Валерій ГУЖВА: «Світ без легенд безбарвний, нецікавий»

З майбутньої книги

* * *

Забіліли сніги і білітимуть вже аж до скону,
білий сніг навесні і у спечному літі сніги,
безнадійні сніги на донецьких старих териконах,
білий прапор тривоги айдарські укрив
береги.

Все біліші роки, скільки там їх лишилось,
не знати,
пам’ять, досі невтомну, утома щодень заміта,
нестачає уміння й снаги молоді
покоління учити,
бо й самого учитись чужого не навчили,
на щастя, літа.

Білий світ відступає піхотою з-під Іловайська,
безнадія і розпач в генштабі
розгубленої голови.
Все одно я ніколи не міг, не посмію
і нині здаватись,
дочекаюсь, хоча б наостанок,
з-під снігу нової трави.

Забіліють сніги і розтануть —
шепоче одвічна надія,
тут у нас не Лапландія, і не вічно триває зима.
Сподіватися хочеться, та, хоч убий, не умію
рай земний обіцяти. Його не було
споконвіку й нема.

Забіліли сніги, повкривали війну маскхалатом,
і поземок свистить, як відлуння порожніх
промов.
І стоять уночі біля вікон недремно жінки
і дівчата,
і ніколи не вкриють сніги їхню віру, надію й любов.
* * *

Ще дихаю. Іще живу.
Точніше кажучи, існую.
Колишнє в гості не зову.
Не поминаю друзів всує.

Пропагандивної брехні
не чую, бо недочуваю,
та відстані між “так” і “ні”
пристойно поки що тримаю.

Не злодій і не судія,
хіба що тимчасовий свідок
того, що час, немов змія,
заплівсь кільцем у нашім світі —

і ні початку, ні кінця…
Стремлінь — і сплески, і судоми,
і вже не знати, чи в гостях
ти в Україні, а чи вдома.

Занадто кволий Ренесанс,
потилицю добродій чуха:
чи справді історичний шанс,
чи знову локшина на вуха?
Лиш там, де важать вояки
в бою життям (яка там слава),
з піском на бруствері мішки —
фундамент честі і держави.
* * *

Причепилось п’яте колесо до воза.
Думав: вірші, а воно банальна проза.

Я гадав: відкрию людям душу,
а воно як на вербі ростити груші.

Поселив собі у серце королівну,
а вона, як придивився — крамарівна.

Йшов до друга виливати душу пішки,
коли бачу: моя жінка в його ліжку.

Остогидли ці паскудні тарапати —
кинув друзів, кинув жінку — й на Карпати.

Шкандибав з туристським людом на Говерлу
й заспівав там на всі гори “Ще не вмерла!”

І замекали до мене з плаю вівці:
“Й ми живі ще, бо безсмертні українці!

Нам не вперше за бараном йти рогатим,
під ножа сумирні шиї підставляти,

та коли у нас віднімуть пасовище —
ворогів усіх затопчемо і знищим!”

Отоді пропали геть мої гризоти
і нові мені відкрились горизонти.

Коли є ще патріоти в Україні —
наша слава не поляже й не загине!
* * *

Пам’яті мами
Незнайомою стежкою йду,
а куди і навіщо — не знаю,
і потворну кошлату біду
проти волі за руку тримаю.

Скільки нам по стежині сумній
йти удвох — не відомо нікому,
не позбутись маруди мені,
приведу цю приблуду додому.

Ось навпроти сидить при столі,
Перемножує тишу на пустку.
Я іще на поверхні землі,
на руці тінь жалобної хустки.

Поминальні чарки заважкі,
їх несила і пити, й тримати.
І біда не відпустить руки
у катівні порожньої хати.
* * *

Поважчала штанга років,
її піднімаєш надсилу,
і нивку зелених рядків
неначе косою скосило.

Дивуєшся нині: невже
то ти, наївняк, їх мережив,
вважав: ювелір Фаберже
тобі за потугою — небіж,

і строфи, надміру дзвінкі —
шедеври літературні,
і слави лаврові вінки
тобі забезпечено, дурню.

Тепер уже знаєш: гало
оті сподіванки зухвалі,
немов би тебе й не було
на тому дурнім фестивалі.

Поважчали кома й рядок,
і штанга років непідйомна.
Дай Боже, щоб вдався ривок
І слово лишилось притомним,

і пальці утримали гриф,
була зарахована спроба…
Аби лиш не справдився міф
про горе і розпач Ніоби:

убито невинних дітей,
бо пиха забрала їй розум…
Я думаю часом про те,
чи не заховатись у прозу…

* * *

Знов камертон весни
шле верхнє “соль” над снігом
і з безнадій зими
рятує вкотре нас,
невиспаних, сумних,
зневірених у книгах,
нагадує, що йдуть
небавом Пасха й Спас,

що радощі земні,
як завше, невичерпні,
жіночої щоки
теплінь не вигаса,
черешень ранніх смак
чека у спечнім червні,
рясний липневий дощ
умиє небеса,

і, справдиться чи ні,
все ж не згаса надія
на те, що живемо
у світі недарма,
й наш український лан
під сонцем половіє,
і наш слов’янський рід
справіку не юрма.

Весняний камертон
рождає звук високий
як знак:
душа народу рідного жива.
Монгольської орди
нащадків зизооких
безпам’ятні сліди
зітре нова трава.
* * *

Під грім гармат
відходить покоління,
що в світ прийшло
за іншої війни.
Невже й опісля
їхнього успіння
не діждеться країна
тишини?

Літають скрізь
словесні пух і пір’я,
женуть велеречивий порожняк
про наступ,
про міфічне перемир’я…
Над сходом звис
кривавий Зодіак,
ніч креслять міни,
як метеорити,
бійці щодня
життя на кін кладуть.
Не треба їх
Любити Неньку вчити —
за неї помирають
і живуть.

Цвіте ромашка
на нічийній смузі.
Для снайпера вона
орієнтир.
І янголи невидимі
у лузі
викопують бліндаж
для слова “мир”.

* * *

Повний місяць викотивсь з-за лісу,
і така світлінь, немовби вдень.
То прем’єра ночі, і завісу
піднято. Нічний спектакль іде.

То супутник небо перекреслить,
то поблима оком НЛО,
то нічний літак, заложник рейсу,
прогуде над заспаним селом.

Знов потому тиша первозданна,
ніби вперше твориться цей світ,
і біблійна Єва, перша панна,
тягне руку по гріховний плід…

Білий попіл місячний улігся
попід ноги і укрив траву.
Я, статист спектаклю, уклонився
світу білому, що в ньому ще живу.

* * *

Й півслова не залишилось по нім,
неначе й справді не було поета,
у безвість провалилися пісні,
поеми, одцвіли вінки сонетів,

в повітрі розчинилися книжки,
померли на полицях магазинів,
неначе безфамільні байстрюки,
батьків яких імення час поглинув.

І все ж, і все ж, навіщось це було:
папір блідий, щось схоже на натхнення,
застигле в нерішучості стило
і безнадійний пошук одкровення,

надміру екзальтовані рядки,
що в них поезія торжествувала,
не на роки, здавалось, на віки
оті слова, що звітрились й пропали…

Гіркий урок? Та де там! Неофіт
вже стука віршем в заповітні двері,
і олівцевий кришиться графіт
на білому безжаліснім папері.

* * *

Світ без легенд безбарвний, нецікавий —
рутинна течія ночей і днів.
Хіба що в снах себе являє казка,
та й та якась приземлена, без див.

Очам бракує світла й перспективи.
Ледачий простір. Сутінки зіниць.
Потроху зір здає свої активи,
втомившися від ялових зірниць.

Примружені повіки, зір вечірній,
блаженний спокій заповзає в дім,
у вікнах — неба зношене ганчір’я
і зорі, дистрофічні і бліді.

Нарешті тиша. Ні словес, ні звуків,
немов накрив планету океан.
Спочинок серцю. Нерухомі руки.
І кожен сущий над панами пан.
Всеблагий світ лаштує порятунок
очам і душам, стомленим, важким,
і буде ночі тихий подарунок
намоленим удень і помічним.

День возсіяє, ув очу постане,
покличе не примножувати зла.
Ізольда знов кохатиме Трістана,
для цього народилася й жила.

* * *

Павутиння бабиного літа
у твоє волосся заплелось.
Скільки вже прожито-пережито,
скільки тих “збулось” і “не збулось”…

Доцвітає тиха твоя врода,
осінь грим безжалісний кладе.
Вічний скарб жіночого народу:
до останку серце молоде.

Обніму тебе собі на радість,
далі в осінь вже не відпущу.
Ти і перемога, і поразка,
сонця хміль, похмільний смак дощу.

Я не присягавсь тебе любити,
віри тим словам не йму давно.
Я не знаю, як без тебе жити —
от і все. Таке мені кіно.

Доки персонажі на екрані
і не гаснуть наші голоси,
радощів осіннього світання
ще надовго в неба попроси.
* * *

Баляндрасник, перекотиполе,
бабадур, нахаба, лицедій
клявся друзям в тім, що він ніколи
під вінець не піде, хоч убий.

— Нащо ця сімейна колотнеча,
любощі з принуки, пелюшки?
Потім що? Врятує тільки втеча
до самого чорта навпрошки.

Навіть найпрекрасніша царівна
у жіночім світі не одна.
Тільки проспівають треті півні —
і по мене свиснув сатана!

Реготало, звісно, товариство:
— Не хвались, козаче, прийде час,
у котроїсь якось забаришся
і вже не повернешся до нас!

І таки наврочили друзяки,
чорт на біса, мабуть, налетів:
лицедій, бродяга, забіяка
вибратися з ліжка не схотів,

ніжився до самого полудня,
мешти, як зазвичай, не шукав,
у свята, а то й в звичайні будні
молодицю з ліжка не пускав.

Отака-то трапилася зваба,
і пішло: горшки і пелюшки.
Спікся бабодур. Набила баба
приворотним зіллям подушки.

Він дізнався про секрет жіночий,
вже як дідом чи не вп’яте став.
Де були ви, мої кляті очі?
Краще б вік на кулаці я спав!
* * *

Та пора минула й розчинилась
в плетиві скороминущих літ,
перейшла молитися на крилас,
щоб гріхи великі і малі

їй простились. Молитви даремні,
пам’ять — вирок, щонайвищий суд.
Не відмиєш в камері тюремній
ані стид, ані житейський бруд.

Раптом уві сні забракне кисню,
закричить душа твоя німа,
як забуте немовля в колисці,
що йому ще й імені нема.

І спливуть нещирі обіцянки,
лож, маккіавелівська клятьба,
як порожні й сплющені бляшанки,
як тупа безрадісна гульба.

Хоч який ти потім був безгрішний,
хоч візьми й до рани притули,
раз у раз оте сумне колишнє
подає ще голос із імли.

Звісно, ми не янголи, а люди,
та невтішна фраза рятівна.
Є в Святім письмі послання Юди,
та йому не прощена вина.

* * *

Ці обліжні дощі восени —
уповільнена страта,
геть до нитки промокле, стовбичить
питання: навіщо живеш?
У якого сірка треба очі тобі позичати,
щоб брехати усім і собі, що щасливий без меж?

Так, про око людське удаєш: все у тебе
в гаразді,
хліб на чистім столі, і до хліба усе —
без проблем.
Лише смак перемог відійшов,
звідусіль божевілля поразки,
перевівся на пси усесильний міфічний Голем,

Порозкидав каміння, а сили немає збирати,
кличеш друзів на поміч, та їх не відпустить
вже Стікс.
Навіть рідній дружині набридло
тобі співчувати.
Зупини ці дощі, Усевишній,
помилуй мене і прости.

Не позичить ніхто ані віри, ані оптимізму.
Перемелеться, друже, мине ця мана дощова.
Попросив би розради у тебе,
свята і стражденна Вітчизно,
тільки бачу: не вийде, сама нині ледве жива.

Та не час, не пора горопашну
поставити крапку.
Ці осінні дощі перейдуть ще за твого,
бідако, життя.
Вділить сонце тобі і Вітчизні свої
валер’янові краплі.
Від осінніх дощів і густіші, і вищі уліті жита.
* * *

Вічність дивиться просто крізь нас
голубими своїми очима,
і безжальний невидимий час
плута наслідки і причини.

Доки ми у цім світі є —
живемо, сподіваючись дива.
Час, немов невблаганний рантьє,
піднімає проценти квапливо.

І за все ти заплатиш сповна —
за любов, за удачі й невдачі.
Вседержитель, а чи Сатана
над труною твоєю заплаче?

Чи полишить пан Час по тобі
щось посутнє, щось схоже на пам’ять?
Очі вічності голубі
не шанують житейського спаму.

Як завжди, проминають роки,
мов оджилі стовпи телеграфні,
і узори свої нетривкі
тче життя, мов міфічна Арахна.

Безнадійно прекрасне життя,
що б не сталося, благословіте.
Он метелик у світ виліта,
щоб за день весь свій вік прожити.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment