«З радіоперехватів ми знали, що нам протистоять російські армійці…»

Що змушує людину, яка має власний бізнес, усе кинути і піти на війну? Чому одні втікали від мобілізації, а інші самі йшли до військових комісаріатів і просили їх призвати до війська? Чи страшно дивитись у вічі смерті?
Відповіді на ці непрості запитання я шукав під час спілкування з підполковником Віталієм БАРАНОВИМ, який влітку 2014-го, полишивши всі свої справи, придбав військову амуніцію і пішов захищати Україну. Зі своїм підрозділом він побував у найгарячіших точках Донбасу — Пісках, Авдіївці, Водяному, Опитному, Донецькому аеропорту, які стали символами героїзму українських солдатів і їхньої трагедії.
— Я — кадровий військовий, віддав армії 20 років життя, — розповідає Віталій Анатолійович. — Знявши 2004 року погони, розпочав підприємницьку діяльність і на життя не ремствував.
— Як сприйняли появу в Криму, а згодом і на Донбасі так званих зелених чоловічків? Здогадувалися, чим усе це закінчиться?
— Те, що Крим у нас відберуть, а частину Донеччини й Луганщини окупують російські війська, навіть за часів Януковича важко було передбачити. Принаймні пересічній людині, яка не цікавиться політикою. Коли у Криму почали захоплювати частини Збройних сил, інших військових формувань, зрозумів: за спинами Аксьонова та інших наближених до нього покидьків стоять росіяни. Точніше, їхні спецслужби, відбувається все це з особистого схвалення господаря Кремля.
За всім цим процесом я, як і більшість українців, спостерігав із телеекрана. А десь на початку травня пішов до свого Вишгородського військкомату, мовляв, я, офіцер запасу, сапер, прослужив у війську 20 років і хочу послужити своїй країні. У відповідь почув, що сапери не потрібні.
Тоді зателефонував на “гарячу лінію” Міноборони, заявивши, що готовий призватися до ЗСУ на будь-яку посаду. На тім кінці дроту пообіцяли посприяти у моєму бажанні воювати. Але, мабуть, не надто повірили в моє щире бажання, бо далі обіцянки справа не пішла: мені ніхто не телефонував 4 місяці. А в цей час на сході гинули наші хлопці, визволяючи міста і села Донбасу!..
Не переповідатиму подробиць, але подолавши чимало бюрократичних перепон, я опинився на Донбасі.
— Слухаю Вас і дивуюсь. Адже тоді, 2014-го, таких добровольців, як Ви, справді було багато. Але, разом із тим, не менше, а то й значно більше було так званих відмовників, які втікали від мобілізації. Звідси й запитання: що могло змусити взятись за зброю успішну людину, якій було що втрачати?..
— Я нікого не засуджую. Але тоді, коли наша держава починала сипатись, як картковий будиночок, мене огорнула звичайна людська злість. Чому мою землю топче чужий чобіт? Чому мені вказуватиме якийсь зайда, як жити у власній хаті? З такими міркуваннями я прямував до військкомату…
Я знав, що армія обкрадена, обідрана й голодна. Тому зібратися на війну допомогли мені мої друзі. Залишалось тільки повідомити рідних і близьких про своє рішення. Дружина плакала, сподівалась, що передумаю. Та я не звик змінювати своїх рішень. Правда, перед тим, як залишити домівку, викопав на присадибній ділянці картоплю…
Прибувши в частину, дізнав­ся, що мене, підполковника, не можуть призначити на старлейську посаду, мовляв, звання не дозволяє. Та згодом вихід знайшли: я став помічником командира батальйону.
— Вам довелося фактично формувати підрозділ, вирішуючи при цьому безліч проблем. Як цей процес відбувався? Болісно? Підлеглі знали, що їх чекає, чи всерйоз не сприймали усього того, що відбувалося навкруги, але їх поки що не зачепило?
— Проблем вистачало. Військові комісаріати мобілізовували до війська, м’яко кажучи, не завжди найкращих. Так, були вмотивовані, професійно підготовлені люди, які рвалися у бій, але були й великі шанувальники Бахуса. А спробуй з ними працювати! Але ж де інших візьмеш? Тому, щоб навести бодай якийсь порядок, довелося докласти колосальних зусиль, ухвалювати нестандартні рішення… Я не з тих, хто міг, заради дешевого авторитету, пиячити разом із бійцями чи робити вигляд, що нічого не помічаю. Розумів: у першому ж бою гинутимуть ці випивохи. І не лише вони одні, а й їхні товариші. До речі, потім так і було…
— На цій гібридній війні Ви провели більше року. Який відрізок часу був найважчим?
— У січні 2015-го командир нашого батальйону майор Олег Кузьміних потрапив у полон, заблукавши з групою бійців у тумані. Командувати батальйоном довірили мені. Саме тоді бойовики захопили Донецький аеропорт, який наші армійці захищали понад 240 днів і ночей. Багато вояків загинули під уламками терміналів, підірваних сєпарами, чимало опинились у полоні. І, чесно кажучи, деякі бійці, які до цього мужньо воювали, готові були скласти зброю, мовляв, кому все це потрібно?
— І як Ви повертали їх до тями? Обіцянками влаштувати гарний відпочинок після перемоги чи залякували судом і прокуратурою?
— Який суд, яка прокуратура, коли не знаєш, чи доживеш до ранку? Намагався переконати, що ми воюємо не за владу, а за власних дітей, дружин і матерів, звичайних українців. Словом, хотів достукатись до їхньої свідомості, їхніх сердець. А ще — особистим прикладом.
— Ви нагороджені двома орденами Богдана Хмельницького…
— Улітку 2015 року я керував операцією з евакуації 3 наших танків і 1 інженерної машини розгородження, які перебували ближче до ворожих позицій, аніж до наших. Спочатку ми хотіли знищити їх, але згодом вирішили, що вони нам ще знадобляться. Всіх подробиць не переповідатиму, але нам це вдалося, хоча бойовики нас шалено обстрілювали. Коли техніка опинилась у розташуванні наших військ, із перехоплених радіопереговорів дізналися, що цей факт дуже розлютив бойовиків.
Ордени отримав за оборону Донецького аеропорту.
— Які завдання Ви виконували, перебуваючи в районі АТО?
— Після того, як наш батальйон пройшов на Житомирщині бойове злагодження, ми відбули на Донбас. Постійним місцем розташування стало місто Костянтинівка, але насправді особовий склад, а це кілька сотень бійців і командирів, перебували у селищі Водяне, від ДАПу не більше кілометра. Так ось, наші підрозділи шляхом ротації захищали аеропорт, виконували й інші завдання. Наприклад, охороняли та обороняли від можливого проникнення ворожих диверсійно-розвідувальних груп мінометну, артилерійську батарею, інші підрозділи. Артилеристи і мінометники підтримували вогнем наших кіборгів, готові були також накрити вогнем бойовиків у разі їхньої спроби наступу на наші позиції. Були й інші завдання. Сумувати не доводилось…
— Ваша дружина Тетяна — етнічна росіянка, а її родичі й сьогодні мешкають у Росії. Те, що Ви воювали на Донбасі, відстоюючи інтереси “київської хунти”, якою досі росіяни лякають дітей, не позначилось на ваших родинних стосунках?
— Звісно, що позначилось. Після повернення з Донбасу я лише раз поспілкувався зі своїми, так би мовити, родичами. Їхні погляди на всі 100 % сформовані путінськими пропагандистами на кшталт Кисельова і їх ніхто й ніщо не переконає у зворотному. Хоча я намагався, більш того, наводив залізні аргументи, наприклад, що бачив їхніх земляків у приціл автомата. Але всі розмови припинились після того, як на запитання Тетяниного брата, що я робив на сході, відповів: убивав ворогів України, і надалі, якщо буде потрібно, убиватиму…
— Дружина комфортно почувається в Україні?
— Якщо не поїхала на свою історичну батьківщину, куди її так наполегливо кличуть, то, думаю, комфортно. Якщо ж серйозно, то моя дружина прекрасно розуміє, хто і де фашист, а хто захисник своєї рідної землі. У нас тут розбіжностей немає. Більш того, вона і своїх рідних намагається навернути на шлях істинний…

Спілкувався
Сергій ЗЯТЬЄВ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment