Жито

Оповідання

Михайло СІРЕНКО

О, я хотів тобі сказати,
Що те колоссячко вусате,
То невсипущий труд мозільний…
Дмитро Павличко

Воно й зараз стоїть переді мною — молоде, туге, сизо-зелене, і його колосся тягнеться своїми промінчиками вусиків у синяву неба. Проте чого — стоїть? Ні! Воно погойдується на теплому вітрі раннього літа й гонить у далину сизі хвилі. У тих вусиках манюсіньке волоття запорошених квіточок. І той пилок тих квіточок пливе над ним запаморочливими пахощами.
А в цих житах біжить, чи точніше, летить, розкинувши руки, малий хлопчик. І колоски (тах-тах!) б’ють легенько по його голих руках. І він увесь у тому пилку, як золота запилена бджілка. Він летить, сповнений цим простором, цією радістю й красою, цим щастям, біжить по межі з городу до свого дому й дзвінко кричить:
— Ма-мо! Та-ту! Як гар-но-о-о!
Жито цвіте-е-е! Жито сонця набирається! Половіє-є-є!
Те хлопченя — то я. А лементував так тому, що хотів, аби мама, батько, і всі люди світу були такі щасливі й радісні, як я, щоб відчули зі мною красу й захоплення життям і цим дивним житом! Чи не тому я й назвав потім свою першу книжку поезій “Від сонця жито половіє”? І вже на все життя те жито ні на мить не відходило від мене.
А може, ще тому, що мати казала мені, вже дорослому, що народила мене у водохрещенську січневу ніч просто на селянській печі нашої хати, на черені, де сушилося житнє зерно. Отож перший мій подих я увібрав із запахом жита. А хмільну радість від першого подиху й нині хочу передати світові.
Підростаючи, я по батьках бачив, як нелегко їм доводилося цю красу жита, а відтак і життя, створювати своєю працею. Як напровесні батько після плуга лишав чорні скиби рахманної ріллі, які, заволочивши, засівав сірими житніми зернами, щоб вони потім потяглися до сонця отим золотим дивом колосся. А згодом мати день у день, не розгинаючись, зжинала його, дозріле, гострим серпом і в’язала цуркою в тугі снопи, які батько складав у полукіпки на городі. І так само робили односельці на всіх ланах — уже не тільки жінки жали, а й чоловіки з моїм батьком косили косами з грабками й лобогрійками вибривали післявоєнні лани.
З часом полукіпки люди складали в скирти, що зростали на полях як нові житяні будинки. Ми, малі, збирали колоски по стерні. А пізніше пасли там корів. І все це босоніж, бо яке там взуття було після війни! І стерня вже не колола задубілі підошви ніг, коли бігав по стерні, поковзуючи.
Вже десь у шостому класі мені давали коня з грабаркою, на якій я сидів ззаду й, поганяючи, згрібав колоски вздовж лану з кінця в кінець. Ну то вже була вища гордість, бо тобі зараховувалась ця робота на трудодні.
До високих житяних скирт ставили машини-молотарки, які крутили пасом від трактора й вимолочували з розпущених снопів зерно. Чоловіки вилами подавали ті снопи, а жінки, розв’язавши перевесла, кидали стебла в горло машини, яка ревла як лютий звір, і тільки кавкала, вимолочуючи зерно. І все це в пилюці й полові, як у густому диму, на спеці під палючим сонцем.
Віддалік від машини зростала до неба скирта вимолоченої соломи — найбільша радість дітлахів. От уже де можна було відвести душу, з’їжджаючи просто з-під хмар на землю по крутих і ковзьких боках золотої соломи. Хто залізе найвище і з’їде — той герой!
Так ми зростали, раділи і бавилися в тому пеклі праці наших батьків і старших братів і сестер.
Уже підрісши, молотили з татом свої снопи жита ціпами вдома в клуні при хліві. І не так-то просто й легко навчитися молотити вдвох. Було що попадав по батьковому бичу і твій бич тоді відскакував і попадав тобі по зубах. У мене й досі є невеличкий шрам на нижній губі від тої молотьби.
А згодом уже вимолочене та висушене й очищене своє зерно у млині разом з батьком засипали в ківш, — було приємно дивитися, як воно потрапляло на вертке важке каміння, аби витруситися запахущим борошном до рук білого, як Бог, мірошника. І все це робилося швиденько, бо в черзі чекали інші господарі. А підлога біля ковша двигтіла легенько, немов ходором ходила вся земля.
А що вже й казати про ту радість, яка охоплювала твою душу, коли мати витягала з печі спечені на капустяних листках запахущі паляниці свіжого житнього хліба, умивала їм голови змоченою у воді рукою і ставила боком на білий рушник на лаві під вікном, аби вичахли.
Не промовчу й про те, як мати відрізала цілушку свіжого житнього хліба й подавала до столу з кухликом молока. Чи бувала більша радість у ті мої дитячі післявоєнні літа?
Та проситься сказати й те, що це ж у мене, кого ростили і батько й мати. А як було тим моїм товаришам у голодний 1947 рік — без батька та ще й з сестричками й хворою матір’ю?
Напливає з пам’яті виїзний суд у нашому клубі, де праворуч сцени був портрет Леніна, а ліворуч — бородатого Карла Маркса. Портрети намальовані нашим сільським художником дядьком Василем. Художник вмілий, фарби олійні, по стінах клубу усміхаються з плакатів бадьорі передовики, закликають на соцзмагання — боротися за виконання й перевиконання планів нової п’ятирічки.
А в клубі йшов виїзний показовий суд над нашим односельцем Василем Вашуленком — він стоїть перед засідателями суду, які сидять за великим столом, засланим кумачем. У центрі суддя — середнього зросту мужик з круглим усміхненим обличчям, ніби зібрався повен клуб людей на якесь урочисте свято. Василь перед ним, як з хреста знятий, — блідий, увесь у ластовинні. На ньому розхристана темна сорочка, штани на очкурі й розбиті черевики. Йому років двадцять п’ять, але такий худющий, що схожий на хворого недоростка.
Засідання триває другу добу, з перервами. Василя впіймали на колгоспному полі за селом, де він виминав зі снопа жита в торбинку сухі житні колоски. Вдома в нього хвора мати і дві сестрички. Саме він хворіє на сухоти й навіть тепер весь час покашлює.
Все ясно: спіймали на крадіжці громадського хліба. А засідання суду йде другу добу і Василеві паяють п’ять років тюрми.
І мені, й людям у клубі дуже жаль сухотного Василя, але що ми можемо зробити? Всі чули про якусь особливу сувору постанову з Москви. Тому суд — виїзний, показовий.
Знаю лиш одне, що повернувся Василь після відсидки і десь через рік помер. І така “краса” післявоєнного жита живе й досі в моїй душі.
А тоді, десь днів за два після того судилища, я гордо йшов вулицею Леніна до колгоспного дворища з вилами на довгому держаку, аби стати до соломо­накопичувача на комбайні нашого передовика Максима Бакуши, щоб виконувати й перевиконувати норми у соцзмаганні. Ще й ішов повз двір дівчини, яка запала в душу, йшов, показуючи, який я роботящий парубок. А “парубок” перейшов тоді лише у восьмий клас. Та мій комсомольський ентузіазм швидко погас, бо я в захопленні перестарався і впер свої вила туди, звідкіля комбайн викидав обмолот. Щось затріщало, елеватор перестав викидати солому — порвався ланцюг, який його крутив.
Комбайнер швидко зупинив комбайна, вискочив із кабіни, витягнув із поломки мої вила й сказав: “Добре, що хоч не впер туди свою дурну голову. І де вони беруть таких помічників? Це ж тепер потрібно йти з поля на другий кінець села, аби привезти ремонтну команду. Ось тобі й новий комсомольський герой соцзмагання, мать твою”.
Ще якогось дня інший комбайнер, молодий Яша Нюньдзя — від того, що був уже вщерть переповнений зерном бункер, весело прокричав мені:
— Де ж твої комсомольці з безтарками чи машинами? Що, висипати зерно на стернище?
Де-е-е?
Я стояв, кліпав винувато, ніби це я мав організувати тих комсомольців…
Проте любив під вечір повертався на навантаженій машині в кузові на пахучому зерні — з далекого поля до колгоспної комори через усе село, ніби це я герой хлібозаготівлі…
Якось без батька я сам, зціпивши зуби, молотив ціпом ті житні снопи в домашній клуні й не помітив, коли зачепив бичем у барканах стіни старий обламаний кінець заступа… І той полетів мені на босу ногу й розрубав ніготь великого пальця. Я завив із болю. Кинувши ціпа, вилетів у двір до криниці, де у нас стояв старий котел із чистою криничною водою. Замість води в казані зробилося повно крові. Я метнувся в хату, знайшов чисту ганчірку — забинтував ногу й ліг…
Мати та батько, побачивши закривавлене сином обійстя та й самого сина в хаті на ліжку з перемотаною ногою, жахнулись, — чи не стану калікою? Перерубаний ніготь на нозі невдовзі загоївся — не заважав ходити за сім кілометрів в сусіднє село до десятого класу щодня, бо в нашому селі була лише початкова школа…
