Із когорти творців листопадового зриву

Богдан ВИХАНСЬКИЙ,
вчитель історії, пенсіонер
Нинішній 2018-й — рік постання 100-річчя самостійної Української держави в Західній Україні під назвою ЗУНР, — святкуватимемо восени, позаяк основні революційні події розпочалися наприкінці жовтня—на початку листопада того ж 1918 року. Згадаймо одного з найактивніших діячів і творців національного й політичного пробудження західної гілки нашого народу, який із когортою таких, як він, за короткий час так зуміли усвідомити народ, що він вийшов на арену політичної боротьби, на що не сподівався навіть Франко, стверджуючи всього за кілька літ перед тим, що це поки що “ПОЗА МЕЖАМИ МОЖЛИВОГО”…
Не забуваймо, що внаслідок 400-літнього поневолення шляхетсько-магнатською Польщею, яке не припинялося і за часів австрійського панування, наш галицький люд був принижений в Європі, і саме про нього той же Франко вже після скасування панщини 1848 року казав, що має пройти два-три покоління, поки наш селянин перестане цілувати в руку кожного пана і перестане вважати паном того, хто носить краватку!!!

Володимир Старосольський був у тій першій когорті борців за волю України. Сталось так, що його батько, народжений у Перемишлі (хоч предки з Самбірщини, бо містечко Стара Сіль за якихось 10 км від Самбора, отже, він мій земляк), де маючи добрі статки і вищу юридичну освіту, став у місті Ярославі (на самому західному порубіжжі західноукраїнських земель з Польщею), куди був направлений після закінчення Львівського університету, спершу начальником повітового суду, а потім і бургомістром, взяв собі за дружину дочку такого ж бургомістра із сусіднього повітового міста Сянока, австрійського німця, котра, щоправда, закінчила польську школу. Коли Володимирові було 6 років, батько помер, а з ним знівелювався й український вплив, бо вдома і навколо було лише польське середовище, а українську (руську) можна було почути хлопчику з панської родини лише десь на ярмарку. Щоправда, як із гордістю згадував він опісля, маманімкеня, яка з ним і дочкою розмовляла постійно польською мовою, в якісь важливі моменти життя неодноразово повторювала, що він “русин”. На щастя, в шкільні роки друзямиоднокласниками його стали двоє українців, серед них Антін Рак, який у майбутньому стане суддею апеляційного суду, та всім нам відомий, бо дожив до наших днів (перейшовши 100літній рубікон) видатний український композитор Станіслав Людкевич, що народився у тому ж Ярославі. Саме під їхнім впливом він утвердився у своєму українстві й отримав український дух.
Закінчивши гімназію в Перемишлі, він вирішив піти батьковим шляхом і вступив на правничий факультет Краківського університету. І тут доля була присхильною до нього. В університеті він, вступивши у студентську громаду, потоваришував з Іваном Трушем і Василем Стефаником, і дуже скоро усвідомив, що Україна потребує від нього не тільки романтичної діяльності, а й реальних справ. Так українство опановує його мозок і серце, вибудовує напрям його подальшого життя, тож уже через рік він перебирається до Львова на такий же правничий факультет університету, де дуже швидко стає не тільки членом студентської громади, а й чільним її діячем.
Саме в той час у шовіністичному та сполонізованому університеті починається боротьба за право українців мати у ньому хоч щось своє, українське (хоч якийсь факультет чи кафедру), а на вищому рівні — щоб влада відкрила український університет. Ступінь напруги був такий високий, що доходить до смертовбивства (1902 року сфанатизований польський молодикшовініст вбиває українського студента Адама Коцка, що стає відомим у всій Європі, цим питанням починає займатися і австрійський парламент, у якому з промовою виступив член палати панів, митрополит і Глава нашої ГрекоКатолицької Церкви Андрей Шептицький. Боротьба закінчується майже перемогою, бо уряду дано завдання вже 1914 року відкрити український університет. До речі, Росія зчинила з приводу цього велетенський галас, що це ворожа акція австріяків щодо неї, що і стало ще одним приводом до участі її в антиавстрійській коаліції у І Світовій війні. А от у студентській боротьбі це виростає у демонстативний вихід студентівукраїнців із шовіністичного університету в інші університети Європи для продовження навчання. Саме таку акцію запланувала здійснити студентська громада університету й одним із її поборників був Володимир Старосольський. Повним успіхом вона завершитися не могла, бо не всі студенти мали для того матеріальні можливості, але вже те, що понад 500 студентів серед року демонстративно покинули Львівський університет і перебралися на навчання у Віденський, Берлінський, Стокгольмський і інші університети, змусило європейських політиків заговорити про українське питання і вирішення його в найближчий час.
Володимир перебрався у Віденський університет, і це розширило діапазон його проукраїнської діяльності. Саме він очолив тут славнозвісну віденську студентську “Січ” і від її імені прибув до Львова на велике студентське віче, де виступив із промовою у справі українського університету. Поряд із цим у співпраці з відомим студентським діячем і політиком Лонгином Цегельським він створює у Львові потужну молодіжну громадськополітичну організацію під назвою “Молода Україна”. Хоч не була вона зареєстрована і не мала навіть Статуту, та нараховувала понад 3 тисячі членів і була дуже діяльною і зорганізованою. Видаючи свій журнал під такою ж назвою, вона налагодила зв’язки з молоддю з Наддніпрянської України і друкувала отримані від них дописи. Коли їм до рук потрапила праця Миколи Міхновського “Самостійна Україна”, вони передрукували її і переслали кілька пачок наддніпрянцям. До речі, друкувала свої твори у їхньому журналі і Леся Українка, котра, приїжджаючи у Львів, завжди зупинялася у Старосольських. Дуже поважною акцією, яку здійснила ця організація, було проведення селянських страйків 1901 року, в яких взяли участь більше 100 тисяч українських селян. Хоч був це соціальний протест, мав він дуже виразний національний характер, бо був спрямований проти польських дідичів і магнатів.
Саме в той час Володимир закінчує університет, одружується з дочкою відомого українського правника Володимира Шухевича і засновує у Львові свою адвокатську канцелярію, у якій стає захисником знедолених і бідних. Щоправда, як кращий випускник, отримує він ще й стипендію міністра освіти, яка дає йому можливість стати науковцем, тобто продовжувати навчання на короткострокових курсах в університетах Берліна, Граца, Гайдельберга… Написавши в підсумку наукову працю “Принципи майорату”, на яку отримує схвальні відгуки, міг взятися до написання габілітаційної праці на здобуття звання професора права, але передумує, бо віддається праці в адвокатській канцелярії та громадській роботі. Найгучнішим процесом, у якому йому довелося взяти участь, була оборона студента Мирослава Січинського, який 1908 року вбиває губернатора Галичини графаполяка Андрія Потоцького, помщаючись за криваві й сфальсифіковані вибори, проведені за його урядування та урядування його попередника графа Бадені. Справа набула міжнародного резонансу, тим більше, що граф був м’якою людиною, зразковим сім’янином (мав 12 дітей), люблячим сином, який упродовж багатьох літ писав щоденно сповнені любові листи своїй матері! Таке міг вчинити лише бузувірукраїнець, — таке головне резюме сторони обвинувачення, та його легко розбив захист, представивши газетні матеріали кількарічної давності, у яких поляки до небес возвеличували подвиг своєї родачки, яка вбила якогось держиморду на території підросійської Польщі. Січинського вирвали зпід смертного вироку, а опісля організували втечу з тюрми.
Та над Європою уже витає привид великої війни, в яку обов’язково будуть втягнуті Російська і АвстроУгорська імперії, отже, Україні нічого очікувати Божого змилування, а варто швидко готуватися до неї. Тож нічого дивного, що саме В. Старосольський стане на чолі напіввійськової організації “Січові Стрільці”, яка постане 1913 року, і саме він виведе перших 500 січовиків на вулиці Львова 28 червня 1914 року, де на честь 100річчя з дня народження Тараса Шевченка (це свято Галичина святкуватиме упродовж усього року) українці відбуватимуть великий Здвиг, демонструючи своїм відвічним “родакам і приятелям” із Заходу і Сходу, як і собі свою готовність до боротьби за волю України. Саме він єдиний із невійськовиків вступить в Український Військовий Комітет, щоб разом зі своїми соколятамисічовиками вночі 31 жовтня 1918 року силою взяти владу в австріяків і, піднявши над княжим Львовом національний прапор, проголосити встановлення української влади у всій Галичині. Наступного дня він радітиме, що все вдалося, та ще того ж дня, повертаючись із Кадри (бази січовиків) до Львова на паровозі, його схоплять поляки і запроторять у концтабір у місто Домб’є під Краковом, де він промучиться майже рік, і аж тоді його виміняють на відомого польського політика графа Дідушицького. Та за той час ні уряду ЗУНР, ні УГА в Галичині вже не буде: під натиском польських військ вони відійдуть в УНР, туди ж віддадуть і В. Старосольського. Там він якийсь час працюватиме на посаді товариша (заступника) міністра закордонних справ В. Темницького, а опісля професором Кам’янецьПодільського державного університету.
Після поразки українських визвольних змагань живе в еміграції, спершу в Відні, а з утворенням Українського Вільного університету в Празі переїжджає туди, де працює професором права. Займається й науковою роботою: 1921 року видає головну наукову працю свого життя під назвою “Теорія нації”, 1923го виходить у двох томах на 1063 сторінках університетський підручних “Держава і політичне право”. Коли в Речі Посполитій Польській ситуація дещо стабілізується, вирішує 1927 року переїхати в Львів, щоб і далі займатися обороною і захистом знедолених. Жаль йому і трьох своїх дітей, яким доводиться жити без батька. Справ вистачає, особливо політичних, адже молодь, проживши якусь дрібку часу у вільній Українській державі, і знати не хоче польської окупації, вчиняє різноманітні акції, бореться, як може і як уміє. Серед процесів, які взявся вести В. Старосольський, найбільшого розголосу набули справи С. Мельничука і П. Шеремети, В. Мартинця і Д. Шумука, а особливо Миколи Лемика, члена ОУН, який на знак протесту проти Голодомору, що вчинила більшовицька влада в Україні, вбиває в приміщенні радянського консульства в Львові працівника консульства Майлова і дає себе заарештувати польській поліції, щоб на суді розкрити ту жахливу правду, яку намагається приховати більшовизм, а Європа і світ вдають, що не бачать її.
Уже через одну цю справу В. Старосольському слід було втікати перед наближенням більшовиків 1939 року, та він чомусь зігнорував цю небезпеку і залишився у Львові. Спершу йому навіть дозволили викладати право в університеті, а через якийсь час “покликали до ректора”, що означало кінець, більше цієї людини ніхто не побачив. Як стало пізніше відомо, сім’ю вивезли на заслання в Казахстан, а його після судилища вкинули в сибірську в’язницю в місті Мар’їнськ, де він за короткий час і загинув. Аж у часи Незалежності стало відомо про цю велику людину — вченого, політика, юриста, патріота і що найголовніше — “батька січового стрілецтва”, одного з будівничих ЗУНР.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment