Микола ЦИМБАЛЮК
Цинізм московської влади дедалі більше набирає рис путінської параної. Принаймні про це свідчить остання заява керівника російського зовнішньополітичного відомства Лаврова, який звинуватив Україну в порушенні Будапештського меморандуму. Млява, ялова реакція, приглушений голос офіційного Києва не задовольняє нашу громадськість. Тому “Українська Альтернатива”, до якої входять, крім Товариства “Просвіта”, низка політичних партій і громадських організацій, вкотре змушена була озвучити на прес-конференції “Чого очікувати українцям? Дотримання Будапештського меморандуму…” позицію хай обмеженого, але дієвого сегмента українського суспільства.
– Ми неодноразово озвучували різні аспекти національної безпеки України і подавали відповідні сигнали нашій владі, — сказав Павло МОВЧАН, голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. — І, слава Богу, нас почули. Три важливі документи “Української Альтернативи” стали найважливішими ідеологемами діяльності не лише Президента України, а й Верховної Ради. Тому зокрема є підтвердження — засідання нашого парламенту, де розглядалися і безпекові проблеми. У виступах, у посланні Президента України також наголошувалося на тих ідеологемах, які сформульовані були тут, на прес-конференціях і круглих столах за участю представників національно-демократичних сил. Це українська армія, мова, Церква. Варто згадати і Указ Президента про патріотичне виховання. Ми розробили і подали низку пропозицій щодо утвердження української ідентичності, які були також враховані.
Далі, переходячи до аналізу Будапештського меморандуму і його застосування в нинішніх умовах, Павло Мовчан висловив сподівання, що наступний сигнал, який стосується безпеки України, буде враховувати і гіркий досвід нашого минулого… Річ у тім, що незабаром ми відзначатимемо одну з найганебніших міжнародних акцій європейської політики — розподілу України, який відбувся майже 100 років тому. Тоді європейська спільнота, зберігаючи демократичну маску, мовчки віддала українців на розтерзання Москві, Варшаві, Бухаресту і Будапешту. Як і 1994 року, коли був підписаний Будапештський меморандум, 1922-го європейські держави так само спершу гарантували безпеку молодій українській державі, а потім підло зрадили. В результаті Західна Україна на довгі роки була відірвана від материзни, військо Петлюри, яке було інтерноване, згинуло чи розвіялося по чужині, а корпус українських дипломатів знищено. Це була спільна акція агресорів і “благопристойної” Європи. А потім, як логічне завершення низки зрад і підступності, торжества політичної зажерливості — Друга світова війна з усіма її наслідками.
— Тому, — наголосив голова “Просвіти”, — ми змушені нагадати нашим очільникам і світовим лідерам гіркі сторінки нашої історії, які спричинили безжальне нищення нашої державності й національної ідентичності. Якщо договори з Росією не варті паперу, на якому їх написано, то чи не так треба оцінювати і міжнародні? Невже ці уроки можна повторювати? Нині, коли нам виставляють рахунки мадяри, коли Польща тихенько веде свою гру в очікуванні чергового перерозподілу України, коли нишком облизується на українську Буковину Бухарест, а Москва — мало не на всю територію України, світові лідери заплющують очі. Наочний приклад тому Будапештський меморандум, від якого умивають руки його підписанти.
Меморандум, як зазначається в тлумачному словнику, означає зобов’язання. Ще чіткіше меморандум визначається в міжнародно-правовій практиці, який накладає на його підписантів чіткі вимоги і механізми їх реалізації. Порушення Будапештського меморандуму — це не лише російсько-українська війна, а й втрата Україною торгових ринків, знелюднення країни через економічну політику та ін. Ми не можемо і далі множити і повторювати історичні помилки. Порушення міжнародного права несе в собі відкриті й приховані загрози не лише Україні. Тому треба звертатися і до гарантів нашої безпеки, і до української влади, враховуючи Президента.
Георгій ФІЛІПЧУК, співголова “Української Альтернативи”, академік НАПН України, висловив думку, що з точки зору майбутньої геополітичної ситуації Будапештський меморандум — це проблема виживання української нації, виживання держави.
— Світ сьогодні, на превеликий жаль, — сказав він, — не вирощує тільки голландські тюльпани. Світ, на жаль, не перековує мечі на орала. Світ озброюється такими страшними темпами, яких у співвідношенні до 7,5 млрд нинішнього населення планети не було в інші цивілізаційні епохи. 14 трильйонів доларів — це приблизна цифра мілітарних витрат щороку у світі на війну. Щоб вирішити сьогодні проблему неписьменності, зокрема 750 млн дітей, треба щороку виділяти близько 25 млрд доларів. Таким чином ми маємо зовсім іншу, на превеликий жаль, філософію світової політики, яка трактується і презентується на світових самітах, починаючи від Ріо-де-Жанейро і до асамблей ООН та засідань Ради національної безпеки. Нині, як і колись, світ визнає лише аргумент сили. Сила аргументу в цивілізованому, культурному ХХІ столітті практично відійшла на задній план. Як у такій ситуації бути Україні?
Коли ми говоримо про Будапештський меморандум, то чомусь зациклюємось на темі 5 грудня 1994 року, коли підписанти — Україна, Росія, в особі США президент Клінтон і прем’єр-міністр Великобританії Мейджер підписали цей документ. Але питання значно складніші. Питання еволюції появи цього документа були закладені ще тоді, коли ми проголошували 1990 року Декларацію про незалежність. Це був величезний поступ і прорив України. Але вже тоді політичний імперський тиск, який був ще в Радянському Союзі, ота совкова політична бюрократія, яка була презентована у Верховній Раді, практично не могли вийти на інший безпековий рівень і бачення перспективи України. Цитую мовою документа: “Україна має стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках, дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї”. Ось цей без’ядерний статус підтверджений і в документах Верховної Ради України. Ішлося про величезний потенціал, потенціал немислимого сьогодні рівня і бачення у світовому ядерному пулі — 176 балістичних ракет, які мали 1272 боєголовки і 2500 тактичних з ядерною зброєю. А в основі цього українського ядерного пулу було інше — високе науково-технічне опертя на Дніпропетровськ, на відомі підприємства військово-промислового комплексу, які уже тоді вперше створили найпотужнішу і найнебезпечнішу серію “Сатана”. Тому гра на Будапештському меморандумі відбувалася навколо дуже конкретних, дуже прагматичних цифр.
Треба сказати, що кроки, які робили тоді в Україні, були двозначними. З одного боку, ми утверджували позицію зміцнення обороноздатності України, і дійшли до того, що практично вже було рішення про передачу всіх ядерних боєголовок у підпорядкування 43 армії, яка базувалася на території України. Друга позиція, ухвалена на високому рівні: ядерна зброя — це власність України. Третя позиція: у спільний ядерний пул СНД Україна не передає свої ні стратегічні, ні тактичні одиниці. Це була одна паралель, яка розвивалася і яку треба було зміцнювати.
Але події йшли і паралельним курсом. 30 грудня, щойно після референдуму, керівники СНД у Мінську підписали дуже згубний для України документ — про те, що рішення про застосування, використання і все інше ухвалює лише президент РФ, але погоджуючи з іншими керівниками держав: Білорусі, Казахстану та України. Був і другий варіант, Лісабонський, 1992 року. Тоді Росія, Україна і Казахстан, Білорусь і США підписали Лісабонську декларацію. Вона практично узаконила протокол щодо нерозповсюдження ядерної зброї до повного роззброєння. І наслідок: Севастополь, 80% флоту передано Російській Федерації у Чорному морі. Попри всі підкилимні розрахунки у нас мало б бути 17% флоту. Що “отримали”, відомо…
Коли Лавров нещодавно зробив цинічну, як завжди брехливу заяву з приводу того, що Україна порушила Будапештський меморандум, нормальною була реакція лише з боку Євгена Марчука, який зразу нагадав 2-гу статтю Меморандуму і три зобов’язання. Але насправді їх не три, а п’ять. Зокрема у 6 зазначено, що якщо раптом відбуваються якісь натяки на загрози українській незалежності й територіальної цілісності, держави-підписанти в робочому порядку постійно ведуть консультації. Але всі шість пунктів Меморандуму, були повністю зігноровані. Невиконання країнами-підписантами своїх зобов’язань фактично породили прецидент активізації ядерної війни. Сьогодні ні Пакистан, ні Іран, ні Індія, ні Північна Корея, ні Ізраїль, ні Бразилія не захочуть відмовлятися від ядерних технологій, а вони вже є ядерними державами.
Я озвучу наше бачення дій. Верховна Рада за умов провалу Будапештського меморандуму зобов’язана звернутися до країн-гарантів безпеки України щодо повного ігнорування зобов’язань будапештської четвірки (потім приєдналися Китай і Франція). Треба обґрунтувати позицію України і викласти об’єктивну позицію. Мусимо зробити заяву чи звернення до всіх президентів і прем’єрів і змінити формат Нормандської четвірки. Конче необхідно запросити до неї країн-підписантів Будапештського меморандуму, тобто США і Великобританію. І, нарешті, Міністерство закордонних справ мусить провести конференцію “Геополітичні загрози в контексті невиконання зобов’язань Будапештського меморандуму”, щоб розвінчати брехню і дезінформацію Москви. Від української дипломатії вимагаємо активних дій з партнерами. Невідкладних заходів треба вимагати від Радбезу ООН, де досі немає чіткої позиції щодо російської агресії.
Микола ГОЛОМША, співголова “Української Альтернативи”, голова партії “Патріот”, у своєму виступі дав чітку юридично-правову оцінку колізії з Будапештським меморандумом:
— Останні чотири роки, під час постійного дискурсу з пошуку шляхів мирного врегулювання в Україні і покарання Росії як країни-агресора, що здійснила акт військової агресії проти України, так чи так мова заходить про Будапештський меморандум.
Декому сьогодні це видається дивним і навіть наївним. Адже і всередині України, і деякою мірою серед її західних партнерів вдалося насадити рятівну для Росії думку про те, що цей документ, мовляв, носить декларативний характер і не містить обов’язків для підписантів.
Цей тренд нав’язувала сама Росія. І в умовах, коли Україна не спромоглася на міжнародному рівні назвати війну війною, дискредитацію Будапештського меморандуму з певним полегшенням сприйняли навіть його підписанти. Адже виконання взятих на себе достатньо серйозних зобов’язань, які вимагали б від гарантів територіальної недоторканності України піти на геополітичний і дипломатичний конфлікт з Росією, складніше, ніж висловлювати стурбованість або вводити санкції.
До того ж ситуація ускладнена тим, що територіальну цілісність і кордони України порушив саме один із гарантів Будапештського меморандуму!
Але попри це всі чотири роки експерти-міжнародники і частина політикуму згадують Будапештський меморандум. Пояснюється це легко: за цей час ані самій Україні, ані її міжнародним партнерам так і не вдалось запропонувати формат, який був би ефективним для вирішення проблеми з окупацією Росією Криму та встановлення терористичних маріонеткових режимів на окупованій частині Донецької і Луганської областей.
Мінськ, про “досягнення” якого так часто нагадують представники української влади, насправді зіграв деструктивну роль. Так, пояснення української влади про те, що завдяки домовленостям у Мінську вдалося зупинити активну фазу війни і почати відновлювати українську армію, можна зрозуміти. Однак маємо і повністю зрадливий Мінськ-2, умови якого означають фактично капітуляцію. Мінськ сприяв переведенню конфлікту в заморожену фазу. Участь у перемовинах терористів — це легітимізація фейкових утворень “ЛНР” і “ДНР”. А зобов’язання внести до Конституції поняття “широкої автономії” для територій, якими управляють путінські посіпаки — це міна уповільненої дії, закладена під українську державність.
Мінськ — це і постійна російська “альтернатива” нормандському формату перемовин, через що і цей переговорний майданчик виявився неефективним. В цих умовах стало зрозуміло, що всі альтернативи Будапешта виявились збанкрутілими і іншого виходу, окрім повернення до принципів, прописаних у Меморандумі, немає.
Нині завдання полягає в тому, аби знайти переконливий інструментарій для реанімації Будапештського формату. І вибудувати на цьому ґрунті дієвий механізм припинення агресії і повернення українських територій без будь-яких умов. Бо умова насправді існує і вона єдина — Україна отримала 5 грудня 1994 року гарантії недоторканності своїх кордонів. А саме у формі запевнення провідних країн світу, членів Ради Безпеки ООН — Російської Федерації, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучених Штатів Америки (пізніше доєдналися Китай та Франція) — у тому, що “ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України”, загроза силою не буде використовуватися “проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України”.
На новому шляху пошуку засобів зупинки російської агресії проти України треба згадати, що сам Будапештський меморандум, хоч як би намагались знівелювати його значення, мав потужне підґрунтя, адже був логічною частиною Міжнародного Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Він був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 1 червня 1968 р. і відкритий для підписання 12 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. 16 листопада 1994 року Україна приєдналась до цього договору. І меморандум, підписаний у Будапешті, був логічним наслідком приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і подальшої відмови від ядерної зброї.
Нині ми знаємо, що цей документ справді не був бездоганним.Він не містив конкретних механізмів створення ефективного міжнародного захисту територіального суверенітету України.
Він не отримав форму юридично обов’язкового міжнародно-правового акту і не створював ефективного механізму застосування примусових заходів щодо порушників суверенітету й територіальної цілісності України. Зокрема й тоді, коли порушником виявляється держава-гарант.
Меморандум складається з положень, у яких ідеться не про гарантії, а лише про підтвердження його підписантами наміру діяти відповідно до вже наявних норм Статуту ООН та Гельсінського заключного акта.
Так, ці вади Будапештського меморандуму справді є. Але чи означають вони, що цей міжнародний правовий акт треба викинути і забути?
Однозначно — ні. Такий висновок підтверджується безуспішним пошуком альтернативних шляхів.
Отже, висновок — Україна має в сучасних умовах наполягати на заповненні “білих плям” Будапештського меморандуму, критичного перегляду стратегії і створення на його основі ефективного міжнародного механізму гарантій безпеки України.
Звичайно, активізація цього процесу потребує вагомих аргументів для політичного керівництва держав-підписантів Меморандуму, які нині вітають Мінськ і самозаспокоюються “декларативністю” того, що вони колись підписали.
Такі аргументи існували від самого початку російської агресії, але не були сформульовані українською владою. Вони насправді чіткі й системні.
Ми повинні акцентувати на тому, що порушивши суверенні кордони України, держава-агресор Росія проігнорувала не тільки норми міжнародного права, які закріплені в Статуті ООН, а й положення Міжнародного Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
А виходячи з того, що Будапештський меморандум був логічним наслідком приєднання України до цього договору — про нерозповсюдження ядерної зброї — цей меморандум необхідно трансформувати в юридично обов’язковий договір із чітким механізмом реалізації його положень, оскільки у його нинішньому вигляді він виявився нездатним гарантувати територіальну цілісність та безпеку України.
Реалізація такої мети не є неможливою. Партія “Патріот” пропонує застосувати наступний логічний і бездоганний з точки зору міжнародного права алгоритм дій.
З ініціативи України необхідно скликати глобальну міжнародну конференцію під егідою ООН, до якої підготувати договір про гарантії безпеки України, — своєрідний осучаснений і модернізований Будапештський меморандум, — який замінить його нинішню редакцію. До участі у конференції мають бути залучені держави, що гарантували 1994-го безпеку України, а також інші основні геополітичні гравці.
Ухвалений на конференції Договір про забезпечення міжнародних гарантій безпеки і суверенітету України внести на розгляд Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН для подальшого розгляду і затвердження та надання йому статусу правово-нормативного документа, що передбачатиме відповідальність держави-порушника.
Насамперед у цьому зацікавлена не тільки Україна. Світ розуміє, що глобальний гібридний агресор не має наміру зупинятись і буде постійно тероризувати цивілізоване людство. Росія нахабніє тому, що розуміє наявну кризу системи колективної безпеки, вона її провокує і поглиблює усіма своїми гібридними силами. А саме провальна історія Будапештського меморандуму є маркером такої кризи з одного боку, і недооцінки міжнародним співтовариством глобальної небезпеки — з іншого. Це не локальна проблема України, яка потерпає від агресії. Це проблема геополітична, адже прецедент, коли державу, якій гарантували безпеку, фактично залишили розбиратись із агресором сам на сам десь у Мінську — знаковий для всіх.
Це означає, що насправді нині ніхто нікому нічого не гарантує, а держава-терорист не має страху.
Таким чином процес повернення до принципів Будапешта, їхнього осучаснення і модернізації є початком творення архітектури нової системи міжнародної безпеки.
Україна має шанс не тільки на отримання важелів для відновлення своєї територіальної цілісності та встановлення миру. Вона може започаткувати глобальний процес протидії зухвалому наступу агресивної Росії в масштабах Європи і світу.
Враховуючи унікальний досвід, який ми отримали у протистоянні глобальному гібридному агресору, така перспектива є цілком реальною.
Для цього потрібна лише політична воля керівництва української держави.
Аналогічну позицію в оцінці Будапештського меморандуму на прес-конференції висловили Сергій ДЖЕРДЖ, голова УРП, і голова Ліги “Україна — НАТО” Іван ЗАЄЦЬ. Учасники ухвалили звернення до української влади і міжнародних організацій з вимогами і рекомендаціями представників “Української Альтернативи”, які публікуватимуться в пресі й на інтернет-сайтах.