Полукіпки жита в кінці городу вимолотив комбайн, який молотив там же й нашим старим сусідам. Батько ледь вмолив комбайнера — той погодився змолотили й нам уже в сутінках. А до того ж, був коло комбайна ще й Мишка Нюмка, колгоспний їздовий із кіньми, який погодився підкинути два лантухи з житом до нашого двору.
Напряму, по межі, прийшов батько до хати, а підводи нема та й нема. Кинувся до провулку й побачив, що візник минув нашу вулицю і вже переїздить місток хвоси, щоб через другу вулицю заїхати в хвойну посадку й там приховати мішки з житом, а завтра їх пропити. Батько біг за підводою, а тут, назустріч йому — газик голови колгоспу. Зупиняється. Батько пояснив, у чому річ. Голова розвертає машину і з обкраденим батьком наздоганяє за селом Нюмку і наказує вертатися до нашого двору, вивантажити мішки, а завтра зранку о дев’ятій годині з’явитися до нього, щоб допитати, скласти протокол і передати до суду.
Я попросив батька не йти вранці для складання того протоколу, бо все село густиме, що він хоче посадити в тюрму Мишку Нюмку. Батько послухався.
А життя йшло далі. Наступного року я закінчив школу й вступив до Київського театрального інституту і тепер тільки на вихідні дні приїздив додому, — наше село від Києва за 70 км, потяг зупиняється на полустанку біля нашої першої вулиці Леніна, яка паралельна до колії.
Ранньої осені в п’ятницю я приїхав у село. Тільки ступив із полустанку, а тут виспівує гармошка і витанцьовують мої ровесники: проводжають в армію мого товариша. Мене одразу повели до накритого столу. Пригощають, як друга, інші танцюють. Призовник наливає чарку за чаркою, а тут ще покликали на вулицю до танців. І я пішов вихилясом, як навчили в театральному. Партнерка — дівчина, в яку закоханий по вуха. Танцюють усі, танцює вже й вечірнє небо із зорями…
А треба ж іще половину вулиці пройти до своєї хати… Мати зраділа і, як завжди, поцілувала.
— А де ж це батько?
— Та там у дворі з мішками ворохобиться. Ради їм не дасть.
Я пішов до хліва в дворі, де справді батько вовтузився біля двох мішків. Він пояснив мені, що сьогодні цілісінький день стояв на сіялці за трактором у куряві — сіяли жито. Звечоріло. Тракторист відчепив сіялку й поїхав додому. А він залишився з двома мішками зерна в полі біля хутора Ягничка. Доки приїхав їздовий із кіньми — стемніло. Вернулися в село до колгоспної комори, а комірник уже замкнув її і пішов додому. Довелося залишити ці два лантухи у нас у дворі. Батько каже мені:
— То я оце вирішив затягнути їх до клуні. Про них ніхто й не згадає, а нам у господарстві буде, як нахідка.
Я подумав і відповів:
— То ти вирішив і з себе, і з мене зробити Мишку Нюмку, який, пам’ятаєш, хотів украсти в тебе вимолочене комбайном наше жито?
На що батько:
— Та тож моє було, з городу, а це колгоспне. Про нього ніхто й не згадає.
— Батьку, завтра за доносом їздового з’являться до тебе уповноважені з сільради, складуть протокол і зроблять із тебе крадія посівного матеріалу. Ще й напишуть до інституту, що, мовляв, ваш студент прикарманив зі своїм батьком державне зерно…
Батько почухав потилицю і вивіз до лантухів дворового візка, ми повантажили ті два мішки зерна й повезли до комірникового двору, майже до тої хати, біля якої я щойно танцював з коханою…
Ми під’їхали до двору комірника. В його хаті ще світилося. Почали відчиняти хвіртку — загавкав пес. На гавкання вийшов комірник, освітивши веранду.
— О, дивись, Петро Сидорович? — Це комірник до мого батька. — Чого ж це так пізно?
Батько пояснив. А комірник знову:
— Я сьогодні раніше пішов з комори, бо сусіди запросили на проводи сина до армії. Киньте ті мішки під веранду, а я їх завтра десь прилаштую…
Ми верталися додому з порожнім візком. А батько бурчав:
— Знаю, він “прилаштує”. Вони те зерно з начальством машинами “прилаштовують”, а я послухав тебе й по-дурному впустив два лантухи…
А в мене на душі було так легко, ніби я звільнився від якогось важкого тягаря і йшов, молодий та свіжий, Чумацьким зоряним шляхом наших сільських небес. А той шлях був засіяний срібними зернинами жита, про яке я з роками уже напишу:
Життя мене гнуло,
Життя мене м’яло,
Щоб серце заснуло,
Травою зів’яло.

А я, народившись
В зеленому житі,
Продовжую битись,
Продовжую жити.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment