«Я вірю і сподіваюся…»

Сьогодні в цьому скромному, привітному чоловікові, нашому колезі-просвітянинові мало хто може побачити одного з активних учасників національно-визвольних змагань кінця ХХ століття. Його діяльність проходила у підпіллі. І це не перебільшення, бо ту роботу, яку Михайло Сопівник виконував для РУХу й інших демократичних організацій, на той час була потрібною й небезпечною.
— Прийдешній 2019 рік обіцяє бути щедрим на політичні події. Одна з них — відзначення 30-річчя створення Народного руху України. Ви один із учасників визвольних змагань за українську незалежність кінця 1980-х—початку 1990-х. Розкажіть, як для Вас усе починалося?
— 11 лютого 1988 року — відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Делегатом конференції я не був, але уже через кілька днів композитор Олександр Білаш у розмові зі мною в Спілці композиторів України, де я тоді працював директором Виробничого комбінату Музичного фонду СССР при СКУ, просив мене сприяти у роботі створеного Товариства, головою якого був його друг Дмитро Павличко.
У системі комбінату був друкарський цех, де друкували нотний папір (партитурний і клавірний) для всіх республіканських спілок композиторів і музичних закладів Києва й України. В невеликих обсягах — музичні твори композиторів України.
З Юрієм Огульчанським, відповідальним секретарем Товариства, ми домовилися про допомогу в друкуванні різної поліграфічної продукції. Згодом став членом Товариства української мови. Там зустрів свого доброго приятеля Анатолія Колошу, якого обрали головою Ватутінського районного товариства. І саме Анатолій залучив мене до співпраці з РУХом. Він познайомив мене з Михайлом Горинем, на той час головою секретаріату РУХу. Горинь, дізнавшись, що у мене є можливість друкувати поліграфічну продукцію не лише класичним, офсетним способом, а й трафаретним (тобто шовкодрук), вигукнув: “Друже! Польська “Солідарність” на шовкодруці зробила всю свою революцію! Ми не маємо своїх ЗМІ, але вже зараз нам потрібні листівки, плакати. Тож на вас покладаємо великі надії. Працюватимете у підпіллі”.
— Як часто і що доводилося Вам друкувати?
— Всю роботу з друкування пропагандистських матеріалів організували і вели у двох напрямах: офіційних замовлень і таємних. ТУМ ім. Шевченка, яке пізніше було перейменоване на “Просвіту”, мало статус юридичної особи. За наявності тих чи тих матеріалів і дозволу Головліту (цензури) просвітянські замовлення виконували на комбінаті. З рухівськими було набагато складніше, бо організація тоді ще не мала реєстрації. Та й матеріали були такого політичного змісту, що жодна друкарня не отримала б дозволу на їх друк. Так що весь 1989-й і 1990-й я друкував такі матеріали підпільно.
У жовтні 1988 року при комбінаті ми організували видавничо-поліграфічний кооператив “Либідь”, який де-юре ще й нині існує. Ось тут і друкували левову частку рухівських замовлень.
Особливо багато роботи було напередодні підготовки до Установчих зборів РУХу, які відбулися 8—10 вересня 1989-го, а також виборів до Верховної Ради тоді ще УРСР. Всі агітаційні матеріали і програми кандидатів від Демблоку друкували ми. Якась частина замовлень ішла через “Просвіту”. Цим опікувався Олександр Мазур, помічник голови Товариства.
Усю відповідальність (адміністративну і кримінальну) я брав на себе. І не тому, що був таким безстрашним, а тому, що був відповідальним перед сім’єю і друзями. Бо нерідко друкували такі матеріали, за які можна було “загриміти” на років 10 і не менше.
— Як Ви уникли переслідувань з боку комуністичного режиму і не “загриміли” за ґрати?
— Не все було так гладко. Зі мною були серйозні розмови у райкомі партії, поки я був її членом. Під час студентського голодування я вийшов з компартії. У райкомі, в КГБ допитувалися: “Навіщо друкуєте замовлення “Просвіти” і “РУХу”? Але ж я фактично нічого не порушував. На замовних матеріалах стоїть гриф Головліта, офіційна оплата через банк. Тоді почалися перевірки фінансових органів, народного контролю, міліції, прокуратури.
1989 року була спроба зняти мене з посади директора після Установчого з’їзду РУХу за надумане фінансове порушення — виплату матеріальної допомоги трирічної давності працівникам комбінату на дітей після аварії на Чорнобильській АЕС. Хоча це були гроші не державні, а зароблені колективом. За таке “страшне” порушення народний контроль Ленінського району м. Києва оголосив мені сувору догану і наклав грошове стягнення у розмірі трьох окладів.
Були й інші спроби тиску на мене, наприклад, компрометація. Неодноразово намагалися занести в наш цех чужу друковану продукцію, і тут же “наліт” ОБХСС. Усі члени колективу це розуміли, слідкували і вчасно вилучали підкинуті матеріали. Ось у таких умовах ми працювали. А щодо можливості “загриміти”, то було два таких курйозних випадки, але Бог милував.
— А детальніше можна про ці “курйози”?
— Під час студентського голодування друкували різні гострі матеріали з критикою уряду і влади. Відбувалися страйки підприємств. У Києві організували потужну маніфестацію трудових колективів різних організацій і підприємств з усієї України. Колектив комбінату теж вийшов на цю маніфестацію під жовто-блакитним прапором.
Якось ми з Анатолієм Колошою, закінчивши друкування і забравши пачки агітаційних матеріалів, виходимо з майстерні на вулицю Ярославів вал. Дивимося, метрів за 6-7 від нас пройшли омонівці. Вони нас не побачили, а ми, не розгубившись, повернулися назад у будинок. Отак і розійшлися з бідою. Була уже десь 11 година вечора. Ми квапилися, щоб занести продукцію на Майдан у штаб наметового містечка. Так затримка в цеху врятувала нас від арешту.
Після цього випадку ми змінили місце друкування компрометуючих матеріалів, переїхавши на Музейний провулок, 8. Цей будинок був на той час революційним штабом. Офіційно його орендувало Товариство “Просвіта”, там був РУХ, УНА-УНСО та інші демократичні організації.
Отже, після друку продукцію ховали в приміщенні, а форму і все начиння забирали з собою. Зранку приходив А. Колоша, відносив продукцію в РУХ, де її розбирали хлопці-кур’єри і розповсюджували її серед людей.
Але в один із ранків, віддавши наклад у РУХ, сидить пан Анатолій і читає листівку, яку друкували увечері. В цей час заходить у кімнату “шеф” із КДБ, який опікував РУХ (гласно). Бачачи в Анатолія листівку, запитує: “Откудова?” Той відповідає, не розгубившись: “У метро “Арсенальна” при вході дали”. “Шеф” відкриває дипломат, дістає з нього листівку, звіряє та й каже: “А я получил у метро “Крещатик”. Одного производства. Но ничего, мы имеем сведения, кто их печатает. Найдем и где печатают. А что это у вас фарбой попахивает?” Анатолій не розгубився: “А це хлопці через стінку ремонт приміщення розпочали”. Він оглянув підозріло приміщення, сховав свою листівку в дипломат і вийшов.
Увечері дружина Надія і каже: “Михайле, будь обережним, бо сьогодні в Кабміні (вона там працювала в амбулаторії) був переполох з цими листівками. Вони думають, що це робота Дмитра Поїзда (кандидат у депутати від Демблоку. — Авт.). Приходив на процедури знервований Пєхота, міністр Кабміну і сказав, що ще день-два і вони виявлять цю підпільну друкарню і Поїзду буде непереливки”.
Так і вдруге ми були помилувані Божою ласкою від біди. Знову змінили адресу. Цього разу ми розмістились у будинку по вул. Ярославів вал, 32. Цей будинок Виробничий комбінат орендував. З будинку вже відселялись мешканці. Низка квартир уже були вільними, і туди перебрався кооператив “Либідь”, а підпільну майстерню Анатолій Некельський розмістив аж на горищі цього дому.
Тут ми вже ризикували менше, бо можна було більш легально, прикриваючись роботою кооперативу, і форму зробити, і відвіду­вачів прийняти. Тут нас застав серпень 1991 року і події ГКЧП.
На той час ми вже мали більший контакт з рухівцями, з Сергієм Одаричем, Миколою Поровським, Богданом Тернопільським, Михайлом Ратушним і безпосередньо з Михайлом Горинем. Багато робили для УНА-УНСО, інших демократичних осередків і організацій.
Велику роботу провели під час підготовки виборів Президента України і референдуму за Незалежність України у грудні 1991 року. Друкували багато агітаційних матеріалів: листівок, афіш, буклетів, наклейок, запрошень на різні заходи і т. ін. Усе це виготовляв кооператив “Либідь”, а більш критичні матеріали друкувались все ще підпільно.
— Пане Михайле, а коли Ви вийшли з “підпілля”?
— Якщо жартома, то тільки напередодні 20-ї річниці РУХу, розказавши про це вперше на українському радіо в інтерв’ю з Олексієм Гавришем. Ця передача вийшла в ефір на Всесвітній службі українського радіо і мала кілька повторів.
Якось, п’ятнадцять років тому, розмовляючи в “Просвіті” з Михайлом Горинем у присутності Павла Мовчана, кажу: “Пане Михайле! Коли Ви мене виведете з підпілля на світ Божий?”. А він: “Не поспішайте, друже Михайле, бо фактично ми ще не маємо справді Незалежної України. Якщо по Вас не прийшли сьогодні серед ночі, то це ще не значить, що усі матеріали, які є в СБУ на Вас, уже закриті…”
— Пане Михайле, як людина, яка весь час була в гущі тих подій, як би Ви оцінили роль і місце РУХу в становленні нинішньої України? Чи все ми зробили так, як того вимагала політична ситуація?
— Виникнення Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, РУХу — потреба часу, яку вчасно відчула частина мислячої української інтелігенції, насамперед письменницька еліта, як-от Дмитро Павличко, Іван Драч, В’ячеслав Брюховецький, Павло Мовчан, Роман Іваничук та інші. Дуже важлива роль і заслуга в цьому шістдесятників: В’ячеслава Чорновола, братів Горинів, Левка Лук’яненка, Василя Овсієнка, Євгена Сверстюка і сотень інших в’язнів сумління. Це вони стояли біля витоків РУХу.
Виникнення РУХу, його становлення і діяльність допомогли розгойдати прогнилий комуністичний режим, аж до його повалення 1991 року і проголошення Незалежності України. В усіх подіях, що привели до утворення нашої Незалежної держави, вимріяної століттями і скропленої кров’ю борців за волю України, роль РУХу як рушійної сили важко переоцінити.
А щодо втрат, то головним є те, що ми, рухівці, припустились кількох ключових організаційних, кадрових і політичних помилок. Зокрема, на ІІІ Великих зборах РУХу у жовтні 1990 року замість одного голови обрали тріумвірат; на виборах Президента України 1991 року замість одного кандидата висунули аж трьох: В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Ігоря Юхновського. Комуністи пішли одним кандидатом, і Леонід Кравчук виграв.
Ми не скористалися зверненням Президента України Л. Кравчука до Рухівської партії щодо побудови України на рухівській програмі. Рух проголосив так звану “конструктивну опозицію”. Обсадивши Президента рухівським оточенням, ми б самі не допустилися багатьох помилок, і Кравчуку не дозволили б.
Та, мабуть, минулі гіркі уроки не для українських політиків-демократів. На всі наступні вибори і Президента України, і до Верховної Ради наші демократичні сили ішли десятками партій та блоків і тому завжди програвали. І в результаті привели до влади на посаду Президента України рецидивіста Януковича, а у Верховну Раду — ворожу до України Партію регіонів. Чи стане це уроком для українських партій на наступних виборах до Верховної Ради? Сподіваюся тільки на здоровий глузд українського народу. Нам, свідомим українцям, треба бути такими ж суспільно і політично активними, як 28 років тому.
А я вірю, сподіваюся і все одно працюватиму на краще майбутнє України.

Спілкувався
Микола ЦИМБАЛЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment