Храм великого творця

Микола ЦИМБАЛЮК
фото Георгія Лук’янчука
У Кіптях із траси Київ—Чернігів повертаємо праворуч. Пейзаж одноманітно оголених соняшниково-кукурудзяних полів урізноманітнюють ще зелені дубово-березові переліски. У придорожніх селах зрідка впадають в око осиротілі дерев’яні хати з наглухо закритими віконницями. А в Конотопі — з розбитими вікнами, облупленою цеглою на стінах і порослі деревом дахи казарми військової частини. Та незабаром картини набирають веселих тонів: автобус повільно в’їжджає у В’язове — село, де народився і зробив свої перші кроки у сходженні до мистецького Олімпу Микола Стороженко.

Сюди на другу Пречисту, свято Різдва Пресвятої Богородиці, за три дні до свого 90-ліття він зібрав своїх земляків і гостей — делегацію з Києва: своїх учнів, художників, артистів, журналістів. І зустрічав нас Микола Андрійович у – язик не повертається сказати: сільському — музеї, який за лічені місяці зробили вдячні односельці, місцева влада і його учні.
Микола Горбенко, голова Конотопської райдержадміністрації, розпочинаючи урочистості з нагоди відкриття меморіального комплексу, зазначив, що в’язівці пишаються тим, що в їхньому селі народився і виріс митець світового рівня. Люди вже не перший рік, ще до 2015-го, коли Микола Стороженко відійшов у засвіти, висловлювалися за відкриття такого музею. Ініціативу односельців, депутатів В’язівської сільської ради підтримала і районна влада.
Торік вони звернулися до Міністерства культури України і керівництва Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. За підготовку проекту взявся Олександр Цугорка, учень, а нині співкерівник майстерні живопису і храмової культури, яку ще 1994 року відкрив і до останніх днів життя очолював Микола Андрійович. За неймовірно короткий термін
О. Цугорка розробив проект і до 10 липня уже був готовий макет майбутнього музею.
Сільська рада (голова Людмила Сіренко) виділила приміщення — другий поверх досить просторого будинку сільради. Роботу будівельників, закупівлю матеріалів, вітрин, оплату поліграфпослуг — друкування банерів оплатили місцеві підприємства: ДП “Конотопське лісове господарство”, сільгосппідприємства ПСП АФ “Козацька” ПАТ “Міжрайагропостач”, СТОВ “Червоний яр”, ТОВ “Агорополіс”, фермери
В. О. Луговий, М. І. Синявський, А. М. Зенченко.
Усім, хто брав участь у підготовці цього справді народного свята, подякував Андрій Чебикін, ректор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, родина художника: дружина Миколи Андрійовича Раїса Олександрівна, син Максим і молодший брат художника Василь Андрійович. Уклонившись доземно в’язівцям за те, що вони роблять для збереження світлої пам’яті Великого художника і сіють добро, красу, пані Раїса заспівала українську народну пісню “Йшли корови із діброви, а овечки з поля”. Цю пісню Микола Андрійович любив виконувати дуетом з дружиною…
І українська пісня, і народні традиції, і історія, і побожне ставлення до жінки-матері, і любов до рідної землі, до мистецтва і літератури надихали Миколу Стороженка, ставши для творчості потужним і невичерпним джерелом сюжетів, філософського заглиблення його монументальних робіт, станкового живопису, книжкової графіки. Він чудово розумівся на світовому мистецтві: Голландії, Франції, Італії, Німеччини, США, Канади. Цінував і підтримував постійні пошуки молодих. Усі його твори: і ранні, і пізнішої пори, на яких лежить перст Великого Творця, надзвичайно талановиті, метафоричні й водночас сучасні.
“Що є сучасне мистецтво? — запитував в одній зі своїх статей Микола Стороженко. — Прірва між мистецтвом сучасним і минулим, чи інтеграл? На мій погляд, сучасне і минуле — єдиний ланцюг у колообігу культури”.
Цей колообіг ми побачили одразу, як тільки-но переступили поріг музею Миколи Стороженка. Піднімаємося вузенькими мармуровими сходами. На стінах — розписи його ще молодих послідовників, студентів (тоді ще п’ятикурсників)
А. і В. Ковалів, Х. Хміль, Д. Факс, А. Луговської, на тильній стіні — вітраж Ю. Кириченко. При вході до великої експозиційної зали — портрет кольору сепії роботи Ігоря Петрука “Пам’ять. Микола Стороженко”.
А далі — усе його життя і творчість у світлинах, документах, особистих речах, нагородах. І творах: від шкіців, книг із його ілюстраціями, фрагментів відомих монументальних робіт (мозаїки “Україна скіфська — Еллада степова” з адмінкорпусу пансіонату “Гілея”, м. Лазурне, Херсонської обл.; “Києво-Могилянська Академія ХVII—XVIII” — інтер’єру Інституту теоретичної фізики; розпису бані київської церкви Миколи Притиска: Архангели Гавриїл, Михаїл, Уриїл, Рафаїл; підбанного простору адмінкорпусу Інституту фізики та ін. до станкового живопису — портретів і графіки. Особливе, чи не найбільше місця належить ілюстраціям до його останньої великої філософсько-мистецької роботи, над якою він працював мало не все своє творче життя — “Мій Шевченко”…
Якоїсь миті в музеї вимкнулося світло і все потонуло в темноті. Але то тільки на мить, бо за кілька секунд відвідувачі (якраз то були діти), увімкнувши мобільні телефони, розігнали темінь. І все постало перед нами у неземній красі Стороженкових робіт, так, ніби це не музей Великого Митця, а храм Вічного Творця.
Цей храм — музейний комплекс Миколи Стороженка, народного художника України, лау­реата Шевченківської премії, якого подарувала Україні конотопська земля, збудований його земляками. Він, як і старовинна церква (збудована 1859 р.), де хрестили не одне покоління Стороженків, і загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів у приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи, де навчався майбутній художник, і висаджена учасниками відкриття музею дубово-липова алея продовжуватимуть творити диво. Диво творення свідомого українця через красу, невтомну працю і любов до свого, рідного.
Микола Стороженко в одному із листів до землячки, згадуючи давню поїздку на малу батьківщину, писав: “Коли ми їхали з братом і Оленою Дмитрівною у машині до В’язового, то перед селом я попросив, щоб зупинили машину. І я вийшов, став на коліна і цілував рідну землю. Я йшов по селу і до мене тулився кожен лист, я вітався з людьми, до мене горнулася рідна земля і на очах виступали великі сльози”. У наступний приїзд він побував на полі славної Конотопської битви. Об’їздив сусідні села Шаповалівку і Соснівку, біля яких козацьке військо за підтримки кримських татар 1659 р. вщент розбило московське. Микола Андрійович мріяв спорудити на цьому місці музей слави українського духу. Він думав і жив майбутнім, повсякдень творячи його своєю невтомною працею митця. Це тепер можуть бачити в його музеї, чути, відчувати і вчитися вдячні нащадки.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment