100річчю Української революції присвячується

Полтавські просвітяни видали і презентували книгу «Симон Петлюра та його родина»

Ганна ДЕНИСКО,
член правління Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”, заслужений журналіст України, лауреат премії імені Симона Петлюри
У Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. П. Котляревського відбулася презентація 12-ї книжки із серії “Просвітницька книгозбірня” “Симон Петлюра та його родина. Документи і матеріали”.
Полтавські просвітяни започаткували цю серію, продовжуючи справу своїх попередників, які вели видавничо-просвітницьку роботу на початку ХХ століття. Водночас презентована книга продовжує тему попереднього видання з цієї серії “Симон Петлюра і Українська революція 1917—1921 рр.”. Відтак у читача є можливість об’ємніше і цілісніше уявити багатогранну постать сина Полтави, провідника української нації, державного діяча, чиї ідеї актуальні й сьогодні.

Це видання є передруком книги “Симон Петлюра та його родина”, що побачила світ 1996 року в київському видавництві “Рада” за загальною редакцією та упорядкуванням директора Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі Василя Михальчука. Добродій Василь при зустрічі з головою Полтавської обласної “Просвіти” Миколою Кульчинським люб’язно дозволив передрук, адже чим більше читачів матимуть доступ до таких унікальних документів, як у цій книзі, тим освіченішою і незламнішою ставатиме українська нація.
Видання книги стало можливим завдяки фінансовій підтримці Віри та Богдана Боднаруків із Чикаго, які постійно підтримують важливі просвітянські проекти по всій Україні.
Перший розділ книги — “Симон Петлюра: особистість, політик, стратег” вміщує листи Голови Директорії УНР прем’єрміністрові А. Лівицькому, міністрові закордонних справ А. Ніковському, керівникам дипломатичних місій. Голова Полтавського обласного об’єднання Товариства “Просвіта” Микола Кульчинський під час презентації слушно підкреслив, що багато висловлених у цих листах думок про перспективи визволення України та її місце в колі світових держав актуальні й нині, і процитував рядки з листа А. М. Лівицькому від 30.Х.1919 р.:
“…Ніколи не забувайте, що Велика Росія, та ще така чорна на масть, як денікінська, для нас неприйнятна, і ми повинні шукати спільників нашої позиції щодо Денікіна. В зв’язку з цим комбінація союзу проти Росії: Польща — Україна — Латвія — Литва — Естонія — цілком прийнятна для нас. Коли за допомогою Польщі ми дістанемо зброю — і щастя військове тоді перейде на наш бік, а се наблизить можливість вступу до такого союзу Кубані, Грузії і Азербайджану і реалізації таким чином системи коаліції БалтійськоЧорноморських держав”.
А ось ще одна директива, яка звучить дуже актуально в контексті сучасної продажності деяких західних, з дозволу сказати, політичних “еліт”:
“Пп. посли повинні докладно з’ясувати собі, що найбільшою перешкодою для визнання суверенности України є гіпноз самого імені “Росія”. Цей гіпноз треба розвіяти, особливо в Америці (Північні Штати) та Франції. Справу поділу Росії треба поставити як справу покою (миру — Ред.) цілого світу, як справу європейської рівноваги та реальноматеріяльної вигоди держав, в тій конфігурації їх, що уклалась після Версальського трактату…
Так само пп. посли повинні звернути увагу на необхідність нав’язання певних інформаційних стосунків з тими угрупованнями чужоземними, які, не знаючи дійсного стану речей, в Україні чи в Росії пануючого, часом впливають на свій уряд в неприхильному до нас ставленні. Ілюстрацією може служити хоча би позиція щодо Совітів Ллойд Джорджа…”
Симон Петлюра не лише турбувався про стратегічні питання визволення України від російської окупації та про те, щоб українське питання не було незрозумілим для західних держав, а й піклувався про окремих людей, що опинилися в еміграції і переживали скруту, підтримував їх морально і матеріально.
На презентації було багато молоді, тож Микола Кульчинський наголосив на тому, що їм буде дуже цікаво познайомитися з листами Лесі Петлюри та іншими матеріалами про неї, бо якщо про Симона Петлюру школярі й студенти вже дещо знають, то про його доньку не знають нічого.
“У нашому житті є чіткі хвилини, коли Бог проявляє свою сильну руку, щоби нас вести по нерівній дорозі. Але рідко нам вдається це відчути і ще рідше — зрозуміти силу Божу”, — писала Леся Петлюра у своїх нотатках. Ця зовсім юна дівчина, на долю якої випали важкі випробування: вбивство батька, тяжка хвороба, — постає в матеріалах книги як талановита, людяна, мужня особистість. Туберкульоз обірве її життя у 30 років. Але, читаючи книгу “Симон Петлюра та його родина”, ми упевнюємося в тому, що ця світла дівчина залишила свій слід на великому шляху українців до Правди і Волі. Ось хоча б вірш Лесі Петлюри “Прапор”, який звучав на презентації:
О, прапор наш, Вкраїни стяг шовковий,
Як сяєш ти в повітрі золотім!
І хто б сказав, скільки страждань і крові
Блищать слізьми у полиску твоїм!

А скільки щастя в полиску яскравім!
Скільки в нім віри, сонця і змагань!
До правди й сили, до міцної волі
Скільки посвят й великих поривань!

Як маєш ти! У лопоті шовковім
Палкі, таємні шелести вогню,
Й шумлять в тобі козачі корогови,
Що в бій несли Пречисту Покрову.

В твоїх складках двобарвної тканини
Є дух боїв і гостре сяйво лез,
А разом — мир і правда України,
Простори нив і моря синій плес.

О, стягу наш, освячений стражданням,
О, гасло чину й хвилі забуття!
В майбутнім хай тобі буде надбанням –
І наші вчинки, й розум наш, і завзяття!
Сторінки цього збірника додають дуже важливі штрихи до образів, які склалися у нас про видатні постаті героїчної доби Української революції. Дружина Симона Петлюри Ольга, його брат Олександр, сестри Марина і Феодосія, батько Василь Петлюра, племінники Володимир Петлюра і Степан Скрипник, який стане Патріархом Мстиславом (слава Богу, в Полтаві вулицю Карла Лібкнехта перейменували на вулицю Патріарха Мстислава!), отець Сильвестр Скрипник (разом із сестрами Голови Директорії Мариною і Феодосією його розстріляли у Трибах під Полтавою), Іван Рудичев, друг родини Петлюр, який, сам втрачаючи зір, допомагав удові Симона Петлюри, — які прекрасні люди, з Богом і Україною в серці, жертовні, чесні, незламні…
Ось таких справжніх українців і має брати за приклад молоде покоління Незалежної України. Про це говорили всі, хто виступав на презентації: і Микола Кульчинський, і голова міської “Просвіти”, історикархівіст Тарас Пустовіт, котрий багато зробив для дослідження епохи визвольних змагань, і Юлія Крамарєва, завідувач відділу соціокультурної діяльності бібліотеки, і колишній завідувач обласного відділу культури Петро Бондаревський.
“Якщо міська влада нездатна ухвалити рішення про створення музею Симона Петлюри і встановлення йому пам’ятника — хай вшануванням пам’яті видатного земляка будуть ці дві книги “Просвітницької книгозбірні”, — сказав Микола Кульчинський.
І мені при тих словах згадався такий осяйний день 23 травня 2007 року… Тоді у Полтаві біля облдержадміністрації, неподалік будинку, де народився Симон Петлюра, відбулося освячення й урочисте відкриття пам’ятного знака на місці, де мав бути споруджений пам’ятник Голові Директорії і Головному Отаманові Військ УНР. Обласну держадміністрацію тоді очолював Валерій Асадчев, він розумів значення вшанування Симона Петлюри для виховання українців синами своєї землі, а не рабами Москви. Бабусікомуністки зі свистками, яких вивів такий собі Гавриков, трохи, щоправда, посвистіли та посікалися до святечно зодягнених людей: “А, ти свою фашістскую вишиванку одєл?” – але люди стали колом, узялися за руки і відтисли свистунів геть. Зацитую завершальний абзац зі статті, яку я тоді увечері написала:
“…Мітинг закінчився, а люди все йшли і йшли до пам’ятного знака — з квітами, з молитвою, з пам’яттю і сльозою. Коли я підійшла до нього, саме якийсь чоловік упав на коліна, обійняв стелу і цілував її. І перед цією великою любов’ю простих полтавців, котрі живуть з Україною в серці, комуністичні свистуни здалися нікчемними потерчатами збезсилілих імперських дідьків”.
Я помилилася в одному — імперські дідьки ще не були безсилими тоді, та й сьогодні не всіх їх змело з нашої дороги вітром Революції гідності.
У міській раді 2007 року головував “один из известнейших выпускников училища имени Андропова”, який незадовго до виборів приліпився до тоді популярного у Полтаві БЮТу, відтак опинився на посаді міського голови, де й показав себе затятим мазепофобом і петлюрофобом (а отже, викінченим українофобом).
Того ж 23 травня 2007 року Господарський суд Полтавської області прийняв до розгляду позовну заяву Полтавської міськради до Полтавської обласної адміністрації з вимогою заборонити їй “вчиняти будьякі дії, спрямовані на зведення пам’ятника С. Петлюрі, а також пам’ятних каменів, знаків, меморіальних дощок, монументів і будьяких інших елементів (об’єктів, що стосуються увічнення пам’яті С. Петлюри на території м. Полтави)”.
І пам’ятний знак, який українці Полтави відкривали з молитвою, пам’яттю і сльозою, безслідно зник… Мабуть, наставники Матковського по училищу імені Андропова були втішені: їхній колишній курсант і досі гідно виконує завдання боротьби з “українським буржуазним націоналізмом”.
Але навіщо я переповідаю історію десятилітньої давнини? Та тому, що напередодні виборів 2019го “імперські дідьки” знову повилазили з усіх щілин. Люди по всій Україні, які з теле чи радіоновин знають, що у Полтаві відсторонили від обов’язків міського голову Олександра Мамая, можуть подумати, що чесним, здоровим силам депутатського корпусу урвався терпець. Насправді ж, на мою думку, це Андрій Матковський, головний полтавський мазепофоб, петлюрофоб, а відтак українофоб, нажившись в Австрії і, мабуть, трохи збіднівши, хоче заново сісти на бюджетні грошові потоки, а вони ж значно зросли в результаті децентралізації. Тож гнати з міської ради драною мітлою треба обох — і Мамая, і Матковського, а заодно й усіх, за чиєю спиною маячить постать ірода української політики Медведчука, кума ката Путіна.
…Ми не забули того, що творив Матковський 2007 року. А ще пам’ятаємо, що Мамай саботував розпорядження голови ОДА, зініційоване “Просвітою”, “Про вшанування пам’яті Симона Петлюри”. Згідно з ним, наступного року, у 140ву річницю з дня народження Провідника, у Полтаві мав би постати пам’ятник Симонові Петлюрі. Однак ні журі, ні всеукраїнського конкурсу міська влада не оголосила.
Ось такі вони, два чоботи пара… Рватимуться обидва до влади — вийдемо на новий Майдан. У місті козацькому, місті, яке народило Симона Петлюру, нам не треба ні шкуродерів, ні шварцбардів!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment