«Зродились ми великої години…»

Мирослава ГРУШЕВСЬКА,
просвітянка,член НСЖУ, м. Коломия
Тема визвольної боротьби українців проти сталінсько-гітлерівських режимів і сьогодні надзвичайно злободенна. Вчорашні кати та обдурені люди намагаються повернути історію назад, замести сліди злочинів, за які треба відповідати. Щоб не повторилися жахіття минулого, історію ОУН-УПА слід вивчати, особливо тепер, поки ще живуть колишні бійці повстанської армії й підпілля, від яких обов’язок перед Вітчизною вимагав тоді великої жертовності, посвяти, шляхетності. Мирослав Ромаш, один із їхньої когорти, відчув на собі важкі удари злочинного комуністичного режиму. Уродженець Заболотова (1923 р. н.), випускник коломийської гімназії, колишній багатолітній в’язень сталінських таборів дочекався свого 95-ліття.

Ювіляр радо привітав мене на порозі свого затишного будинку, який потопає у вічнозелених туях і трояндах. З паном Мирославом знайомі давно, співав у нашому Коломийському народному хорі “Просвіта”, у церковному, якому незабаром виповниться 30 літ. Підтягнутий, не по літах стрункий, із доброю пам’яттю… Лише ноги не служать так, як у молодості, та й тиск дошкуляє. З Божою поміччю цей поважний просвітянин, надійний порадник, громадський діяч, вихованець професора І. Храпливого дожив до свого 95-го серпневого Спаса, 95-го першовересня. Затягнулася наша розмова з колишнім коломийським повстанцем УПА не на одну годину.
Важкі життєві випробування вчили
М. Ромаша цінувати радість кожного прожитого дня. Скільки звитяги, сили духу криється за скупими словами спогадів… Пазуня-Оленка розділила з коханим злидні й переслідування, яких вони все життя зазнавали за любов до Вітчизни. Їй не пощастило дожити до вільної України… 1989-го М. Ромаш овдовів. За своє життя скільки натерпівся та пережив, що й ворогу не побажаєш. Не раз в очі заглядала смерть, але доля милувала. Він щасливий від усвідомлення того, що прислужився Україні, разом з іншими виборов для неї незалежність.
…Ішов далекий 1939 рік. Гноблені поляками українці з надією очікували на добрі зміни. Чуючи зі сходу гуркіт “червонозвьоздних” танків, намагалися гостинно зустріти “визволителів”. Зокрема при в’їзді до Заболотова збудували святкову арку, для якої Мирослава Ромаша, 16-літнього підлітка, послали нарубати смерекових галузок. “Кинь то з рук, — упевнено наказав йому старший на три роки шкільний приятель-оунівець, коли хлопець почав збирати хвою в оберемок. — Чого радієш, чекаєш сталінського раю?!”
Відколи чужинці взялися наводити свої порядки з арештами, відправляти в сибіри, зрозумів: настала і для нього пора боронити рідну землю. Улітку 1940 присягнув на вірність Україні в першій п’ятірці заболотівської станиці ОУН наймолодшим на псевдо Русявий або Р. З організаційно-ідеологічного вишколу почалася його підпільна діяльність. Улітку 1941 (після втечі москалів) разом із іншими молодими патріотами тішився коротким розвоєм українства. Готували урочистості до національних патріотичних свят, упорядковували стрілецькі могили, вивішували українські стяги. Але так тривало недовго: червоних окупантів змінили коричневі. Удома майже не ночував, був серед бійців озброєного загону правопорядку.
І знову масові арешти й розстріли. Гітлерівці відразу показали, що наша земля їм потрібна для східної колонії.
Хоч як було нелегко вести визвольну боротьбу на рідній землі проти двох окупантів, молодь тягнулася до знань. 1942-го вступив до львівської політехніки, де разом з іншими юнаками зазнав переслідувань через підозру в зв’язках із ОУН. Студенти-оунівці організовували таємні військові вишколи та допомагали формувати загони Української національної самооборони, які пізніше лягли в основу створення УПА. На теренах своїх дій оунівці робили рейди на “лігеншафти”, конфісковували награбоване в населення добро, переважно провізію для стрільців УНС. Із 1944 фронт наблизився до Львова. Студентів направили на термінові роботи. М. Ромашу довелося будувати дорогу, яка й тепер діє, від станції Клепарів до Підзамчого в обхід головного вокзалу.
Восени залишив навчання на другому курсі ВНЗ, перейшов у Карпати до лав УПА. Не раз на бійців чигала невидима смерть на замінованих полях. У Космачі юнака направили до куреня Скуби сотні Цигана. Добре пам’ятає свій перший бій у Брусторах, де з нерівними силами вдалося дати відсіч большевикам. Як і рейд на Снятинщину, запеклий бій у Рудниках, де втратили чотового Нечая. У лютому 1945-го
під час генерального наступу москалів на Космач зав’язався бій, у якому полягло багато молодих повстанців. Тоді Космач не віддали, хоча пізніше ним заволоділи вороги. Будучи бунчужним сотні Цигана, під проводом командира загону Грегота (Різуна) брав участь у бою за Космач.
Нелегкі рейди Карпатами, дошкульні морози, голод, утрата бойових побратимів — усе це вкрай виснажувало душу й тіло. З кожним днем боротися з ворогами ставало дедалі важче. Відступаючи після бою у Березові, захворів на тиф. Лікувався в Геників у Верхньому Березові. Великодньої сонячної неділі 6 травня 1945 р. його розбудили вдосвіта, гепаючи у двері. У той день заарештували ще декількох. Допити відбувалися в пивницях яблунівського НКВД, пізніше в коломийській тюрмі (приміщення колишньої гардинної фабрики). Неможливо словами передати ті тортури, яких зазнали невільники. У кожній камері на підлозі мучилися по 40—60 осіб в очікуванні вироку, щоночі йшли на допити. Їх змушували лягати долілиць упоперек лавки, руки зводили за спиною, а слідчі розгойдували за ноги, били по них прутами, ламали пальці в дверях. Удень і вночі стогін, нелюдські крики. Нарешті вирок, як ніж у серце, — 20 років каторги. Упродовж понадпіврічного перебування під слідством жодних передач не отримував: тата вже не було серед живих, брат на фронті, маму, що ледве виживала, пізніше вивезли з трьома дітьми в Хабаровський край. До Воркути засуджених везли, як худобу, в замкнених вагонах-телятниках. Довга дорога у невідомість дуже виснажувала. Потім дали напівсире волове солоне м’ясо. Багато не витримали цього, померли від завороту кишок. Тіла викидали по дорозі, як непотріб. Води не давали, шкіра злазила з язиків, бо лизали лід із іржавих вагонних шруб.
Нарешті, на початку 1946-го, на Різдвяні свята прибули вночі в забутий Богом край на вірну і неминучу погибель, на моторошне конання — в засипану снігами тундру до брезентових палаток і бараків, які на ніч охорона замикала. Усередині суцільні нари, де спали по три-чотири сотні ув’язнених, сонні поверталися на другий бік усі разом за командою. Уночі блощиці їли поїдом. Кашель, стогін. Охорона за будь-який спротив била чи розстрілювала. У чому працювали, у тому сирому одязі й спали. Їли з консервних бляшанок, ложки робили самі з алюмінієвих смужок…
Із черговими хвилями арештів до сибірів прибував з України свіжий “чєловєчєскій матеріал”. Людей змушували забути свої імена, щоденна перекличка тільки за номерами на головних уборах, штанах і куфайках. М. Ромаш мусив відгукуватися на Щ-593, у штрафному таборі Ж-750. Працював на вугільних шахтах електриком. Звик до глибоких снігів і сильних морозів: у червні ще не встигав розтанути сніг, а у вересні вже випадав новий. “Воркута — хорошая планєта: 11 мєсяцєв зіми, остальноє — лєто!” — повторювали москалі. Через нелюдські умови праці й існування мало хто вижив і повернувся додому. Більшість залишилася навічно в сибірській мерзлоті. Але якщо на роду людини написано жити, значить вона виживе!
Звільнили 1956-го. Тоді й поєднав свою долю з колишньою воркутинською каторжанкою, засудженою за належність до ОУН. Там же, у Сибіру, народився син, який пізніше також відчув на собі жорстокість большевицької системи: відбуваючи військову службу під Монголією, сильно опромінився і помер. Від 1969-го пан Мирослав у Коломиї. До того працював у шахтах Сибіру, вчився у Воркуті на вечірньому відділенні Ленінградського гірничого інституту. Разом із дружиною виховали доньку Ростиславу, дочекався двох онучок та правнука. Тепер би ще жити і радіти незалежній Україні. Та болять душевні рани колишнього багатолітнього політв’язня сталінських таборів, бо ще багато на рідній землі “освободітєлєй”, які органічно ненавидять Україну та її мову, але водночас користуються пільгами й почестями.
…Пропливли літа, як вода у Пруті. Навіть і не помітив, коли схилилися вони до поважного віку. На запитання, в чому секрет довголіття, співрозмовник, подумавши, відповів, що ніколи не палив, не пив, завжди в русі, без лінивства, заздрощів, до людей — лише з добром. Ще провідує свою подругу юності п. Катерину, яка також зазнала репресій від тоталітарного режиму. Як віруюча людина, просить у молитвах Всевишнього за здоров’я, бо все решта, слава Богу, в нього є, молиться за загиблих борців за Україну. Вдячний найріднішим за підтримку і розуміння, за ті маленькі радощі, що приносять онуки і найменшенький правнучок. Мріє дожити до справді вільної України, щоб закінчилася війна на Донбасі, щоб Крим звільнили від московського іга, живе надією на надання Томосу Українській Православній Церкві, щоб сусідня загарбницька держава розпалася на багато дрібних колоній і вже би не мала такого впливу на Україну, як зараз. Упевнений, що правда, якої так бояться вороги, колись переможе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment