З літературою все гаразд. Читачів бракує

Надія КИР’ЯН
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА
У Національному музеї літератури України відбулася презентація другого тому спогадів про час і про людей Михайла Слабошпицького “Тіні в дзеркалі” (перший том “Протирання дзеркала”, видавництво “Ярославів Вал”, 2017).

Розпочав захід письменник, сценарист, дипломат, громадський діяч Юрій Щербак.
— Коли я узяв до рук цей том, думав лише переглянути. Але книга втягнула мене, як містичне дзеркало, я прочитав усе.
Ми маємо двотомник, який можна було б назвати прощанням з епохою, прощанням із ХХ століттям. Іншої такої синтетичної праці про цей період нема. Це історія української літератури від Слабошпицького. Автор — неординарна особистість, він увібрав у себе досвід не тільки радянської літератури, а й діаспорної: канадської, американської, російської тощо. Він об’єднав увесь масив української літератури, розірваний політичними умовами, і розглядає її як єдине ціле попри бар’єри, що були побудовані між різними напрямами літератури і тими, хто її творив.
Коли я читав книгу, мені ніби снився величезний замок Кафки, де я ходив кімнатами, згадував людей, яких не хочеться навіть згадувати, хоч вони існували в нашій літературі, і про них пише Михайло Слабошпицький. Але потім наче піднявся на гору, на вільний простір, де легко дихати, бо автор згадав неймовірно світлих і прекрасних людей. Потім немов спускаєшся додолу і ходиш серед трав, думаючи про вічне. Це монументальна література, яка описує цілу епоху: з письменниками, літературними героями і читачами, з різними людьми, з праведниками і грішниками. Це написано дуже добре, з любов’ю до людини, до українського слова, української літератури.
Вражає неймовірна пластика описів, особливо людей, блискуча мова, різноманітність подачі матеріалу. Високий патетичний стиль раптом змінюється дотепним анекдотом, якоюсь історією, придибенцією. Так поєднуються трагічні високі ноти про наших найкращих письменників з тими оповідками про “Еней”, про те ніби пекло, в якому існували там, на нижніх поверхах літератури люди, яких автор називає друзями. Які то були прекрасні, чудові люди, хоч їх зневажали тодішні набурмосені літературні вельможі, які сиділи на верхніх поверхах влади і думали, що будуть там вічно.
Читаючи про тих людей, багатьох з яких я знав, дізнаюся нові деталі з їхнього життя. Згадую Володимира Маняка і його подвиг, коли він відновив стражденні голоси жертв Голодомору. Пізнаю феномен Віталія Коротича, поета без Батьківщини і киянина без Києва. Це трагічна постать. Але він сам обрав таку долю.
Яскраво постає образ трагедійнопрекрасної і хижацькоогидної дружини Сосюри Марії, “мури Сосюри”. Це справді живий образ, описаний просто неймовірно. Цікавий і непростий образ самого поета. Михайло Слабошпицький порівнює серце Сосюри з перенаселеною комунальною квартирою. Дуже точний образ: його закоханість, любов до різних жінок, неймовірна поетична сексуальна енергія.
Слабошпицький має добре серце, він прощає гріхи і тим вельможам, і тим, хто не хапав зірок з неба, тільки за те, що вони були українськими письменниками. Він описує неймовірні людські долі, карколомні сюжети, які згодилися б для майбутніх серіалів. Я думаю: чи знайдуться режисери, які прочитають книжки Михайла Федотовича? Адже наша кінематографія, телефільми неймовірно збіднені. А наш народ, історія, нація просяться вихлюпнутися на екрани телевізорів. Маємо величезні шанси, бо це непізнаний край.
Хоч я три роки був послом у Канаді, але дуже багато деталей про Канаду й канадських українців дізнався з цієї книжки. Про Павла Глушеницю, скромного чоловіка, що 1956 року почав свою особисту війну з більшовиками, написав спогади про те, що робилося в його житомирському селі, який там був жорстокий Голодомор. Його малолітню дочку, що залишилася в Україні, намагалися залучити до акції, щоб заманити його сюди і знищити. Він не піддався на провокації.
Був одним із тих, хто давав пожертви на конкурс імені Петра Яцика.
Вразив мене епізод каяття Миколи Руденка, що він повірив у більшовицьку облуду. Це велична постать, нами не вивчена. І розповідь про Григорія Костюка, людину світлої пам’яті, надзвичайно талановитого письменника.
Ці два томи — епічна історія української літератури на трагічному тлі ХХ століття від Михайла Слабошпицького. Він протер те забруднене і заюшене кров’ю дзеркало нашої історії, привів живими людей, які гідні того, щоб ми їх пам’ятали. Це не тіні, це живі люди, які творили українську культуру, м’яку силу України. Військова потуга, звісно також дуже потрібна, добре, що відбувається перебудова нашого війська, без цього ми програємо. Але м’яка сила нині — один із могутніх чинників у світі. Україна має величезний шанс, гріх ним не скористатися.
Індіанська мудрість говорить: знання — це минуле, мудрість — майбутнє. Михайло Слабошпицький поєднує і знання минулого, і мудрість майбутнього.
Дмитро Павличко нагадав і охарактеризував попередні 5 романів Михайла Слабошпицького, наголосив, що це речі, написані на рівні Андре Моруа. Хвилює і вражає об’єднавчий образ різноликої України. Роман “Марія Башкирцева” — це Україна, ще не свідома своєї глибокої українськості: талановита, буйна, обдарована одразу численними творчими здібностями, мистецьким і літературним хистом. Вона підкорює Париж, Європу, але відірвана від національних джерел. Через те мучиться, гине, здатна бути світом, але не здатна бути Батьківщиною.
Роман “Веньямін літературної сім’ї”, в якому зображена доля наймолодшого з розстріляних 1934 року письменників Олекси Влизька, — це одурена соціалістичними візіями не лише комуністичних мрійників минулого, а й власними недалекоглядними пророками Україна, що кинулася будувати соціально й національно справедливе суспільство під фальшивим шовіністичним керівництвом Москви і збагнула, що для неї ленінці набагато страшніші за царських жандармів. Це Україна, засуджена на розстріл у тюрмах НКВД.
Роман “Поет із пекла” — це Україна, катована голодоморами, знищена придуманим наперед сталінським геноцидом. Цей образ України завдяки творчості Тодося Осьмачки накладається на долю всього людства, постає як апокаліптична панорама Всесвіту. Михайло Слабошпицький показав, що з пекла, в якому жив Тодось Осьмачка, врятуватися неможливо. Адже найважливішими жертвами того пекла були ті, що вважали себе врятованими: поети з покоління Осьмачки Тичина, Рильський, Сосюра та молодші класики радянської літератури самоспалювалися покорою режимові пекла…
Образ Петра Яцика, змальований Слабошпицьким у романі “Українець, який відмовився бути бідним” — це Україна, яку нам збудувати ще не вдалося, але вона вже є не тільки в уяві, а й у практиці людей, що відмовилися плакати і славити бідність. Михайло Слабошпицький суворим образним словом документаліста передає філософію життя людини, яка стала в Канаді мільярдером, прибувши туди голим бідолахою з України.
Роман “Що записано у книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші”, у центрі якого великий український письменник Михайло Коцюбинський, з таким розмахом написаний, що являє собою Україну, яка вже чує клич до збройного повстання, до революції 1905 року. Я несподівано опинився знову перед питанням: а що було і що є сьогодні головним двигуном української історії — прагнення національної чи соціальної справедливості?
Твір Слабошпицького має багато граней — це роман і водночас літературознавча монографія, де проаналізовано гроно найвидатніших українських письменників та політичних діячів початку ХХ століття, показано духовний потенціал патріотичних сил України, які ніколи не зникнуть з нашої національної пам’яті. Сама ідея цього твору геніальна — адже Михайло Коцюбинський не був революціонером, як Винниченко, не був суворим будителем оспалої хохляцької душі, як Єфремов, не був гумористом, улюбленцем народу, як Самійленко, не був фундатором українського часопису “Рада”, як Чикаленко. Але він — будівничий незнищенного світу, майстер слова, біля якого їм хотілося бути, вони відчували в ньому і свою невмирущість. Михайло Слабошпицький вирішив, що за допомогою зображення однієї видатної особистості можна змалювати історичну епоху. Але задля цього потрібно пізнати, як цю людину сприймають її видатні сучасники, подвижники й мислителі тієї доби…
Це були інтелектуали, які вже збагнули, що національна справедливість старша за соціальну, що бездержавний народ приречений на вічне соціальне рабство.
Ще один роман Михайла Слабошпицького “Гамбіт надії” написаний уже після нашого найвидатнішого повстання. Майдан був перейнятий духом боротьби за державу: вільну демократичну Україну. Клич воїнів УПА “Слава Україні — Героям слава” об’єднав українськомовну та російськомовну частини нашого суспільства. Дух Майдану і дух твору Слабошпицького суголосні: нас об’єднує сьогодні любов до Батьківщини, до своєї землі. Ця любов прокинулася в серцях російськомовних громадян — українців, ніби надихнула якась вища сила. Ця сила творить сьогодні український народ — не поділений ні мовами, ні культивованими Москвою чварами. Наш народ перемагає московського окупанта, він не хоче бути бідним, а прагне бути багатим, що означає бути вільним європейським народом.
Григорій Гусейнов наголосив, що книг, подібних презентованому виданню, — одиниці у світовій літературі. Це томи Костюка, в яких ціла епоха. У російській літературі це “Люди, годы, жизнь” Іллі Еренбурга. Такі твори спогадів викликають неперебутній інтерес у читача, вони ніколи не зникнуть.
Академік Микола Жулинський також вважає, що “цінність цих “протирань” історичного минулого надзвичайно велика. Стиль книги дуже легкий, оповідний, наповнений цікавими стилістичними зворотами, багато діалогів, дрібничок, які створюють калейдоскопічну картину нашої літератури. Михайло Федотович цікавиться дуже широким колом проблем, які виходять за межі суто літературного процесу. Наприклад, розповідь про таємничого колекціонера з Кіровограда Олександра Ільїна. Його колекція дуже цінна, а сам колекціонер заслуговує на ґрунтовне дослідження. Цікаво описана доля двох братів Багаутдінових, надзвичайно талановитих і складних у своєму драматичному переживанні України.
Автор занотовував дуже багато деталей, подробиць, які викликають естетичну смакоту. Такі замальовки про Миколу Сома, Олександра Білаша, про багатьох інших.
Директор Інституту української мови Павло Гриценко наголосив, що у творах Слабошпицького ми маємо надзвичайно потужний погляд на цю епоху і на роль літератури у житті нашого суспільства. Україну в ХХ столітті як майбутнього суб’єкта великої геополітики зберегла українська література, письменницьке середовище, яке було нібито кероване і разом з тим далеко не кероване. Особистість могла піти проти течії, заявити свою позицію. Будучи обтяженими впродовж багатьох років несправедливим покаранням, письменники не зрікалися своєї позиції.
У творенні України роль нашої літератури і культури величезна і сьогодні вона не менша. І ця роль нині має лише зростати. Ми повинні залишатися на своїй позиції, робити свою справу, як робили герої книг Михайла Федотовича, яким було дуже непросто.
Українська мова в ХХ столітті вижила в надзвичайно складних умовах. Тоді існувала система засобів недопущення української мови в українськомовний обіг. Уявляєте парадоксальність ситуації? У цих умовах жили й творили наші письменники.
Валерій Гужва повідомив, що за алфавітним покажчиком у кінці книжки нарахував, що в ній згадуються 1460 персонажів. Якщо відкинути прізвища загальновідомі, такі як Арістотель, Боккаччо, Гете тощо, то Михайло Федотович представляє нам близько 1200 персоналій з нашого часу.
Борис Гуменюк зауважив, що Михайло Слабошпицький не лише чудовий письменник, він блискучий менеджер, подвижник, меценат. Його проекти: Конкурс з української мови Петра Яцика, видавництво “Ярославів Вал”. Неможливо уявити український культурний простір без цих речей. Михайло Федотович ще й професійний читач. В українській літературі, в кожному поколінні є світового рівня письменники. А яка прекрасна наша поезія! З українською літературою все гаразд. А от читачів бракує. Наклад книжки 1000 примірників для 40мільйонного народу — це мізерія. Так бути не повинно.
Письменники Богдан Горинь, Світлана Йовенко, редактор Сергій Козак, друг і найперший читач Микола Бердик та всі присутні привітали Михайла Слабошпицького з блискучою, талановитою книгою, побажали написати і видати наступний том. Актриса Галина Степанова талановито прочитала гумористичний уривок із книжки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment