Духовні острови серед потопу світового

Леся БІЛИК,
м. Зборів
Так можна означити книжки авторів української діаспори. Імен багато, та почнімо з жіночих, як-от Софія Парфанович і Леся Лисак-Тивонюк. Повернення їх творчого доробку на Батьківщину, зокрема в наше історичне містечко, має таку історію.
Світлої пам’яті поет і журналіст Григорій Радошівський був ініціатором створення у Зборові Тернопільської області краєзнавчого музею, згодом став його директором, а споруджений на його ентузіазмі Храм пам’яті (так сказав про музей сам Григорій Радошівський) набув статусу історикокраєзнавчого музею “Зборівська битва”. Дбаючи про ефективне функціонування закладу, краєзнавець працював на перспективу, діяв невтомно та багатовекторно. Заслугою Григорія Радошівського є музейна книгозбірня. Рідкісні примірники книг надійшли головним чином з діаспори із супровідними листами дарувальників. Якось музей отримав конверт із НьюЙорка від уродженки Зборова Євгенії Чуми. У листі від 20 квітня 1998 року вона пише про багаторічну членкиню Зборівської “Просвіти” Павлину Боднар, до якої звернулася у справі подарувати книжки зі своєї бібліотеки, щоб “бодай трошки причинитися свойому улюбленому місту Зборову, де родилась і жила до 1944 року на Млиновецькій вулиці”. Пані Павлина надіслала дарунок до музею. А допомогла п. Євгенії переслати пакунки з творами Рада шкіл українознавства в США, подавши списки надісланих видань (до півсотні назв). Другий лист від 15 лютого 1999 року Євгенія Чума адресувала директору музею Григорію БарануРадошівському. Подякувала за увагу до подарованої для музею книгозбірні голові Зборівської “Просвіти”, великому книголюбу Тарасові Лобуру та голові міста Олександрові Кабарівському. “Ви згадували, — пише добродійка, — що цього року будете святкувати 350ліття битви під Зборовом, в якій козаки перемогли війська польського короля Яна Казимира. Маю про Козацьку могилу незатертий спомин. Це діялося 1929 року. Біля могили відбувалася велика маніфестація. Люди з довколишніх сіл прийшли з Братством. Це був направду великий здвиг народу. Довкола скупчилося багато польської поліції. Пам’ятаю, якийсь пан вийшов на могилу і промовляв до людей, а під кінець сказав: “Ганьба ворожій руці, що зрізала цей хрест”. Священики обступили нас, діточок, довкола, щоб чого не сталося, бо поліція почала бити, стріляти та розганяти людей. Не пригадую, як повернулися додому. По дорозі бачила: на возі везли поранену пластунку. Пізніше, вже старшою, усвідомила, що це поляки зрізали хрест на Козацькій могилі”. Листи Євгенії Чуми зберігаються в музеї.
Так було налагоджено зв’язок між нашими земляками з діаспори. Потім надійшли книжки й часописи з Бельгії від родини просвітянки Теодозії Луців, а також від Володимира Британа зі Швеції, зокрема універсальне видання “Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи” (Історично-мемуарний і літературний збірник Наукового товариства імені Шевченка. Український архів. Том XXXVIII. Видання Комітетів Зборівщини. 1985. Торонто—НьюЙорк—Париж—Сидней, 1056 с.).
Отже, в бібліотеці музею “Зборівська битва” багато унікальних книжок. Серед них документальні та художні твори Софії Парфанович і Лесі Лисак-Тивонюк.

І. Хто ж то є для нас нині Софія Парфанович, 120річчя від дня народження якої виповнилося 7 червня 2018 року? Софія Миколаївна Парфанович народилася 7 червня 1898 року в родині залізничного службовця у Львові. Здобувши ґрунтовну медичну освіту, стала першою українкою, доктором медицини в АвстроУгорщині. Наголошу лише на тих фактах із життя Софії Парфанович (Волчук), які мені видалися особливо прикметними для такої непересічної долі.
Цифра 8 у даті народження й смерті 1898—1968 (Львів—Детройт).
Батько, інженер за фахом, мав письменницький талант, писав драматичні твори, які, хоч і не були надруковані, зберігаються у рукописах бібліотеки НТШ у Львові.
Рід Парфановичів походить зі старого шляхетського роду Сасів (Сас). П’ятеро дітей у родині, з яких троє стали лікарями, а двоє — вчителями. Софія Парфанович — лікаркагінекологиня, викладач. Була директором фельдшерськоакушерської школи у Львові. Перша студенткаукраїнка медичного факультету Львівського університету і перша жінкалікар, що мала приватну медичну практику на теренах західноукраїнського краю. Працювала безоплатним ординатором у львівському шпиталі “Народна Лічниця”, керувала як лікар дитячими яслами та пологовим будинком для робітниць (Німеччина), в гінекологічному відділенні шпиталю Святого Хреста в Детройті, у державному шпиталі для розумово відсталих у штаті Мічіган (США).
1941 року написала наукову працю про лікування злоякісних новотворів. Надрукувала багато статей і популярних праць із гігієни й правильного харчування, з профілактики жіночих і дитячих хвороб; пропагувала здоровий спосіб життя.
Софія Парфанович була одружена із вдівцем Пилипом Волчуком (він працював банківським службовцем) і добре виховала його сина Романа, для якого стала другом на все життя.
Про громадську діяльність Софії Парфанович можна судити з переліку організацій і товариств, до роботи яких вона була причетна: протиалкогольне товариство “Відродження” (була редактором часопису “Відродження”), “Медична Громада” у Львові, “Українська Академічна Громада”, “Жіноче студентське товариство” (Прага), “Союз Українок”, Українське гігієнічне товариство у Львові (була у складі редакції журналу “Народне Здоров’я”), Українське лікарське товариство у Львові (численні статті С. Парфанович у журналі товариства “Лікарський Вісник”), Українське лікарське товариство Північної Америки (головувала впродовж трьох каденцій: 1952, 1953, 1954 роки).
Географія життя Софії Парфанович лиш підтверджує унікальність долі цієї непересічної жінки, що у 16 років втратила маму, потім Батьківщину, та зуміла пронести любов до України та її народу через усе життя.
У бібліотеці музею “Зборівська битва” є повісті Софії Парфанович “У лісничівці” (1954), “На схрещених дорогах” (1963), збірка оповідань і нарисів “Чарівна Діброва” (1964), “Загоріла полонина” (1948). Ці книжки дорогі тим, що це теж Україна, наша загадкова земля, що мов сонячне сплетіння в тілі планети: ударить лихо — відчують усі! Та чомусь всесвітнє зло цілить саме в сонячне сплетіння. І в зоні його дії людські долі. Українці змогли, вони не зламалися, понесли своє українство по світу. А українство — то сутність навіть не національного, а чогось пружного й світлого серед мороку, який час від часу тисне на планету. Щоб там не урвалося життя, мусить прорости українство, хоча в нащадках воно забуде, звідки корінь вирвали. Нас нищать, а ми зринаємо то тут, то там. Шкода тільки, що сиротіє наша земля, Україна.
Це щемно спочуває Софія Парфанович — ностальгією позначений її твір “Чарівна Діброва”. Українська оселя “Діброва” на березі маленького американського озерця з рідким лісом та хащею. “Вона — чарівна! — цитує Ганну Черінь у передмові авторка Софія Парфанович. — Всюди, де опинилася українська людина, є Діброва. Я віднаходжу в Діброві нашу українську людину з її різними прикметами і вадами. Там та людина вилазить із раковини буднів, куди була заховалася через необхідність життя й боротьби, і я бачу її такою, якою вона є насправді”. З любов’ю відтворено побут пластунів, що таборувалися в Діброві, подано документальні фото вишколу “нового люду”. “Дітям треба повітря, треба свободи”. “Камінь Шевченка” теж там опинився!
Про радянську дійсність письменниця подає таку картину: “На знімку покійник. Довкола люди… Які ж суворі вісті приносять ці обличчя! Серед них однеодиноке спокійне, навіть радісне — обличчя покійника”.
Про те, як українство неминуче вливається в американський асиміляційний процес, Софія Парофанович розповідає образно: “Вода, мати життя, взяла в свої щедрі долоні насіннязародки і віднесла у водяний простір, викинула на далекі береги. Там, на нових континентах, постало нове життя. Надовго. Може, навіки…” Мабуть, тому сміхосльози бризкають соком такихот метафор: “Гей, місяцю — небесна помаранче! А хто ж тебе так погано лущив зі шкіри? Та ж ти весь такий чіхраторепаний, як та гуска недоскубана”.
Твір “У лісничівці” захоплює: природа — живий приятельбесідник — промовляє з кожної сторінки. Докладні описи не втомлюють і не наганяють нудьги, а дзвенять і пахнуть дитинством, коли все цікаво, все ніби вперше відкрилося твоєму зору. Маленька сарна Сільва, дятел Стукач, черепаха Танька Поліщучка, котики, песики, птахи, черв’яки — все в русі й перипетіях спільного життя серед природи. Софія Парфанович розповідає про багато рослин, іменуючи кожне дерево, кущ чи зілля — сотні назв! А яке розмаїття квітів! З гумором пише про суд над слимаком Павлом, розподіливши ролі, як у виставі: де судді присяжні — киця Мая та їжак Ічок. Ця книжка, як зазначено в анотації, “для всіх: для дітей, юнацтва і для старших. Чарівна книжка!” Так і хочеться, щоб її поновили в одежі сучасні видавці, щедро ілюструючи кожну історію “У лісничівці”.
У “Вступних рядках” до повісті “На схрещених дорогах” письменниця зазначає, що ця книжка “не мемуари, ані щоденник чи записник. Це, як давно казали, оповідь про людей і події, в які авторка вплелася силою обставин”. “Я вірю, — сповідно прорікає повістярка, — що цей документ часу найде читача. Книга не для розваги, але вона закріплює нами пережите: тими, що вернулися, і тими, що не верталися і, може, не вернуться ніколи”.
Володимир Нестерович у передмові до цієї повісті “Творча сильветка авторки” зазначає, що Софія Парфанович “використовує своє письменницьке перо і умови вільного вислову в Америці, щоб не дозволити українській людині забути недавноминуле, і на те, щоб вона віднайшла свою ролю й місце в новому світі”. Твір біографічний, та героями “Схрещених доріг” є всі новітні вихідці з рідних земель, що пережили зневагу, погорду, безнадію, страх бути впольованими радянськими каральними органами. “Люди ці найшлися на схрещених дорогах”. На чужині сконцентрувалися й суспільнополітичні суперечності між самими українцями — цього авторка книжки не приховує й розчиняє жах розбрату іронічним смішком: “Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком”.
Софія Парфанович добре знала мови, історію й літературу європейських народів. Переживаючи події Другої світової війни, письменниця проводить часову паралель: “Казками встає історія тих часів, коли особиста хоробрість, сила й мужність рятували й підносили людину. В ті часи герої відзначалися в рукопашному бою. Якби їм хтось був сказав, що колись герой кидатиме бомби на безборонних жителів міст сам схований за хмарами — не знаю, чи повірили б в його мужність і чи прийняли б його в свої ряди”.
Табори переміщених осіб — то гіркий досвід для самої авторки. “Реєстрації, заборони, лови на людей, примусові вивози, масові арешти й суди. Може, щойно, коли вигине декілька мільйонів нас, нас усіх і різних, може, голодне, нещадне життя наситить свою жадібну пельку і стане іншим… Але тепер воно варить у великому казані людську кашу і, щоб смачніша була, підливає її кров’ю та перчить револьверними кулями”.
На жаль, актуально звучать для сучасного українця, що побачив країни Європи, і такі слова: “Приглядався цей народ життю і краям західних народів і дивувався їхньому вигідному і достатньому побутові. Він, що жив і працював на найбагатшій землі, не бачив віддавна білого хліба й такого сала, як малий гірський словацький народ. Він, що своїми коноплями, льонами, вовною і навіть бавовною міг би одягнути мало не цілу Европу, дивувався, що інші народи одягнені й узуті, а він драний і босий. Дивувався, похитував головою і вирішував: ні! Краще гинути від бомб у многолюдних містах Заходу і по лісах від холоду й недостач, як вертатись туди, де панує північний ворог і смокче кров і соки з нещасної України. Але як вертатися, то зі зброєю в руках, як месник!” “Російський більшовизм, — резюмує авторка, — це ніякий соціалізм ані демократія, тільки найскрайніший фашизм, замаскований кличами давно забутих творців соціалізму. Це заборчий, російський імперіалізм, що під притокою боротьби з контрреволюцією винищує всі неросійські народи Союзу”.
Мудра жінка, мудре і її слово. Хай би до нього прилучилося якомога більше читачів.
Не сказати б, що ім’я Софії Парфанович забуте: у Львові пам’ять про родину Парфановичів увічнено в назві вулиці, є стаття Вікіпедії про Софію Парфанович, фахове видання “Жіночий лікар” (№ 1, 2009 року) до 110річчя від її дня народження підготувало ювілейну статтю про творчу та професійну діяльність видатної українки, а до 120річчя в YouTube викладено відеоролик “Софія Парфанович: життя і творчість” (переглядів аж три, хоч матеріал цікавий, попри лаконічність інформаційно насичений, проілюстрований світлинами). У КанадськоУкраїнському центрі при Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці з літературнохудожніх творів є збірка оповідань про Бойківщину “Загоріла полонина” (Аугсбург, 1948). І, як зазначено вже, чотири книжки у бібліотеці музею “Зборівська битва” (Тернопільщина). Однак цього мало для збереження пам’яті й творчого спадку письменниці, треба, щоб про Софію Парфанович знала вся Україна. Чим більше вчитуємося в її життя, тим більше усвідомлюємо провину сучасників перед цією жертовною жінкою, яка володіла словом й водночас повністю зреалізувала покликання лікаря, науковця й практика, за нестерпно важких воєнних обставин, що супроводжували чи не все ХХ століття.

Далі буде.

ІІ. Володаркою живого слова назвали літературознавці Лесю ЛисакТивонюк. Коли 1983 року в кабінеті завідувача Зборівського райво радилися, чиє ім’я присвоїти міській гімназії, залишили тільки дві пропозиції — Романа Завадовича і Лесі ЛисакТивонюк, та врешті проголосували за перший варіант. Гімназія у Зборові носить нині ім’я Романа Завадовича, Князя дитячої літератури, уродженця села Славної, що на Зборівщині. Він теж із сім’ї вчителів. Що на те Леся? Не образилася з вічності, лиш вибачливо усміхнулася і пригадала слова своєї бабці Катерини з Розгадова: “Хлопцеві легше жити на світі. Хлопець усе дасть собі раду, а ось дівчина залежить від людей”. Звертаючись до уявної подружки Рені (тобто до самої себе) у повісті “Стежка додому” Леся з прощенною гіркотою визнає: “Я не феміністка, Реню, але думаю, що бабуня мала рацію. Бодай у моєму випадку”. Жінка, що мала талант письменниці й акторки, свої твори іменувала прізвищами чоловіків (ЛисакТивонюк), бо дівоче було б — Руда.
Леся народилася 14 квітня 1921 року у селі Вірлові в учительській родині. Батько — Іван Рудий — був родом із Краснопущі, а мати — Анна Колісник — з Розгадова. Вірлів мав школуліп’янку, де вчителювала мати, а батько був на такій же праці у селі Храбузні.
“Сільська школа на перехресті доріг. По дорозі бігають школярики, бо подвір’я нема. Чотирикутник землі коло школи обведений парканом. Хвіртка повинна бути закрита, щоб гуси знад річки не лізли в городчик. А перед школою клумба. На ній терпко пахнуть чорнобривці. Під вікнами мріє у літні ночі матіола. Кожного ранку татко йде до Храбузни вчити дітей, а мама вчить у Вірлові. Реня зостається сама в маленькій кімнатцікухні” (З книжки “Стежка додому”).
Пізніше Івана Рудого призначили директором школи у село Білоголови, що з боку польського уряду було скоріш винятком, аніж правилом, бо такі посади рідко обіймали українці з огляду на шовіністичну політику тодішньої влади.
Мабуть, батьки спочатку самі навчали доньку, так би мовити, приватно. Або ж ходила дівчинка в ту початкову школу, де вони працювали. Леся згадує про навчання вже аж у 5—6 класах початкової польської школи в Залізцях, потім про польську гімназію у Золочеві. “Однорічне перебування в польській гімназії… не вважаю змарнованим. Якраз навпаки. Тому, що мене звали “русінкою”, я дуже яскраво відчула свою українську окремішність. Те, що звуть почуттям патріотизму, — скріпилося. Небезпека асиміляції вже мені не загрожувала. … Антибіотиком проти хвороби спольщення була у моєму випадку якраз польська гімназія” (Там же). Такий стійкий імунітет проти асиміляції прищепила Лесі українська церква, яку дівчина охоче відвідувала. “Ця щонедільна піснямолитва в церкві святого Миколая була цементом, який споював цеглини національної свідомости” (Там же). Утвердженню національної самоідентичності молоді сприяли також вистави українського театру “Заграва”, який гастролював і в Золочеві. У біографічному творі “Стежка додому” Леся згадує про постановку “Земля” (за творами Василя Стефаника): “Все те, що чула й бачила, не в силі вміститися в її дитячому серці, в її думках. Реня знає тільки одне: вона, як і старий Максим, дитина тієї рідної землі, вона зв’язана з нею міцними нитками на все життя, і цих ниток ніхто і ніщо не зможе розірвати”. Опісля Леся Руда здобувала освіту в Перемишлянській гімназії, а 1939 року склала іспити (матуру) в Жіночому Ліцеї Українського Дівочого Інституту. Мала намір студіювати журналістику, але почалася Друга світова війна. На рідну землю Лесі прийшли криваві сталінські опричники. В їхній тупій нещадній жорстокості, невігластві й україноненависництві дівчина мала сумну нагоду пересвідчитися за той короткий час, коли працювала вчителькою у селах Зборівщини, якот Монилівка і Чистопади. Більшовицькі окупанти з коренем виривала все національне. Особливо багато прикрощів зазнала Леся від завідувача районного відділу народної освіти — колишнього енкаведиста. Попри те, дівчина наважилася вдосконалювати педагогічну фаховість на заочних курсах в педагогічному інституті м. Крем’янця. Леся перебувала під дамокловим мечем червоного режиму, та війна посунула на схід. На зміну одним загарбникам прийшли інші. Проте за німецької окупації Леся Руда не зазнала того тиску, що при радянській владі. Вона вирішила здійснити хоча б одну зі своїх мрій і поступила у Театральну школу до Львова. Мистецькі студії перервала знову ж таки війна. І та, що так любила рідну землю, мусила емігрувати, бо вдруге пережити більшовицьку окупацію їй уже не вдалося б. У краї залишився тільки батько, а Леся разом із матір’ю рушили на захід. Війна закінчилася, та їхні митарства тільки починались. Однак українці навіть у руїнах налагоджували побут і плекали культуру. Не тільки тому, що живий про живе гадає, а певніше для реалізації духовних потреб, втілення власної творчої натури. Леся Руда продовжила навчатися акторської майстерності у Театральних студіях Йосипа Гірняка та його дружини Олімпії Добровольської. Ця театральна школа діяла спочатку на теренах Австрії, потім у Німеччині. Про суворість такого мистецького вишколу в непевних умовах таборів ДіПі (переміщених осіб) розповідає авторка устами своєї двійнички — героїні твору “Хата в лісі” Блянки: “Постав у злиденних таборових умовах театр. Попала я туди поміж професійних акторів та солістів. Пригодилася як хористка, бо мала слух і голос. … Вишкіл був майже касарняний. …Вишколювали нас від ранку до ночі. Спосіб нагадував циркове дресування. Нам сказано, що необхідну на сцені гнучкість тіла мусимо здобути з допомогою акробатики. Я наполегливо вивчала “рундати” (акробатичне “колесо”). Якось не пощастило. Була дуже вузенька сцена. Керівники по закінченні ревії винесли мені сувору догану за те, що “могла пошкодити театральну власність — своє тіло”. ….Доля хотіла, щоб я поковзнулася й звихнула ногу в кістці. Керівники страшенно мене вилаяли. Я зі сльозами пообіцяла, що буду танцювати так, ніби нога не боліла. Слова додержала, і глядачі не завважили, що хтось, на сцені танцюючи, всміхається попри великий біль”. Вистави відбувалися по таборах переміщених осіб. У таборі, де була Леся, постановки робили “в залі, живцем переробленій з кінської стайні. В стайні ще стояли цементові жолоби. “Заля” була битком набита. Злиденні, виголоджені на рідкій таборовій зупі люди, без майбутнього, були спрагнені духової страви, може, більше, як хліба. Тортурувала їх непевність, чи не вдеруться до табору совєтські людолови. Безжурна ревія давала змогу забути на дві години про кошмар”.
1950 року відбулися зміни у житті Лесі Рудої. Заледве вдалося уникнути загрози депортації на окуповану сталіністами батьківщину, де їй уготовано було заслання чи тюрма. Уже одружена з Михайлом Лисаком (побралися у Німеччині перед самим виїздом), вона перетнула океан і прибула у місто Боффало (США). Та невдовзі їхній шлюб розпався. Довгі роки Леся жила разом із матір’ю, працювала понад двадцять років у торговельних фірмах, писала твори, читала їх напам’ять, часто виступала на різних імпрезах перед громадою у місцях поселення українців. Якось Лесю Лисак запросили колишні українські вояки, до яких письменниця була дуже прихильна. Там, у Канаді, вона познайомилася з Володимиром Тивонюком, у минулому — старшиною артилерії. Він наважився показати симптичній білявці оселю “Говерля” — поселення в лісі (40 миль на північ від Торонто), де екскомбатанти збудували каплицю, житлові помешкання та заснували свою громаду. Головою обрали Володимира Тивонюка. Він теж спорудив собі дерев’яний будинок, що згодом буде описаний Лесею у повісті “Хата в лісі”.
А далі життя спресувала смерть. 1976 року померла мати Лесі — Анна Руда, з дому Колісник. Заповідала, щоб Леся і Володимир нарешті одружилися. Вони наважилися це зробити через рік, у липневу суботу 1977 року. Вінчали їх у сільській церкві неподалік оселі “Говерля”. Церква була прикрашена квітами. “Суботній ранок був прекрасний. Свіжий, скупаний учорашнім дощем. Сміялося радісно сонце. …Приїхали новеньким автом свідки. Включили магнетофонний запис, який грав українські пісні. До фортепіяно засіла дружина священика у довгій білій сукні. Попливли звуки весільного маршу. …Золото сонця упало на дві шлюбні обручки” (З книжки “Хата в лісі”). А через два дні, 18 липня 1977 року, Володимир Тивонюк помер від серцевого нападу в своїй хаті на “Говерлі”. Для тендітної Лесі, що так довго чекала на лицаря Влодка, це було страшним ударом. П’ять років вона їздила з американського Боффало до оселі “Говерля” в Канаді, щоразу перетинаючи кордон свого невтишеного болю. Та 8 серпня 1981 року в місцевості Монт Альберт, недалеко від Торонто і української літньої оселі “Говерля”, обірвалося життя світлої людини, чарівної українки, письменниці Лесі ЛисакТивонюк. Вона опікувалася хатою, збудованою руками її коханого чоловіка Володимира Тивонюка. Їхала власним авто у вервечці транспорту під гору. Назустріч виринула вантажівка. Чи була несправна, чи не все гаразд з кермувальником у ній. Перший у колоні водій це зрозумів і швидко звернув на узбіччя. Весь удар припав на Лесин легковик. Відспівали Лесю ЛисакТивонюк у церкві св. Миколая в Боффало, а поховали на цвинтарі Святого Хреста в сусідній місцевості Лякавані поруч із могилами найдорожчих їй людей — матері Анни Рудої (Колісник) і чоловіка Володимира Тивонюка.
Про славетну землячку написали спогади Михайло Лоза та отець Я. Тростянецький у збірнику “Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи” (том XXXVIII. Видання Комітетів Зборівщини. 1985. Торонто—НьюЙорк—Париж—Сидней). “Слово про Лесю” — так назвав свою передмову до Лесиного твору “Хата в лісі” Ігор Чмола. Його попросила Леся стати виконавцем її останньої волі. Матері Ігоря та Лесі разом працювали в одному з боффалівських шпиталів. “Єднала нас, — пише Ігор Чмола, — також тверда віра, що “тільки зброя волю родить”. Молодим хлопцем вступив я у ряди Стрілецької Дивізії “Галичина”. Молодою дівчиною Леся прощала хлопців, що йшли добровольцями “піднімати червону калину”, переписувалася з ними, коли були на вишколах, в боях і в рімінськім полоні”. Ігор Чмола у цій передмові не тільки подав цікаві біографічні факти про авторку, а й підготував нас до сприйняття твору: “Тепер передаємо нашим читачам лебедину пісню Лесі Лисак “Хата в лісі”. Вона сумна, як і сумним було життя Лесі. У ній знайдете те, чим жила Леся і що було їй дороге. Любов до нашої Батьківщини, любов до її звичаїв, пошана до наших хлопців, що брали в руки зброю, щоб “піднести червону калину”, бажання заховати (зберегти) далеко від рідних земель усе те, що зробило нас різними від наших сусідів, і глибока віра в те, що одного дня на наших землях весело заграють воскресні дзвони”.
Леся ЛисакТивонюк залишила по собі дорогоцінний спадок — прозові твори “Терпкі пахощі” (Видавництво “Свобода”, Дж.Сіті. — 1969), “Срібна Мадонна” (Видавництво “Гомін України”, Торонто. — 1973), “Замок на вулиці Мейн” (Видавництво “Гомін України”, Торонто. — 1976), “Стежка додому” (Видання авторки, Торонто. — 1978), “Три букети зілля”, “Прийде весна” (обидві — у Видавництві Братства кол. Вояків 1 УД УНА, Торонто. — 1983), “Хата в лісі” (Друкарня “ТРИЗУБ”, Боффало, НьюЙорк. 1986). Це переважно біографічні новели, есеї, нариси, зібрані під символічною назвою. Сама письменниця не визначала конкретного жанру своїх творів, казала просто: “моя книжка” і власноруч писала передмови. Так, наприклад, “Замок на вулиці Мейн” має слово від автора “Три замки” і тридцять три оповідання — кожне під заголовком, як окремий твір. “Хата в лісі” складається з пронумерованих у змісті сорока п’яти розповідей, серед них — цікава легенда про коваля короля Данила. Хоча побудовані ті історії на подіях з життя самої авторки, та це не мемуари. Композиційно то є оригінальні художні твори. “Я хотіла б, — писала Леся, — щоб по моїй смерті рецензенти (якщо такі будуть) написали про мене, що я не вигадувала сюжетів до своїх писань, що темами моїх розповідей були події з життя і переживання людей, що я не грала на нервах читачів, змальовуючи драстичні, а той патологічні картини; що був у мене український християнський світогляд, що була я віруюча. У політичних справах не підпадала під нічиї впливи, мала свою, хай і скромну, власну думку. Моїх поглядів і переконань ніхто мені не накидував. Я дуже не люблю смутку, та він волікся за мною довгі роки. В останні роки смуток мене подолав… Пишучи, я старалася дати читачам завжди дрібку ясности, надії, погляду на щось краще від буденщини. Я вірила, що затруїти комусь душу песимізмом є таким самим злочином, як зробити когось калікою. Фізичні покалічення часто гояться безслідно, а духові — ні… Я не вміла бути дволичною, чи, як кажуть, “дипломаткою”. Говорила й писала відверто те, що думаю. Хотіла б я, щоб хтось написав, що я була закохана в Красу — з великої літери. Я шукала краси усюди, зокрема в природі та в традиціях нашого народу. Чому я писала? Це був мій поклін, мій вияв подяки моїй рідній Галицькій Землі. Це була моя святість, моя любов. Навіть коли я писала про теперішність, то бачила її крізь призму рідного”.
Біографічною трилогією назвав Михайло Лоза повістьхроніку “Хата в лісі”, та дві інші повісті “Стежка додому” і “Замок на вулиці Мейн”, в них — майже весь життєвий шлях Лесі ЛисакТивонюк (з дому — Рудої).
Друкували твори авторки накладами 700—1000 примірників. В Україну ці книжки надсилали з діаспори уже в 90х роках, коли проголошено було незалежну державу. Таку книгозбірню подарували земляки і музею “Зборівська битва”. Так, у бібліотеці закладу можна побачити книги Лесі ЛисакТивонюк “Замок на вулиці Мейн” і “Хата в лісі”. Було б дуже добре, коли б цими творами зацікавилися сучасні видавництва та подарували їм нове тіло. Світле, мудре, щире слово письменниці вартує такого воскресіння. Життя коротке, та воно стає ще коротшим на чужині, далеко від рідної землі. Чи не є нашим обов’язком продовжити у вічності життя творчого духу славної зборівчанки?
Іронія, спостережливість, любов до Божого світу — у словах, мовлених героями творів Лесі ЛисакТивонюк, а значить і нею самою: “Я люблю людей, поважаю людську працю. Я тільки не переношу одного: ледарів, які нехтують своїми обов’язками. Бо кожен з нас повинен виконувати те, чого від нього в даний ч