Розпочався політичний сезон, який завершиться виборами президента

Сергій ЖИЖКО

Ми пов’язуємо виборчі кампанії, які відбуваються кожні п’ять років, з можливістю еволюційних перемін, реформ, зміцнення державності, ростом добробуту і з національним відродженнямрозвитком.
Майже стовідсотково очевидно, хто буде наступним президентом України і навколовиборчі дебати так і залишатимуться місцем шліфування політичних аргументів, зашкалюючої критики, самовираження активістів і підготовкою до наступних парламентських виборів восени 2019 року, які не стануть підставою для майбутніх політикоекономічних змін.
Звичайними політологічними критеріями вибори в Україні не виміряти, бо ці політологічні закономірності у нас слід застосовувати однаковим чином до двох категорій “електорату” — українськомовного і російськомовного. Тобто, у нас президентами стають і у Верховну Раду приходять фігуранти від двох Україн — “русскоязичної” і українськомовної — це з досвіду 27 років незалежності, і так ще триватиме довго.
Ні, це не ми ділимо Україну за мовною ознакою, і не визнавати цього — вже є фальшуванням. Нас вже давно поділили, особливо старалися російські націоналкомуністи, які за совка насильно зросійщили українців — як міське населення України.
Йдеться не про те, що російська є носієм зла, чи російськомовні українці або ж представники зросійщених меншин, чи самі росіяни в Україні є негативним чинником політичного життя. Йдеться не про російську як засіб обміну інформацією чи приватного спілкування або ж спілкування в армії, серед правоохоронців, у адміністраціях, в освіті чи серед бізнесу.
Йдеться не про Путіна і його воєнну защіту “русскоязичного насєлєнія” від насильної українізації.
Йдеться про те, що двомовність в Україні є політичним чинником, який гальмує політичний і соціальноекономічний розвиток країни загалом.
Опертя політичних діячів і партій на два різномовних і за кількістю майже незмінно рівновеликих електорати (які не підтримують політиків і політичних партій з протилежномовного табору), веде до політичних спекуляцій і панування в Україні олігархічного режиму. Так олігархи, вже внаслідок виборів, визискують збіднілу масу русскоязичних і українськомовних і не дають ручному парламенту можливості у законодавчий спосіб обмежити свої офошорні апетити та сприяти створенню масиву середнього класу.
Двомовність є доконаним фактом.
27 років в Україні править русскоязична влада (за винятком 7 західних областей, які на політику у Києві чи в інших регіонах впливу не мають. І все, що ми маємо з пограбунком України — результат діяльності посткомпартійних зросійщених “еліт”.
У нас усі русскоязичні президенти (окрім Ющенка із переважно русскоязичним оточенням), реально — всі прем’єрміністри, їхні заступники, начальники управлінь, голови обласних і більшість районних адміністрацій, усі вертикалі правоохоронців. У нас русскоязичний олігархат і крупний та більшість середнього бізнесу загалом.
Реально влада і власність — у русскоязичних, яких радо підтримує українського походження зросійщене войовниче міщанство і більшість меншин (хіба окрім поляків).
Очевидно, що цей русскоязичний правлячий клас, який у наш час “для блізіру” мовить українською на телекамери, є самозадоволеним і його влаштовує і матеріальний статус, привілейована русскоязичність, від якої вони не бачать сенсу відмовлятися та почувають себе “хозяєвамі жізні”.
Більшість українськомовних, які потрапляють у зросійщені міста, стають перед вибором: або приєднуватися до резервації українськомовних і вкорочувати собі соціальну драбину, або ж “зачтокать” і вписатися у процес виживання. Русскоязичність у містах стала чинником вигоди і звичкою та захоплює собою наступні хвилі населення з провінції.
Хтось скаже, що ось у західних областях така ж корупція, як у центрі та на сході, що ось раптом ми станемо всі українськомовними — і все залишиться так само.
Але згадайте, як 27 років голосували західні області. Якби так голосували східні та центр — ми давно були б у НАТО, в ЄС, мали б інших президентів, міністрів, армію, правоохоронців і рівень життя без помітної корупції.
Якби Україна пішла шляхом русскоязичного електорату — були б ми ще однією Білоруссю чи губерніями Росії.
Проблему двомовності український правлячий клас мав би помітити давно, і влада, і саме русскоязичне населення. Саме сконцентроване у мільйонниках та більших містах України русскоязичне населення зайняте у наукоємних виробництвах, у державному управлінні та бізнесі, воно має потужний вплив на вироблення української політики і її вектору розвитку, воно мало б піднімати питання національного відродження України, державного сприяння мові, патріотичного виховання молоді.
Та не піднімає. Піднімають українськомовні “маргінали”, які не будували ракет, космічних кораблів і комунізму.
Поки в Україні русскоязична частина суспільства з добровільних переконань не повернеться до засвоєння української мови, нам не допоможуть ні економічні програми, ні кадрова карусель “нових облич”, ні вибори, ні інновації, ні інвестиції.
Питання двомовності в Україні є причиною наших політичних та економічних невдач і буде таким надалі.
Тому слід підтримувати тих політиків, ті політичні партії, ті соціальні прошарки, які на ділі прагнуть до національного відродження і в пріоритеті мають підтримку української мови.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment