Російсько-українська війна у контексті глобальних тенденцій та геостратегічних цілей світових акторів

Василь КУЙБІДА,
доктор державного управління, професор

Сьогодні багато пишуть про звільнення Донбасу, але, на жаль, у більшості випадків це емоційно заряджені, або передвиборчо мотивовані й далекі від реальності ідеї та концепти. Щоб прагматично продумувати, а згодом реалізовувати надважливу для України проблему, необхідно поставити її у ширший контекст.

Чи реалістичний
“механізм малих кроків”?
7 червня 2018 року Арсен Аваков презентував “Стратегію деокупації і реінтеграції окупованих територій Донбасу на основі Механізму малих кроків” (“Новое время”. — 08.06.18.: https://nv.ua/ ukr/ukraine/politics/avakovpredstavivplanpovernennjadonbasuusidetali2474971.html).
У стратегії постулюються дві ключові ідеї: перша — операція з деокупації Донбасу має бути поліцейською, а не військовою, і друга — її необхідно проводити поетапно у вигляді “механізму малих кроків”. Тобто реінтеграція має відбуватися не одразу на всій окупованій території, а спочатку в одному окремо взятому районі, наприклад, Горлівці, а згодом наступному і т. ін. На думку автора, креативним моментом у такій формі реінтеграції буде те, що натхненні локальним успіхом в одному районі українські поліцейські разом із місцевим населенням рухатимуться далі по всій “землі донецькій”, повертаючи її в лоно України.
У такому підході, як в дзеркалі класичного силогізму, відображається, як помилкові засновки виразно і неухильно формують хибний висновок.
Уже в першому засновку автор відштовхується не від конкретної ситуації, — в усій її цілісній складності, а від імовірності, припущення, що “пси путінського режиму в будьякий момент можуть піти вперед. Ми маємо надію і шанси, що ми повернемо свої окуповані території”. (Новое время. – 10.06. 2018.: https://nv.ua/ ukr/ukraine/politics/avakovistratehijamalikhkrokivchomupovernennjadonbasunemozhlivebezkrovi2475045.html).
Вперед, це, очевидно, назад у Росію. Але якщо вони підуть добровільно геть у Росію, то чому необхідно буде проводити деокупацію поетапно, а не на усій окупованій території одразу?
Навіть для уважного читача, не кажучи вже про прискіпливого аналітика, очевидно, що цей концепт довільно скомпонований. Передусім тому, що з конкретного явища — міждержавного гібридного конфлікту — еліміновано головного її учасника Російську Федерацію. Агресора, що приховується за усіма сепаратистськими образами та діями, і без згоди якого поліцейська реінтеграція в принципі неможлива.
Якщо ж унаслідок міжнародного політичного та економічного тиску Кремль таки погодиться на безрозмінне повернення Україні окупованих територій Донецької та Луганської областей, то знову ж постає логічне питання: для чого йому це робити поетапно?
Більше того, нинішній кремлівській владі це вкрай невигідно. Бо вона теж існує не в якомусь абстрактному середовищі, де що хочеш, те і робиш, а в конкретному, хоч і авторитарно контрольованому політичному просторі; у просторі, де існують не лише кволі демократичні сили, а й залягають потужні шовіністичні пласти. Однозначно, повернення окупованих районів Донбасу Україні породить у них негативну реакцію. Реалізація ж поетапного плану реінтеграції — це багатократне повторення негативу щодо подібної політики російської влади. Для чого Кремлеві такий головний біль? Безсумнівно, що він не стане сам проти себе працювати. Якщо буде ухвалено політичне рішення про повернення Донбасу, то воно буде реалізоване одноразово.
Не віриться, що автори “Стратегії деокупації і реінтеграції окупованих територій Донбасу” не зауважили надуманості “механізму малих кроків”, а може, помітили, але якась замовчана необхідність примусила це зробити?

Україна у контексті
боротьби за світову владу
Характерною відмінністю сучасної російськоукраїнської війни порівняно з подібними конфліктами 20х і 40х років ХХ століття є те, що ми не самі протистоїмо могутньому євразійському хижаку, на нашому боці більшість держав світу, зокрема і наймогутніша з них — США. Це величезний ресурс для тривалого і, сподіваюсь, успішного для нас завершення цього конфлікту, з подальшим зростанням нашої значимості в житті Східної Європи, а можливо, й усієї Західної Євразії.
Звичайно, наголошуючи на цій фундаментальній особливості, ми не ідеалізуємо західного світу, спостерігаючи, як у ньому нерідко домінують не цінності, а дивіденди, як політична тактика або економічна вигода затирають стратегічну перспективу. Чого, скажімо, вартує позиція частини державчленів ЄС, зокрема і Німеччини, щодо прокладання “Північного потоку 2”?
Подібні тенденції ми бачимо і серед частини американського політикуму. Так, наприклад, “колишній держсекретар США Генрі Кіссинджер, який колись зробив блискучий хід, встановивши дипломатичні відносини з Китаєм для ізоляції СРСР, у ході передачі влади Трампу неодноразово особисто з ним зустрічався, щоб порадити йому прямо протилежне. Пропонована ним стратегія передбачає близькі стосунки з Росією та іншими країнами регіону для стримування зростаючої потуги та апетитів Китаю”. (The Daily Beast. – 07.25.18: )
Кіссинджера можна зрозуміти: найграндіозніша справа його життя, найбільша перемога з плином часу раптом почала перевтілюватися у найбільшу загрозу для США. Йому хочеться виправити “помилку” і локалізувати посилення Китаю через розігрування геополітичної ситуації “навиворіт”, — тепер уже залучивши Росію до локалізації Китаю. Йому явно не хочеться залишитися в пам’яті американців людиною, що виграла битву, та програла війну.
Але в нинішніх умовах здійснити це практично неможливо. Доки Китай реально не почне загрожувати Росії, наприклад, жорстко підминаючи Середню Азію і витискаючи звідти РФ, російська еліта на такий кульбіт не згодиться. А Китай, своєю чергою, проникаючи і в Середню Азію, і в Кавказ, і в Далекий Схід, і в Сибір, максимально уникає конфліктних ситуацій. Позиціонуючи свої дії лише як взаємовигідну торгівлю, що максимально враховує життєві інтереси РФ.
Є ще одна умова, за якої Росія погодилася б на цей історичний розворот: згоди світової спільноти на анексію України. Але це теж неможливо, бо Захід може заплющити очі на Крим, “тягнути кота за хвіст” Донбасом, але він ніколи не піде на повну здачу України. Бо років через десять отримає зростання загроз національній безпеці у геометричній прогресії. Здати Україну — це фактично власними руками відродити надпотужну агресивну Імперію.
Підсумуємо: перетворення Росії на ефективний антикитайський інструмент збалансування інтересів у Великій Євразії можливий лише за однієї базової умови остаточного розмежування її з Україною, перетворення з імперії на національну державу. А детермінувати такий фундаментальний процес переформатування політичної системи Росії може лише серйозна внутрішньополітична криза, яку, своєю чергою, може спровокувати лише воєннополітична поразка Кремля в Донбасі.
Чи розуміють це відповідальні люди в США? Звісно, що розуміють. “Китай є довгостроковою стратегічною загрозою, — заявив заступник міністра оборони США Джон Руд під час Aspen Security Forum, — але Росія багато в чому є більш значущою безпосередньою загрозою завдяки потужності її ядерного арсеналу і агресивної поведінки російського уряду” (Там само).

Si vis pacem, para bellum
Хочеш миру — готуйся до війни! — проголошує латинський афоризм мудрість, перевірену тисячолітнім досвідом міждержавних стосунків. На жаль, сьогодні вона знову актуалізується. І це та об’єктивна реальність, той пункт відліку, який необхідно враховувати вітчизняним аналітикам у дослідженнях глобальних процесів. Бо світ знову пірнає у смугу нестабільності. На це звертають увагу багато незашорених мислителів, пошлюся на міркування лише двох, абсолютно неподібних один на одного: керуючого директора Jigsaw (колишня назва Google Ideas) Скотта Карпентера і славної пам’яті Левка Лук’яненка.
Карпентер, відповідаючи на запитання про причини кризи сучасного світового порядку, зауважує, що міжнародна система ніколи в історії не була настільки стабільною, наскільки про неї думали. Післявоєнний світовий порядок, заснований на нормах міжнародного права, поступово відживає своє, а через конфлікт викристалізовується новий.
Далі він називає три фундаментальні причини, що породжують нестабільність. Перша, інформаційнотехнологічна революція, яка змінює все: політику, культуру, медицину, фінансовий сектор тощо. А стосовно того, що ще має наступити, зараз відбувається ніби відплив перед ударною хвилею штучного інтелекту.
Друга — наростаюча нерівномірність розвитку. Усі форми нерівності зростатимуть. Усі існуючі диспропорції в результаті посиляться, детермінуючи зростаючий тиск на суспільство і союзницькі відносини між державами, які будуть намагатися вирішувати проблеми, пов’язані з шаленим темпом змін, за рахунок одна одної. Особливо непереливки буде націям зі слабкими політичними системами.
Третя детермінується непередбачуваністю політики найбільшої світової наддержави (США), і це може посили світову нестабільність експоненціально.
Підсумовуючи, Скотт Карпентер робить важливий висновок: “Ми живемо в передвоєнний період, коли взаємодія описаних вище сил збільшує ймовірність виникнення “чорних лебедів”, описаних Нассімом Талебом: їхню появу неможливо передбачити, але пов’язані з ними ризики збитків для нестійких систем колосальні. Єдине рішення — зменшити вразливість, але часу мало — і стає дедалі менше” (Скотт Карпентер, управляющий директор Jigsaw (прежнее название — Google Ideas). Интервью//Быстро текущий момент: Природа миропорядка и кризиса глазами ведущих мировых ученыхмеждународников. — Россия в глобальной политике. — №4, 2018 г.: http://www.globalaffairs.ru/number/Bystrotekuschiimoment19657)
Левко Лук’яненко, ніби актуалізуючи для України думки Карпентера, вказує, що додатковим джерелом нестабільності в центрі Євразії є недоімперська Росія. І цю проблему можна вирішити лише через світові зусилля з дезінтеграції Росії. Перша стадія дезінтеграції імперії (СРСР) відбулася 1991 року. Збройним наступом РФ проти України Росія об’єктивно запустила процес підготовки другої фази дезінтеграції. Розвалиться РФ з тієї ж причини, що й 1991 року — з економічної неспроможності продовжувати загарбницьку політику. (Левко Лук’яненко. Військова агресія Російської Федерації проти України як загроза миру у світі: Миротворчі місії ООН. Погляд з України. — ВО УГС: https://www.facebook.com/UHS.1988/posts/1827207590679937?__tn__=KR)
Отже, сьогодні Україна разом з рештою світу поступово входить у смугу глобальної нестабільності, коли централізована держава і солідаризоване суспільство відіграватимуть дедалі більшу роль у боротьбі за виживання. Тому якщо ми хочемо мислити в межах реальної політики, то нам потрібно не забивати людям баки вигаданими перспективами швидкого звільнення Донбасу, а готуватись до повномасштабного воєнного конфлікту з нашим історичним ворогом. Готуватись до тривалої і виснажливої боротьби за своє національне існування.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment