Віримо, що цю сторінку перегорнемо

Роман РАСЕВИЧ,
науковий кореспондент Інституту проблем виховання НАПН України, академік

Наш унікальний чвертьстолітній сокільський досвід, який спочатку творився нами у школах Монастирищини, а потім і всього Тернопілля, гине на очах не тому, що нікому не потрібен. А тому, що в освіті України не розроблено дієвих механізмів підтримки наукових шкіл та науково-дослідних центрів, подібних до нашої. Саме через брак такої бази впровадження і відбуваються спекуляції навколо шкільницького Сокола, бо йдеться тут про зникнення нашого унікального сокільського досвіду, якому немає аналогів в Україні. Голов­не, що протягом останніх трьох років, з часу ліквідації первинної ланки впровадження Сокільства у шкільництві України, нашої науково-дослідної лабораторії, про що вже всі знають, але так нічого і не досягнуто, щоб зістикувати дві ланки єдиної освітньої системи: первинної (районної), звідки походить наше шкільницьке Сокільство, бо тут воно засновувалось, і вищої (міністерської), де мали би нарешті подбати не лише про збереження нашого досвіду, а й про його запровадження. Йдеться тут не про якесь окреме дитяче утворення, яке може когось відштовхувати, а когось притягувати, суб’єктивне при цьому відкидаємо, а якраз про нове педагогічне явище в освіті України. Та ми лише розпочали цю роботу, тому її треба продовжувати, хоч самі ідемо цією дорогою уже чверть століття. Маємо чимало опублікованого на цю тему: у книжках та наукових статтях, у реферативних матеріалах, але все наразі лежить мертвим багажем. Та й практика нашого впровадження чимала — 25 років! Причому на безоплатній основі. Але саме за нашої координації, а не під диктатом райкомів, як це раніше було, працювали десятки, а то й сотні шкіл роками, які творили Сокільське товариство: добровільне референтне утворення дітей і для дітей за місцем їх проживання, діяльність якого не повторювала колишніх дитячих утворень на зразок комсомолу-піонерії. Певно, що про це мали б подбати разом із нами: і педагоги, і психологи, і соціологи. Бо йдеться тут про нове явище в освіті України, яке потребує відповідного наукового обґрунтування. І ми його, це обґрунтування, здійснювали, допоки нам не перекрили дихання. Ми мали для цього прикладну базу, якої нас тепер позбавлено. Але хтось би мав нас підтримати у цих процесах?! Але ж хто, як не МОН України та НАПН України?! Хоч весь цей час осторонь не стояла ні школа, ні громада, ні влада. Хоч влада теж була різною. Вона була українською, і не дуже. Інакше як пояснити, що знайшлись ті, що знищили дитяче Сокільство у школах краю. Якщо на низовому рівні це можна пояснити суто тенденційним підходом, бо комусь вигідно було знищити Сокільство краю, то не віриться, що і на загальноукраїнському рівні нас не підтримають. Отже, ми маємо проблеми. Насамперед треба в корені змінювати усю систему запровадження інновацій у систему освіти України. Зрештою, ми ж мали прекрасну підтримку в цьому плані від Лілії Михайлівни Гриневич. Тепер голос на нашу підтримку подав Президент НАПН України Василь Григорович Кремень. Може, якраз щось зміниться на нашу користь уже найближчим часом, а ще тепер, коли створено державний Фонд національних досліджень. Не пропадати ж готовому! Наша авторська (сокільська) виховна технологія сповна могла б працювати на Україну. Тож може, нарешті-таки, вдасться цей процес розблокувати. Ми хочемо, щоб це сталося вже. Бо пишемо щодень нову педагогічну сторінку, якої так потребує українська школа. І таки віримо, що цю сторінку ми перегорнемо на користь Українського Шкільного Сокільства (УШС).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment