Про «хронічні хвороби» національної журналістики: на них із тривогою вказує преса української діаспори

Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст

Рівно 70 років тому, у вересні 1948го, в одному з видавництв Західної Німеччини вийшла друком книжка з промовистою назвою “Ukrainer uber sich seldst”, що в перекладі звучить як “Україна про себе”.
Цією книжкою було завдано велику кривду українцям. Причому — і в діаспорі, і в материковій Україні. Адже в передмові до неї було чітко стверджено, що українці історично не є здібними до налагодження державного життя, що їхня загадкова слов’янська душа спішить винести зі своєї хати на базар для публічного паплюження все те зі свого власного життя, що в інших народів прийнято полагоджувати в кабінетах, на закритих нарадах, під грифом “для службового обговорення”.
Дехто може запитати: а чи варто витягувати цей факт зі ще не осмисленої нами власної історії; може, не покривати вчергове попелом наші й без того розтривожені голови. Але тверде “за” вторять дві суттєві обставини:
Перша: матеріал для цієї книжки писали не німецькі журналісти; вони лиш зібрали і впорядкували те, що подавали на сторінках преси західної української діаспори самі українці, про себе.
Друга: часті випадки зневаги й паплюження українського в контексті національної історії, мови, традицій спостерігаємо й нині, з преси вже нашої — формально української за статусом, фактично антиукраїнської за змістом.
От і продовжує виходити такий собі “убивчий” компромат на самих себе — в окремих виданнях, телепередачах, радіо. Знову паплюжимо самих себе. Знову посипаємо попелом свої голови. Знову плачемо над своєю нещасною долею. Знову шукаємо винних, але не діємо. І це все читають чужинці.
Отож відверта розмова на цю болісну тему на часі. І це, гадаю, мало би бути для багатьох із нас холодним душем, спонукою отямитися, зупинитися, оглянутися, осмислити те, що відбувалося й відбувається нині на нашому вкрай засміченому і вкрай загрозливому, передусім із вини вчорашніх і нинішніх керманичів держави, українському інформаційному полі.
Оприлюднення “гіркої правди”: за і проти
Фактично виходило так, що на задавнені хвороби української спільноти, які перейшли на сторінки її преси, українським журналістам і письменникам на еміграції вказали німці.
За уважного перегляду підшивок таких газет, особливо після Другої світової війни, картина справді мала сумний вигляд. Шпальти друкованих ЗМІ української діаспори дихали гострими конфліктами, страшними звинуваченнями, сенсаційними викриттями, палким з’ясовуванням стосунків.
Найбільше це стосувалося громадськополітичних тем.
Непорозуміння, які в зародку здебільшого мали особистісний характер, потрапляючи на газетні шпальти, згодом набирали розмірів всенаціональної проблеми. Надаючи місце для публічного з’ясовування подібних конфліктів, така преса мимоволі спонукала до створення групівщини, партійництва, кулуарних домовленостей.
Подібне відбувалося і в оцінці давньої й зовсім свіжої в пам’яті тодішніх сучасників історії України.
Прихильники різних політичних таборів, які опинилися в еміграції, здавалося, змагалися в підборі містких епітетів, щоб у міру власних переконань прилюдно паплюжити таку минувшину: одні били гетьманщину, інші — петлюрівщину, одні — Мазепу, інші — Хмельницького. Зі сторінок преси у гострій формі продовжували з’ясовувати між собою стосунки бандерівці й мельниківці, православні й католики, представники старої й молодої еміграції.
Як результат — знівельований, спотворений один із драматичних і героїчних періодів боротьби українства за незалежність і волю, добровільно надані чужоземним і своїм опонентам оберемки повисмикуваного з історичного контексту рясного фактажу, що став слугувати компрометуючим матеріалом проти українців. Тому й не дивною була поява тієї викривальної книжки, видання якої здійснили німці.
Для чого?
Здається мені, й для того, щоб самі українці колись її прочитали — поновому, з бажання зрозуміти самих себе. І нарешті — змінитися. Перестати весь час шукати ворогів поза собою.
Видана чужинцями з легкої подачі українців гірка правда про них самих засвідчувала, як уважно перечитували в ту пору українську пресу в столицях світу.
Оприлюднення чужинцями такої “гіркої правди” про українство, з подачі його ж самого, несло три найголовніші загрози для ще не зорганізованої, ще не укріпленої кількасоттисячної української спільноти, розкиданої в різних країнах західного світу.
Загроза перша. Ставилася під сумнів можливість позитивного розв’язання задавненого з історичного погляду “українського питання” з допомогою урядів провідних країн Європи.
Загроза друга. За умов безпощадного критиканства й групових воєн за “гетьманські булави”, повсюдного взаємного підтасовування фактів далеко не чесними засобами формувалися відповідні смаки читачів, свідомість яких ще не була устійнена.
Загроза третя. З труднощами створювана за рахунок коштів самих українців, така преса не формувала націєтворчого стрижня, а розхитувала його, формувала у читачів настрої, що не сприяли об’єднанню та злагоді.

Про “газетні війни” між своїми
Ключем для відтворення і вивчення явища з’ясування міжособистісних, міжгрупових і міжпартійних стосунків, яке вихлюпнулося на шпальти преси і пізніше отримало назву “газетні війни”, слугуватиме низка публікацій у рясній пресі нашої еміграції, зокрема лондонської “Українська Думка”, паризької “Українське Слово”, канадської “Український Голос”.
На їхній основі виокремлю головні ознаки явища так званих газетних війн:
— неписане правило для публіциста, який порушує громадськополітичні теми — конче когось “ударити”;
— не вироблений політично, український загал дуже швидко увійшов у смак “приперченої” газетноброшурної лектури, охоче споживав її;
— якщо в газетному номері не було якоїсь пікантності, газета вважалася яловою, беззубою і нудною;
— кожен із дописувачів, навіть якщо він початківець, прагнув бути гострим памфлетистом, а кожне друге пресове повідомлення з місць — якщо не алілуйщина, то пасквіль;
— один табір мобілізує найздібніші пера, щоб довести, що табір супротивника ні на що не здатний;
— вислід такої непримиренної міжтаборовості: в очах стороннього чужинця скомпрометовані одні й другі, а найбільше — Україна;
— у культурнім світі вже так заведено, що деякі конфліктні міжпартійні чи міжособистісні речі полагоджуються без публічного галасу;
— не кожна справа надається на те, щоб нею потрясати в пресі.
Аналіз викривальних публікацій минулого періоду, та й сучасності теж, дає підстави наводити немало прикладів про те, як непродумана наперед публічна дискусія може кинути тінь на все українське життя, що віддзеркалюється в пресі.
Візьмемо, для прикладу, серію публікацій Івана Багряного з новоульмівської газети “Українські Вісті”, які стосувалися проблеми кадрів майбутнього державного будівництва і яка мала неоднозначну оцінку в українській і чужинській пресі.
В основі цей відомий діячпатріот мав слушність у своїх таки “убивчих” аргументах. Тільки, здається мені, він обійшов увагою головне: таке тонке і складне питання, як здатність (чи нездатність) українців, після століть підневільного життя, взяти на себе відповідальність за творення держави, не варто було вирішити прилюдно. Його навіть не варто, з уваги на добро справи, порушувати в пресі. Реакція ж численних опонентів українського відродження засвідчила, що українці, на жаль, не були готовими до публічних дискусій із найголовніших питань нашого життя.
Гострокритична і правдива стаття лондонської “Української Думки” на цю тему, названа “Надуживання преси”, викликала жвавий відгомін не лише в Англії. Її передрукували “Християнський Голос” і “Українське Слово” в Німеччині, солідаризуючись у такий спосіб із “Українською Думкою”.
Актуальна на ту пору тема про відповідальність українського журналіста і журналістики мала продовження. Незабаром статтею Юрія Кошельняка “Преса і громадянство: еміграційна преса, статті “з перцем” і “ложка дьогтю” “Українська Думка” спонукала читачів ширше глянути на порушену проблему.
Навівши приклади так званого надуживання друкованим словом чи не всіма редакціями часописів і чоловими публіцистами, автор пропонує покласти, нарешті, край дріб’язковій розсвареності нашої еміграції, принизливому хуторянству і завеликому надлишку забарного дьогтю в наших пресових публікаціях. Ми за критику, за дискусію, наголошується в статі, але компетентну, вільну від “перетягування шнура”.
Із прискіпливого аналізу публікацій цієї проблематики на шпальтах діаспорної преси зримо випливає одна з причин цього явища: після тривалих років вимушеного мовчання під окупаційними режимами українська преса, отримавши вільні умови розвитку на теренах демократичної Європи, не зуміла сповна скористатися цією демократією, пішла на поступки окремих груп, які використовували силу друкованого слова в корисливих цілях. Таке надуживання друкованого слова для партійних цілей створює ідеальну нагоду для розчарування і критики українців чужинцями.

Кредо української журналістики на еміграції
Аналіз річників провідних українських газет зарубіжного українства засвідчує, що низка редакцій незмінно дбала про свою репутацію як об’єктивного понадпартійного органу української загальнонаціональної думки. Це властиво зокрема для лондонської “Української Думки”. Щоразу, коли у громадському житті українців час від часу виникали конфлікти і кризи, редакція вважала за необхідне ще і ще раз заявляти своїм читачам про незмінність своїх програмних засад. Так було і в непростий період кінця 40х років ХХ століття.
Звернімо увагу на редакційну статтю “Слово до наших читачів: Кілька завваг про позиції і завдання “Української Думки”. За умов чергового сплеску внутрішніх конфліктів у середовищі української еміграції, редакція наголошує на вірності своїй декларованій від початків заснування подвійній місії:
1. Бути переконливим доказом існування зорганізованості української спільноти;
2. бути візитівкою і репрезентантом цієї спільноти перед цілим світом.
Стаття цінна тим, що в ній сформульовано своєрідне кредо українського журналіста, яке адресувалося колегам по перу з інших подібних видань та до читачів із надією, що своїми дописами вони підтримають три найголовніші принципи їхнього журналізму. Суть цих принципів фокусувалася на незмінному дотриманні вимог “Трьох П”: Порядності, Професіоналізму, Патріотизму.
Зважаючи на дивну суголосність та гостру актуальність викладених тут думок для сучасних українських журналістів, цей фрагмент статті варто подати без скорочення:
“Модерна духовна криза, яка принесла цілому світові жахливі нещастя, виникла з того, що в прилюдному житті народів запанувала всевладно фраза. Фраза заступила думку. Фраза — це продукт, що вийшов з компромісу правди з брехнею. Фраза — це головний інструмент пропаганди. А як відомо, головною метою пропаганди є оббріхувати нарід і відучувати людей думати.
Ми хочемо давати думку. Це значить — кожне явище з українського чи чужого світу оцінювати з погляду української думки та українських інтересів. Це значить бути органом української прилюдної опінії. А з цього наш обов’язок — творити ту опінію та піддержувати її, бо прилюдна опінія — це необхідна передумова того, щоб нарід був справді народом. Як людина, якій знищено совість, перестає бути людиною, так нарід без прилюдної опінії перемінюється в юрбу, масу. Публічна опінія — це голос народної совісті, це той невидний, але необхідний провідник, без якого народ скоріше впаде в провалля. Але щоб була публічна опінія, має бути незалежна преса. Газета, яка в якийсь спосіб перестає бути речником загальнонаціональних інтересів, стає рупором бажань і поглядів того чинника, стає пресою партійною.
Одиноким критерієм, який керує редакцією, має бути совість редакторів, їх почуття відповідальності, їх відданості національним інтересам народу, з якого вони вийшли”.
Глибокий, переконливий, правдивий, патріотичний текст, який не може й сьогодні залишати байдужим кожного, хто читатиме його. Більше того, цей текст є особливо актуальним для нинішніх реалій української національної журналістики. Зосібно тієї її провідної за обсягом впливу на читача (слухача, глядача) частини, очільникам якої серцевина української думки, українських інтересів, їхня домінуюча роль у журналістських сюжетах є чужими, несприйнятливими, далекими від пріоритетів. Адже упродовж останніх десятиліть такі очільники віддані не “національним інтересам народу, з якого вони вийшли”, а клановим олігархічним групам, які всі роки незалежності України продовжують не лише грабувати її, а й вихолощувати з її душі національне, народне, самобутнє.

Головніші завдання преси
У згаданому вище зверненні до читачів були конкретизовані завдання часопису. Викладаючи їх у цифровій послідовності, редакція цим самим давала своєрідні рекомендації своїм постійним авторам і новим дописувачам: на які теми слід писати, яких критеріїв у написанні варто дотримуватися.
Ось ці завдання.
1. Бути речником поневоленої Батьківщини і сказати світові те, що хотів би сказати український нарід, якщо міг би вільно висловлювати свої бажання й думки.
2. Бути духовним помостом між еміграцією і Рідним Краєм.
3. Відстоювання ідеї громадянського замирення й конечність об’єднання всіх національних сил.
4. Підтримувати рівною мірою обидві Церкви українського народу.
5. В українських справах на міжнародному рівні — соборність України.
6. В українських справах та терені Великої Британії проповідувати необхідність зберегти єдність громадської організації.
Як ці декларовані завдання реалізовувалися в подальшому?
Однією з ефективних форм ставали відкриті звернення редакцій щодо необхідності вироблення єдиного підходу до розв’язання важливих громадських справ.
Так було у випадку створення і ствердження по завершенні Другої світової війни єдиного національнодержавного центру українства у західному світі — Української Національної Ради (УНРади). Зокрема у числі від 6 березня 1948 року “Українська Думка” закликала все громадянство підтримати УНРаду. “Це наша турбота про подальшу консолідацію українства за кордоном, проти спроб ворогів роз’єднати українські сили, — підкреслюється в зверненні. — Не допускається, щоб критика УНРади стала причиною для нівечення реальних добутків української консолідації”.
Ще один приклад.
У січні 1966 року виповнювалося п’ять років, як за вказівкою Москви у столиці радянської України Києві було створене Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном. І ці п’ять років треба було для цього, щоб українська спільнота на еміграції остаточно могла усвідомити, що метою цього товариства, яке діяло під опікою і за вказівками кремлівського КГБ, була організація підривної, або, як кажуть у діаспорі, розкладацької діяльності в середовищі українців на еміграції.
Не випадково саме форми, методи та наслідки такої діяльності стали предметом гарячого обговорення на Першому конгресі українських журналістів США та Канади, що відбувся наприкінці 1966 року. В розлогій кореспонденції про цю подію автор Брадович наголошує, що визвольні завдання української преси на чужині спільні й ідентичні; питанням залишається, як їх виконати, щоб принести громаді найбільшу користь.
Коротко ще про одну форму реалізації поставлених перед пресою завдань. Ідеться про відкриті листи, що вміщувалися здебільшого на перших шпальтах.
Зазвичай з’являлися з приводу проблемних питань загальнонаціонального характеру (політичних, громадських, культурних), довкола яких у пресі створювалися нездорові тенденції. Показовим у цьому плані є публічне звернення до українських журналістів в еміграції, авторами якого стали авторитетні майстри пера, члени президії СУЖу: Дмитро Андрієвський, Володимир Стахів, Михайло Воскобійник, Володимир Леник.
Варто навести витяг із цього листа, щоб відчути гостроту моменту і водночас виваженість, аргументованість, толерантність, тверду налаштованість авторів на кінцевий позитив. Актуальність висловлених тут думок і рекомендацій не втратила своєї гостроти й для нинішніх реалій української журналістики.
“Дозволимо собі нагадати про деякі правила журналістики, порушення яких викликає несмак у читача, обурення в зацікавлених, активну овацію в покривджених, а відтак загальне згірчення.
Засада об’єктивності має бути пошанована журналістами з огляду на суспільну ролю їхньої діяльности. Автори повинні триматися фактів і застосовувати при оцінках їх критерії загального добра, критерій національнодержавної рації…
Дискусія та навіть полеміка в справах громадянських і політичних є корисними, коли сприяють виясненню засадичних позицій. Однак автори не повинні вносити в загальні справи особисті моменти і використовувати прилюдні виступи для приватних порахунків. На жаль, маємо багато виступів, надиханих злобою.
Дискутантам не вільно вживати образливих висловів, орудувати інсинуаціями, принижувати своїх опонентів. Подібні методи є недопустимі в поважних часописах”.
Звертаючись до всіх укр. журналістів, ми особливо надіємося на почуття відповідальности пп. Редакторів, які рішають про вміщення чи не вміщення надісланого матеріялу. Просимо їх ласкаво, щоб вони уважно поставились до піднесених нами питань”.
До речі, цього відкритого листа було розіслано в усі українські періодичні видання в Європі з проханням опублікувати і цим довести до відома більшої кількості журналістів та дописувачів.

Про забуті правила давньої української журналістики
Як і в будьякій професійній справі, у журналістиці та видавничій справі з давніхдавен поступово вироблялися певні етичні принципи, правила й рекомендації, актуальність яких витримала перевірку часом. Їх не можна було порушувати в тих редакційних колективах, де журналісти й редакторивидавці несли високу місію не лише просвітників і навчителів, а й будителів та авторитетів нації.
Мартирологія наших письменників і критиків дає нам безліч прикладів, коли за здорову критику та ідейну поставу автори платили життям. Наша давня література й критика відзначалися ідейною чистотою і правдивістю.
Про все це нагадувала своїм читачам преса української діаспори, подаючи із середини 60х років минулого століття низку матеріалів, які слугували своєрідним збірником рекомендацій із журналістської етики. А зачином для відвертої розмови з читачем слугувала стаття “Про необхідність етики в журналістиці” (“Українська Думка” Лондон).
Спробуємо виокремити з низки публікацій окремі тези і, для кращого сприйняття, згрупувати їх за такими актуальними розділами.

Про принцип об’єктивності і правдивості
Нашим журналістам бракує ширшого світогляду та об’єктивності. Вони забувають, що до їхніх думок можуть прислухатися і виробляти прилюдну думку.
Принцип об’єктивності мусять шанувати журналісти, критики й дописувачі з уваги на суспільну роль своєї праці. Тому вони не можуть вносити в загальну працю особисті мотиви.
Необ’єктивні статті, в яких немає правдивої оцінки, створюють гуляйполе для тих, яким бракує таланту, а то й чести.
Критик, рецензент і дописувач мусять зберігати безсторонність і обережність. Важливо триматися фактів.

Про критику і самокритику
Часто доводиться спостерігати брак критеріїв в оцінці літературних творів, а ще більше — в оцінці мистецьких заходів: концертів, вистав та інших імпрез, коли ті імпрези стоять на дуже низькому рівні й компрометують нас перед чужинцями.
Стає вже правилом у рецензіях і відгуках на події не називати речі своїми іменами.
Коли планують дискусію, то варто подумати, чи корисна вона для загальної справи.
Дописувачам наших газет бракує самокритизму. Про самокритику професор Євген Онацький писав як про визнання власних помилок.
Інколи українці втрачають почуття міри й вихваляють безкритично те, що українське.

Про анонімні дописи
Багато статей не підписаних або автори криються за криптонімами. Так не має бути, особливо коли за змістом статті критичні.
Багато є тих, хто займається брудною роботою і тим компрометує професію журналіста. Ще гірше, коли такий несовісний дописувач дає це в чужинську газету.

Про доведення своєї правоти:
Наші люди люблять за всяку ціну доказати свою рацію. В ім’я цього часто нищать сусіда скрізь, де б він не був і чого не зробив.
Ще гірше, коли свою правоту прагнуть доказати члени товариства і організацій. Вони тоді не перебирають у засобах і своїм доказуванням убивають усе.

Замість висновків
Проблематика, пов’язана з покликанням, завданням та моральними засадами української інтелігенції загалом і української журналістики зокрема, загострилася в останній час, коли національна журналістика переживає затяжну кризу.
Причина цієї кризи — в незнанні уроків історії української журналістики, у багаторічному цілеспрямованому й наполегливому вихолощенні з неї національного стрижня. Нинішні її керманичі ЗМІ, як також і дослідники та науковці, не захотівши витягнути таку журналістику з трясовини меншовартості, заповзято запихають нині в таке ж болото космополітичної “комунікативноканалізаційної” епохи.
Досвід преси української еміграції, яка переживала подібну кризу на етапі її становлення та бурхливого розвою після Другої світової війни, є неоціненним за умов його прискіпливого вивчення та винесення належних уроків.
Після тривалих років вимушеного мовчання під окупаційними режимами, українська преса, отримавши вільні умови розвитку на теренах демократичної Європи, не зуміла сповна скористатися цією демократією, пішла на поступки окремих груп, які використовували силу друкованого слова в корисливих цілях. Таке надуживання друкованим словом для партійних цілей створює ідеальну нагоду для розчарування і критики українців чужинцями.
Кредо української журналістики в усі часи її розвою базувалося на двох незмінних постулатах: бути переконливим доказом існування зорганізованості української спільноти та бути візитівкою і репрезентантом цієї спільноти перед цілим світом.
Головніші завдання української преси в різні історичні періоди залишалися незмінними: відстоювання ідеї громадянського замирення й конечність об’єднання всіх національних сил; підтримувати рівною мірою обидві церкви українського народу — православну та грекокатолицьку; в українських справах на міжнародному рівні — соборність України; в українських справах на чужині проповідувати необхідність зберегти національну єдність громади.
Моральні засади діяльності сучасної національної журналістики та її творців мають фокусуватися довкола патріотизму, професіоналізму, толерації традицій національної журналістики; об’єктивності і правдивості; самокритичності; відкритості; аргументованості.
Дотримуючись такого, не даватимемо чужинцям думати про нас зле.

Київ—Мюнхен—Лондон—Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment