Галина ПАГУТЯК,
лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Звісно, мені цікаво, хто що придбав на Форумі, бо зразу видно, у кого понти, а хто відірвав від себе останню копійку. Бо українські мільйонери не купують книжок. І бідні люди — також. А середній клас знищено ще в зародку. Книги були б дешевші, якби з малих видавництв не дерли страшні гроші за участь у Форумі. Саме невеликі видавництва тягнуть на собі віз національної культури і вічно перебувають у зоні ризику. Про корупцію у видавничому бізнесі говорити зайве — вона всюди. Від продукції деяких видавництв я просто відверталася з цієї причини. Як і від укрсучліту і всього російського. Від дорогих альбомів і від зарубіжних бестселерів (у нас воно все бестселери), хай і з претензією на інтелектуальність. Дивлячись на світлини придбаних іншими книг, я переконана, що на 90 % їх купівля продиктована намаганням не відставати від… Власне, від чого? У нас нема сформованої інтелектуальної еліти, а лише наслідування і мода. Український зміст і українська мова могли б стати об’єднавчим чинником для інтелектуалів, але в нас ці процеси лише в зародковому стані.
Маючи обмаль коштів, я не шукала дешевих книг, а лише ті, які потрібні для мого розвитку і роботи. І ось нарешті перша книжка — коментарі до Книги Йони, видавництво УКУ. Я не сказала “Беру”, бо то було б не шляхетно. Я сказала: “Мені потрібна ця книжка” і дала зрозуміти, що це не оборудка, а ніби священний акт обміну. Наступна книжка була тією, яку я сподівалася знайти на Форумі без скаженої націнки. “Руська шляхта Перемишльської землі XIV—XVIII ст.” Ігоря Смутка. Я взагалі не розумію, як може бути націнка в книгарні 100 грн. Я обміняла свої кровно зароблені 300 гривень на чудову книжку, яка служитиме мені не один рік. Стільки я колись віддала за “Шематизм Перемиської єпархії” о. Дмитра Блажійовського і кілька місяців ця книга не сповзала з мого письмового столу, я й досі нею тішуся і благословляю працівницю книгарні “Місіонер”, яка її мені порекомендувала. Вона для мене не має ціни. А романи за 300 гривень — я без них обійдуся. Романи треба видавати у двох варіантах, дешевому і подарунковому. Те, що у нас такого не відбувається, свідчить про психологію злидаря наших видавців.
І не могла втриматися, бо ця книжка також мені дуже потрібна для роботи і, видана 2006 року, мене дочекалася — про звичаї та обряди українських пасічників Уляни Мовної. Інститут народознавства дуже часто мене тішить фантастичними книгами. Їх видають такими мізерними накладами, що доводиться полювати. Їхні “Монастирські сади Галичини” — окраса моєї бібліотеки.
А від Василя Габора маю подорожні нотатки Степана Левинського, які читатиму невдовзі. І ще: я ніколи не шкодую грошей на книги французьких істориків школи Анналів, але, на жаль, нічого нового вво Олега Жупанського не видало. Бо це — зразок того, як треба писати на теми історії.
У підсумку — мої придбання україноцентричні й українськомовні. І саме ті, яких я потребую як письменниця і дослідниця. А добрі старі детективи я волію купити в букіністів, бо їм теж несолодко стояти весь день на вітрі.
