Духовні острови серед потопу світового

Леся БІЛИК,
м. Зборів

Закінчення. Поч. у ч. 39 за 2018 р.

ІІ. Володаркою живого слова назвали літературознавці Лесю ЛисакТивонюк. Коли 1983 року в кабінеті завідувача Зборівського райво радилися, чиє ім’я присвоїти міській гімназії, залишили тільки дві пропозиції — Романа Завадовича і Лесі ЛисакТивонюк, та врешті проголосували за перший варіант. Гімназія у Зборові носить нині ім’я Романа Завадовича, Князя дитячої літератури, уродженця села Славної, що на Зборівщині. Він теж із сім’ї вчителів. Що на те Леся? Не образилася з вічності, лиш вибачливо усміхнулася і пригадала слова своєї бабці Катерини з Розгадова: “Хлопцеві легше жити на світі. Хлопець усе дасть собі раду, а ось дівчина залежить від людей”. Звертаючись до уявної подружки Рені (тобто до самої себе) у повісті “Стежка додому” Леся з прощенною гіркотою визнає: “Я не феміністка, Реню, але думаю, що бабуня мала рацію. Бодай у моєму випадку”. Жінка, що мала талант письменниці й акторки, свої твори іменувала прізвищами чоловіків (ЛисакТивонюк), бо дівоче було б — Руда.
Леся народилася 14 квітня 1921 року у селі Вірлові в учительській родині. Батько — Іван Рудий — був родом із Краснопущі, а мати — Анна Колісник — з Розгадова. Вірлів мав школуліп’янку, де вчителювала мати, а батько був на такій же праці у селі Храбузні.
“Сільська школа на перехресті доріг. По дорозі бігають школярики, бо подвір’я нема. Чотирикутник землі коло школи обведений парканом. Хвіртка повинна бути закрита, щоб гуси знад річки не лізли в городчик. А перед школою клумба. На ній терпко пахнуть чорнобривці. Під вікнами мріє у літні ночі матіола. Кожного ранку татко йде до Храбузни вчити дітей, а мама вчить у Вірлові. Реня зостається сама в маленькій кімнатцікухні” (З книжки “Стежка додому”).
Пізніше Івана Рудого призначили директором школи у село Білоголови, що з боку польського уряду було скоріш винятком, аніж правилом, бо такі посади рідко обіймали українці з огляду на шовіністичну політику тодішньої влади.
Мабуть, батьки спочатку самі навчали доньку, так би мовити, приватно. Або ж ходила дівчинка в ту початкову школу, де вони працювали. Леся згадує про навчання вже аж у 5—6 класах початкової польської школи в Залізцях, потім про польську гімназію у Золочеві. “Однорічне перебування в польській гімназії… не вважаю змарнованим. Якраз навпаки. Тому, що мене звали “русінкою”, я дуже яскраво відчула свою українську окремішність. Те, що звуть почуттям патріотизму, — скріпилося. Небезпека асиміляції вже мені не загрожувала. …Антибіотиком проти хвороби спольщення була у моєму випадку якраз польська гімназія” (Там само). Такий стійкий імунітет проти асиміляції прищепила Лесі українська церква, яку дівчина охоче відвідувала. “Ця щонедільна піснямолитва в церкві святого Миколая була цементом, який споював цеглини національної свідомости” (Там само). Утвердженню національної самоідентичності молоді сприяли також вистави українського театру “Заграва”, який гастролював і в Золочеві. У біографічному творі “Стежка додому” Леся згадує про постановку “Земля” (за творами Василя Стефаника): “Все те, що чула й бачила, не в силі вміститися в її дитячому серці, в її думках. Реня знає тільки одне: вона, як і старий Максим, дитина тієї рідної землі, вона зв’язана з нею міцними нитками на все життя, і цих ниток ніхто і ніщо не зможе розірвати”. Опісля Леся Руда здобувала освіту в Перемишлянській гімназії, а 1939 року склала іспити (матуру) в Жіночому Ліцеї Українського Дівочого Інституту. Мала намір студіювати журналістику, але почалася Друга світова війна. На рідну землю Лесі прийшли криваві сталінські опричники. В їхній тупій нещадній жорстокості, невігластві й україноненависництві дівчина мала сумну нагоду пересвідчитися за той короткий час, коли працювала вчителькою у селах Зборівщини, якот Монилівка і Чистопади. Більшовицькі окупанти з коренем виривала все національне. Особливо багато прикрощів зазнала Леся від завідувача районного відділу народної освіти — колишнього енкаведиста. Попри те, дівчина наважилася вдосконалювати педагогічну фаховість на заочних курсах у педагогічному інституті м. Крем’янця. Леся перебувала під дамокловим мечем червоного режиму, та війна посунула на схід. На зміну одним загарбникам прийшли інші. Проте за німецької окупації Леся Руда не зазнала того тиску, як за радянської влади. Вона вирішила здійснити хоча б одну зі своїх мрій і вступила у Театральну школу до Львова. Мистецькі студії перервала знову ж таки війна. І та, що так любила рідну землю, мусила емігрувати, бо вдруге пережити більшовицьку окупацію їй уже не вдалося б. У краї залишився тільки батько, а Леся разом із матір’ю рушили на захід. Війна закінчилася, та їхні митарства тільки починались. Однак українці навіть у руїнах налагоджували побут і плекали культуру. Не тільки тому, що живий про живе гадає, а певніше для реалізації духовних потреб, втілення власної творчої натури. Леся Руда продовжила навчатися акторської майстерності у Театральних студіях Йосипа Гірняка та його дружини Олімпії Добровольської. Ця театральна школа діяла спочатку на теренах Австрії, потім у Німеччині. Про суворість такого мистецького вишколу в непевних умовах таборів ДіПі (переміщених осіб) розповідає авторка устами своєї двійнички — героїні твору “Хата в лісі” Блянки: “Постав у злиденних таборових умовах театр. Попала я туди поміж професійних акторів та солістів. Пригодилася як хористка, бо мала слух і голос. …Вишкіл був майже касарняний. …Вишколювали нас від ранку до ночі. Спосіб нагадував циркове дресування. Нам сказано, що необхідну на сцені гнучкість тіла мусимо здобути з допомогою акробатики. Я наполегливо вивчала “рундати” (акробатичне “колесо”). Якось не пощастило. Була дуже вузенька сцена. Керівники по закінченні ревії винесли мені сувору догану за те, що “могла пошкодити театральну власність — своє тіло”. …Доля хотіла, щоб я посковзнулася й звихнула ногу в кістці. Керівники страшенно мене вилаяли. Я зі сльозами пообіцяла, що буду танцювати так, ніби нога не боліла. Слова додержала, і глядачі не завважили, що хтось, на сцені танцюючи, всміхається попри великий біль”. Вистави відбувалися по таборах переміщених осіб. У таборі, де була Леся, постановки робили “в залі, живцем переробленій з кінської стайні. В стайні ще стояли цементові жолоби. “Заля” була битком набита. Злиденні, виголоджені на рідкій таборовій зупі люди, без майбутнього, були спрагнені духової страви, може, більше, як хліба. Тортурувала їх непевність, чи не вдеруться до табору совєтські людолови. Безжурна ревія давала змогу забути на дві години про кошмар”.
1950 року відбулися зміни у житті Лесі Рудої. Заледве вдалося уникнути загрози депортації на окуповану сталіністами батьківщину, де їй уготовано було заслання чи тюрма. Уже одружена з Михайлом Лисаком (побралися у Німеччині перед самим виїздом), вона перетнула океан і прибула у місто Боффало (США). Та невдовзі їхній шлюб розпався. Довгі роки Леся жила разом із матір’ю, працювала понад двадцять років у торговельних фірмах, писала твори, читала їх напам’ять, часто виступала на різних імпрезах перед громадою у місцях поселення українців. Якось Лесю Лисак запросили колишні українські вояки, до яких письменниця була дуже прихильна. Там, у Канаді, вона познайомилася з Володимиром Тивонюком, у минулому — старшиною артилерії. Він наважився показати симптичній білявці оселю “Говерля” — поселення в лісі (40 миль на північ від Торонто), де екскомбатанти збудували каплицю, житлові помешкання та заснували свою громаду. Головою обрали Володимира Тивонюка. Він теж спорудив собі дерев’яний будинок, що згодом буде описаний Лесею у повісті “Хата в лісі”.
А далі життя спресувала смерть. 1976 року померла мати Лесі — Анна Руда, з дому Колісник. Заповідала, щоб Леся і Володимир нарешті одружилися. Вони наважилися це зробити через рік, у липневу суботу 1977 року. Вінчали їх у сільській церкві неподалік оселі “Говерля”. Церква була прикрашена квітами. “Суботній ранок був прекрасний. Свіжий, скупаний учорашнім дощем. Сміялося радісно сонце. …Приїхали новеньким автом свідки. Включили магнітофонний запис, який грав українські пісні. До фортепіяно засіла дружина священика у довгій білій сукні. Попливли звуки весільного маршу. …Золото сонця упало на дві шлюбні обручки” (З книжки “Хата в лісі”). А через два дні, 18 липня 1977 року, Володимир Тивонюк помер від серцевого нападу в своїй хаті на “Говерлі”. Для тендітної Лесі, що так довго чекала на лицаря Влодка, це було страшним ударом. П’ять років вона їздила з американського Боффало до оселі “Говерля” в Канаді, щоразу перетинаючи кордон свого невтишеного болю. Та 8 серпня 1981 року в місцевості Монт Альберт, недалеко від Торонто і української літньої оселі “Говерля”, обірвалося життя світлої людини, чарівної українки, письменниці Лесі ЛисакТивонюк. Вона опікувалася хатою, збудованою руками її коханого чоловіка Володимира Тивонюка. Їхала власним авто у вервечці транспорту під гору. Назустріч виринула вантажівка. Чи була несправна, чи не все гаразд з кермувальником у ній. Перший у колоні водій це зрозумів і швидко звернув на узбіччя. Весь удар припав на Лесин легковик. Відспівали Лесю ЛисакТивонюк у церкві св. Миколая в Боффало, а поховали на цвинтарі Святого Хреста в сусідній місцевості Лякавані поруч із могилами найдорожчих їй людей — матері Анни Рудої (Колісник) і чоловіка Володимира Тивонюка.
Про славетну землячку написали спогади Михайло Лоза та отець Я. Тростянецький у збірнику “Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи” (том XXXVIII. Видання Комітетів Зборівщини. 1985. Торонто—НьюЙорк—Париж—Сидней). “Слово про Лесю” — так назвав свою передмову до Лесиного твору “Хата в лісі” Ігор Чмола. Його Леся попросила стати виконавцем її останньої волі. Матері Ігоря та Лесі разом працювали в одному з боффалівських шпиталів. “Єднала нас, — пише Ігор Чмола, — також тверда віра, що “тільки зброя волю родить”. Молодим хлопцем вступив я у ряди Стрілецької Дивізії “Галичина”. Молодою дівчиною Леся прощала хлопців, що йшли добровольцями “піднімати червону калину”, переписувалася з ними, коли були на вишколах, в боях і в рімінськім полоні”. Ігор Чмола у цій передмові не тільки подав цікаві біографічні факти про авторку, а й підготував нас до сприйняття твору: “Тепер передаємо нашим читачам лебедину пісню Лесі Лисак “Хата в лісі”. Вона сумна, як і сумним було життя Лесі. У ній знайдете те, чим жила Леся і що було їй дороге. Любов до нашої Батьківщини, любов до її звичаїв, пошана до наших хлопців, що брали в руки зброю, щоб “піднести червону калину”, бажання заховати (зберегти) далеко від рідних земель усе те, що зробило нас різними від наших сусідів, і глибока віра в те, що одного дня на наших землях весело заграють воскресні дзвони”.
Леся ЛисакТивонюк залишила дорогоцінний спадок — прозові твори “Терпкі пахощі” (Видавництво “Свобода”, Дж.Сіті. — 1969), “Срібна Мадонна” (Видавництво “Гомін України”, Торонто. — 1973), “Замок на вулиці Мейн” (Видавництво “Гомін України”, Торонто. — 1976), “Стежка додому” (Видання авторки, Торонто. — 1978), “Три букети зілля”, “Прийде весна” (обидві — у Видавництві Братства кол. Вояків 1 УД УНА, Торонто. — 1983), “Хата в лісі” (Друкарня “ТРИЗУБ”, Боффало, НьюЙорк. 1986). Це переважно біографічні новели, есеї, нариси, зібрані під символічною назвою. Сама письменниця не визначала конкретного жанру своїх творів, казала просто: “моя книжка” і власноруч писала передмови. Так, наприклад, “Замок на вулиці Мейн” має слово від автора “Три замки” і тридцять три оповідання — кожне під заголовком, як окремий твір. “Хата в лісі” складається з пронумерованих у змісті сорока п’яти розповідей, серед них — цікава легенда про коваля короля Данила. Хоча побудовані ті історії на подіях з життя самої авторки, та це не мемуари. Композиційно то є оригінальні художні твори. “Я хотіла б, — писала Леся, — щоб по моїй смерті рецензенти (якщо такі будуть) написали про мене, що я не вигадувала сюжетів до своїх писань, що темами моїх розповідей були події з життя і переживання людей, що я не грала на нервах читачів, змальовуючи драстичні, а то й патологічні картини; що був у мене український християнський світогляд, що була я віруюча. У політичних справах не підпадала під нічиї впливи, мала свою, хай і скромну, власну думку. Моїх поглядів і переконань ніхто мені не накидував. Я дуже не люблю смутку, та він волікся за мною довгі роки. В останні роки смуток мене подолав… Пишучи, я старалася дати читачам завжди дрібку ясности, надії, погляду на щось краще від буденщини. Я вірила, що затруїти комусь душу песимізмом є таким самим злочином, як зробити когось калікою. Фізичні покалічення часто гояться безслідно, а духові — ні… Я не вміла бути дволичною, чи, як кажуть, “дипломаткою”. Говорила й писала відверто те, що думаю. Хотіла б я, щоб хтось написав, що я була закохана в Красу — з великої літери. Я шукала краси усюди, зокрема в природі та в традиціях нашого народу. Чому я писала? Це був мій поклін, мій вияв подяки моїй рідній Галицькій Землі. Це була моя святість, моя любов. Навіть коли я писала про теперішність, то бачила її крізь призму рідного”.
Біографічною трилогією назвав Михайло Лоза повістьхроніку “Хата в лісі”, та дві інші повісті “Стежка додому” і “Замок на вулиці Мейн”, в них — майже весь життєвий шлях Лесі ЛисакТивонюк (з дому — Рудої).
Друкували твори авторки накладами 700—1000 примірників. В Україну ці книжки надсилали з діаспори уже в 90х роках, коли проголошено було незалежну державу. Таку книгозбірню подарували земляки і музею “Зборівська битва”. Так, у бібліотеці закладу можна побачити книги Лесі ЛисакТивонюк “Замок на вулиці Мейн” і “Хата в лісі”. Було б дуже добре, коли б цими творами зацікавилися сучасні видавництва та подарували їм нове тіло. Світле, мудре, щире слово письменниці вартує такого воскресіння. Життя коротке, та воно стає ще коротшим на чужині, далеко від рідної землі. Чи не є нашим обов’язком продовжити у вічності життя творчого духу славної зборівчанки?
Іронія, спостережливість, любов до Божого світу — у словах, мовлених героями творів Лесі ЛисакТивонюк, а значить, і нею самою: “Я люблю людей, поважаю людську працю. Я тільки не переношу одного: ледарів, які нехтують своїми обов’язками. Бо кожен з нас повинен виконувати те, чого від нього в даний час вимагає життя”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment