВУ — Йогансона та одного контрабандиста невідомої національності. Камера була середнього розміру, з двоповерховими парами, з одним вікном в двір. Серед галасу особливо виділявся кремезний чоловік, як потім ми довідалися, колишній член Української Центральної Ради Авдієнко. Він вигукував: “Слава! Слава! Україна не загине, ми маємо зміну!”
Т. Єфремов був похмурий і з нами не говорив. Як свіжих, нас розмістили в кутку найдалі від вікна: біля вікна були в’язні, що найдовше сиділи, серед яких був і Авдієнко. Авдієнко керував камерним життям. Під його команду щоденно камера співала “Ревуть, стогнуть гори”, велись стуками переговори з сусідніми камерами. Трохи згодом Т. Єфремова від нас перевели в іншу камеру, а до нас попадає, як в’язень, Озерський, як потім ми довідались голова Укрнауки, який детально ознайомився з нашою історією. Ми охоче розповідали всім зацікавленим, за що сидимо, й серед маси в’язнівукраїнців почували себе гордими.
Через тиждень почались допити. Слідство переводив жид Родал російською мовою. Від нас він домагався, щоб ми підтвердили участь в нашій справі Т. Єфремова та Я. Омельчука, але всі відповіді для нього були незадовільні. Під час допитів сиділи зацікавлені інші чекісти. У всіх нас відповіді були одностайні. На запитання:
— Як звалась ваша організація?
— Ми організації не мали, ми були однодумці!
— Що хотіли однодумці?
— Вільної Незалежної України!
Один слухач чекіст каже:
— Ви ж маєте зараз Незалежну Радянську Україну.
На це наша відповідь:
— Якби була така Україна, то ми і ви тут би не сиділи, а на вашому місці були б українці, що допитували б ворогів українського народу. От ви не кажете, що не шануєте прав українців на своїй землі, а чому не допитуєте нас на рідній українській мові? Ви ж бачите, що російської ми не знаємо.
Один слухач зауважив:
— Якби ви так боролися за справу пролетаріату, то були б герої!
Родал, зніяковівши трохи від несподіваного зауваження, “пояснив”:
— Я тут новий робітник і вивчити українську мову ще не встиг. Твої погляди, простота і сміливість мені подобаються. Але переконання твої неправдиві.
Нічого компрометуючого ГПУ не добилось від школярів для винищення української інтелігенції. Безумовно, за цією справою слідкувала Москва, а наслідки слідства були для чекістів не тільки розчаруванням, а й політично шкідливі, бо в камерах учні почули багато того, чого не чули на волі, а слава про їхню боротьбу розходилась всюди, бо через камеру щоденно переходила велика маса політичних й таких, які сиділи по декілька діб і виходили на волю. Крім цього, в Макарівському районі арешт дітвори зробив сильне загальне враження. Тому слідство велося спішно.
Через два тижні нам зачитали акт обвинувачення за контрреволюційну діяльність. Тільки педагоги були без доведеного обвинувачення. Не дивлячись на це, Тихона Єфремова і Якова Омельчука випроваджено на висилку, де другий з них незабаром і вмер від туберкульозу. Арештованих школярів на цей раз, крім тюремного слідства, не покарали.
27 червня обірвані, брудні забуянські школярі з торбинками прямували по Лютеранській вулиці в напрямку Хрещатика. Якась жінка голосно промовила до своєї знайомої:
— Диви! Дітвора суне з ГПУ. Невже вони взялися й за таких хлопчиків?
На Хрещатику хлопчики розпитали дорогу до двірця (застаріле вокзал — Є. Букет), а на двірці потяг до ст. Бородянка.
Десь у середині липня зібрали до Макарова частину забуянських школярів. Слідчий Родал пояснив:
— Хто буде продовжувати те, що було до арешту, тому буде погано!
З закінченням слідства зник із Забуяння завідуваччекіст Коваленко. На його місце прислано продажного Хриненка, що позвірячому поводився зі школярами та докоряв за їхній вчинок. Одначе і Хриненко не задушив національного патріотизму в школі. Проявляли його тепер тільки учні, які не були під арештом, але більш уміло. Часто можна було чути несамовитий крик Хриненка:
— Что ви пойотє пєтлюровскіє пєсні?!
Кругом затихало. Ті, хто були під арештом, якби змовились, всі мовчали, а пізніше з задоволенням робили висновки:
— Добре, що нас поарештовували тоді, коли були дітьми і ми взнали, що є таке ГПУ, чим воно займається та як.
Але радість була передчасна. Кару пізніше, коли стали повнолітніми, ми одержали всі, тільки кожний в іншому місці та в інший час. Більшість зникла безслідно. Лише відомо, що найкращий патріот Захар Бичок арештований в Коростишеві Житомирської області й спроваджений десь на висилку.
1943 року влітку авторові цих рядків була нагода побути в с. Забуянні. Школа стоїть наче б у роках 1927—28, але нема учнів і вчителів. Селяни з гордістю згадують бувшу зразкову школу з її національними традиціями.
Я розшукав одну родину, яку повідомив, що в таборах бачив їх господаря. Родичі були раді хоч і такій вістці”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment