До 150-річчя створення товариства «Просвіта» в Галичині

Юліян Семенович Романчук — літературознавець, педагог, журналіст, письменник, співзасновник і голова Товариства “Просвіта” (1896—1906 рр.), один із засновників і дійсний член НТШ, видатний політичний і громадський діяч Галичини.
Ю. С. Романчук народився 24.02.1842 р. у с. Крилос поблизу Галича, тепер Івано-Франківської області, в родині вчителів. Освіту здобув у Станіславівській і Львівській гімназіях, останню закінчив з відзнакою. 1860 р. вступив до Львівського університету на класичну філологію. У студентські роки співпрацював з часописом “Слово”. Інтелект, блискуча пам’ять, любов до науки привернули до нього увагу професорів університету, йому пророкували майбутнє великого вченого. Маючи змогу залишитися працювати в університеті, Юліян Романчук обрав нелегку долю гімназійного вчителя.

Протягом 1863—1900 років Ю. Романчук викладає у львівських гімназіях (з 1868 р. в академічній гімназії у Львові). Незабаром опинився у перших рядах галицької інтелігенції, котра, опираючись на традиції “Руської трійці”, вела непримиренну боротьбу з ворожими впливами. Він належав до тих молодих інтелігентів, котрі перейшли від теоретичного українофільства до важкої щоденної праці — виховувати молодь у національному дусі, любові до рідного народу. Юліян Романчук, будучи обраним до крайової шкільної комісії із видання шкільних підручників українською мовою, був одним з найдіяльніших її членів.
У тому ж 1868 р. Ю. Романчук разом із професорами української академічної гімназії і учительської семінарії увійшов до організаційного комітету зі створення Товариства “Просвіта” і був обраний до керівного органу Товариства — Головного Виділу. У 1896 р., як незмінного члена Головного Виділу, Ю. Романчука обрали головою Товариства. Свою енергію він скерував на розширення мережі читалень “Просвіти” на підставі Статуту 1891 року, відкриттю при них крамниць та кас ощадності. У бік господарськоекономічної діяльності змінюється і тематика книг та культурних заходів “Просвіти”. Навесні 1898 р. Товариство ініціює відзначення 50річчя скасування панщини у Галичині на загальнонаціональному рівні. Почин підтримали всі без винятку культурні установи та політичні партії. Для інформування народу про вагу цієї події “Просвіта” вирішила видати окрему книжечку і безкоштовно розіслати її у свої читальні. Найкращою працею визнали ґрунтовну розвідку І. Франка “Панщина і її скасованє 1848 р. в Галичині” (1898, 135 с.), написану на матеріалах особистого архіву третього голови “Просвіти” В. Федоровича.
1898 року у Львові українська громадськість відсвяткувала столітній ювілей виходу “Енеїди” І. Котляревського, відбулася урочиста академія, концерт. “Літературнонауковий вісник” надрукував промови трьох видатних учених — М. Грушевського, О. Колесси, і С. СмальСтоцького. В пам’ять про ювілей у Львові було закладено “Українськоруську видавничу спілку”, яка багато зробила для розвитку українського книгодрукування. Значно скромніше відсвяткувала цей ювілей українська громадськість підросійської України. Але в 1903 р. відбулося урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Делегацію гостей з Галичини репрезентував Ю. Романчук. На урочистій академії голова зборів Трегубов не дозволив громадянам Росії виголошувати привітання українською мовою. Коли ж Ю. Романчук від імені закордонних гостей промовив перші слова привітання українською “Честь тобі, славний городе…” — овації струсонули залу. Наступний промовець з підросійської України теж спробував привітати присутніх українською, та голова заборонив це зробити. Всі решта промовців на знак протесту передали до голови тільки порожні обкладинки без текстів промов (М. Міхновський, М. Коцюбинський і ін.), присутні мовчки залишили залу.
Ю. Романчук редагував місячні книжечки, календарі “Просвіти”, був упорядником виданих “Просвітою” шкільних підручників для народних шкіл, у які разом із О. Барвінським ввів фонетичний правопис (1890 р.), а з 1898 р. також у популярні видання “Просвіти”. Як і попередні голови “Просвіти”, він підтримував активні зв’язки з українськими письменниками й громадськими діячами в центрі та на сході України. Придніпровські майстри слова знаходили в Галичині єдину можливість опублікувати свої твори і то саме у видавництві “Просвіти”. З ініціативи Ю. Романчука 1904 року Товариство починає видавати серію “Руська писемність” (згодом “Українське письменство”) для ознайомлення українцівгаличан з перлинами української класики, де він також працював редактором і укладачем, куди вкладав і особисті кошти. Протягом 1904—1920 років вийшло 23 томи цієї серії. Як ученийлітературознавець, Ю. Романчук опублікував низку розвідок про творчість таких українських письменників, як Т. Шевченко, І. Котляревський, Г. КвіткаОснов’яненко, А. Метлинський, М. Шашкевич, М. Вовчок, П. Куліш, С. Воробкевич, Л. Глібов, О. Стороженко, С. Руданський, Ю. Федькович та ін., у численних передмовах видань. Багато книжок витримували два або три перевидання. Це твори Т. Шевченка, І. Котляревського, П. ГулакаАртемовського, М. Костомарова, Ю. Федьковича, Г. КвіткиОснов’яненка, шеститомник творів П. Куліша (накладом 5 тис. прим. кожен том). Великою популярністю користувалися твори С. Руданського.
У 1921 р. під час відзначення 60х роковин з дня смерті Т. Шевченка з ініціативи Ю. Романчука при “Просвіті” було створено видавничий фонд “Учітеся, брати мої…”, який видавав популярні книжки з різних ділянок знання, науки, господарських порад тощо. Всього вийшло під цим гаслом 9 книг науковопопулярного змісту.
Як публіцист, він редагував журнал “Правда” (1873—1878 рр.), був засновником і видавцем газети “Батьківщина (1873—1887 рр.), співзасновником і співробітником “Діла” (1880) та місячника у Відні “Ruthenische Revue” (Руський огляд, 1903 р.). Як політичний діяч, у 1885 р. Ю. Романчук виступив одним із засновників політичного товариства “Народна рада”, яке очолював до 1899го. У 1899 р. була створена українська націоналдемократична партія, у лавах якої об’єдналися прихильники національнорадикального крила та народовці — члени “Народної Ради”. Ю. Романчук, І. Франко, М. Грушевський, К. Левицький та інші стали провідними діячами однієї політичної сили, яка базувалася на національній платформі й стала першою реальною силою, здатною протистояти польському натискові в Галичині.
Він активно працював як парламентський діяч: у 1883—1885 рр. Ю. Романчук — депутат Галицького сейму, у 1889—1895 рр. очолював у ньому “Руський клуб”, у 1891—1897 рр. та 1901—1918 рр. був депутатом австрійського парламенту, де очолював Українську парламентську репрезентацію. У сеймі й парламенті Ю. Романчук розгорнув активну діяльність, часто виступав із промовами на захист національних, культурноосвітніх і соціальних прав українського населення Галичини. Авторитет його у політичних колах Галичини і Австрії був настільки великим, що у 1910—1918 рр. Ю. Романчука обрали віцепрезидентом австрійського парламенту, в приміщенні якого згодом було встановлено і його погруддя серед інших президентів і віцепрезидентів. Там воно стоїть і донині.
У роки Першої світової війни Ю. Романчук очолював Український допомоговий комітет та Українську культурну раду у Відні, що опікувалися українськими біженцями з Галичини та українським шкільництвом на еміграції.
16 жовтня 1918 р. імператор АвстроУгорщини Карл I видав маніфест, згідно з яким АвстроУгорщина перетворювалась на федеративну державу. “Коронні землі” отримали право створити свої представницькі органи — національні ради. У Львові 18 жовтня Українська парламентська репрезентація скликала велелюдні збори, на яких було створено Українську національну раду (УНРаду) як орган політичного представництва українського народу в монархії Габсбургів, котра 19 жовтня оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі (Східну Галичину, Північну Буковину і Закарпаття) в єдину українську державу і зробити це мирним шляхом. Головою Ради обрали відомого політика і громадського діяча, правника, доктора цивільного і церковного права Євгена Петрушевича. До складу УНРади увійшов і Ю. Романчук. 21 жовтня на зборах представників з усього краю в Народному домі (де був присутнім і митрополит А. Шептицький) Є. Петрушевич оголосив опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального і мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.
Наприкінці жовтня проголосили свою незалежність Угорщина, Чехословаччина, СербоХорватоСловенська держава. Почався повний розпад АвстроУгорської держави. Українцямгаличанам не вдалося перебрати владу мирним шляхом. Польські військові й політичні сили не хотіли змиритися з втратою Східної Галичини і, заручившись підтримкою США і Антанти, готували відновлення польської влади. Спеціально створена у Кракові польська ліквідаційна комісія шляхом збройного виступу 2—3 листопада у Львові, планувала встановити польську владу, про що було повідомлено наміснику Галичини і австрійський уряд. Увечері 31 жовтня в Народному домі терміново скликані члени УНРади і Військовий Комітет вирішили вдатися до збройного захоплення влади вже 1 листопада. “Якщо ми цієї ночі не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки,” — звернувся до присутніх представник Центрального військового комітету Дмитро Вітовський. О 4 год. ранку у Львові полки УСС (Українських Січових Стрільців) почали збройну боротьбу за свою державу. О 7 ранку Д. Вітовський рапортував К. Левицькому про захоплення Львова без жодних людських втрат. Удень 1 листопада намісник австрійської влади в Галичині Гуйн передав всю владу УНРаді, посилаючись на маніфест цісаря від 16 жовтня 1918 року. Захопивши спочатку у Львові, а потім по всій Галичині владу у свої руки, УНРада 9 листопада проголосила на західноукранських землях Західноукраїнську Народну Республіку та створила Уряд ЗУНР — Державний секретаріат. Уряд очолив К. Левицький — адвокат і публіцист, один із найвизначніших політичних діячів Галичини. А 10 листопада Ю. Романчук, як найстарший за віком посол УНРади, прийняв присягу новоствореного уряду ЗУНР. Уже 13 листопада УНРада затвердила “Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої АвстроУгорської монархії”. Закон визначав територію ЗУНР, було затверджено герб держави — золотий лев на синьому тлі, прапор — синьожовтий.
1 грудня 1918 р. делегація УНРади і представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину українську державу. 22 січня 1919 р. відбулося урочисте проголошення Акту про Злуку ЗУНР (Галичина) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку.
Та процес будівництва української держави на західноукраїнських землях відбувався в умовах польськоукраїнської війни з перших днів її проголошення. І хоч зовнішня політика ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої української держави, країни Антанти її не визнали. Особливо вороже до ЗУНР ставилася Франція, що була зацікавлена у зміцненні Польщі. 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80тисячна польська армія на чолі з генералом Галлером. 25 червня 1919 р. Найвища Рада Антанти, побоюючись наступу більшовиків за р. Збруч, погодилась на тимчасову окупацію польськими військами Східної Галичини, а 8 грудня 1919 р. юридично затвердила польську окупацію українських земель: Холмщини, Лемківщини, Підляшшя і Надсяння. Армія УНР, воюючи в той час на декількох фронтах, не могла захистити територію ЗУНР від польських військ.
Упродовж 1920—1923 років уряд ЗУНР і президент Є. Петрушевич постійно ставили перед Лігою Націй і Радою послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території республіки і відновлення незалежності ЗУНР, але лідери країн Антанти були зацікавлені в існуванні сильної Польської держави як противаги радянській Росії. На вимогу польського уряду 14 березня 1923 року Рада Послів країн Антанти ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії, що ніколи не виконувалось польським урядом. На знак протесту проти ганебного рішення Ради Послів у Львові відбувся багатотисячний мітинг українців на пл. Св. Юра, на якому востаннє публічно виступив 82річний Ю. Романчук. Він прийняв присягу 10 тисяч українців не визнавати правочинним це рішення і залишатись аж до смерті вірним ідеї відновлення української державності: “Ми, український нарід, присягаємо, що ніколи не признаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!”
Останні роки свого життя Ю. Романчук ще продовжував писати статті й політичні коментарі до газети “Діло” та інших українських видань.
Помер Ю. Романчук 22 квітня 1932 року на 90му році життя. Поховали його у Львові на Личаківському цвинтарі на 69 полі, поруч із могилою синахудожника Тита Романчука. Під час Другої світової війни могили були зруйновані, але відновлені у 1994 р., а в 1996 р. на його могилі споруджено пам’ятник.
Щирий український патріот, палкий оратор, людина кришталевої чесності, вродженої інтелігентності, він усе своє життя вірою і правдою служив рідному народові без будьякої матеріальної вигоди чи кар’єрської зацікавленості. Ю. Романчук у складний і відповідальний час будівництва української державності був у перших рядах її творців, довгі літа тримав у своїх руках кермо української політики в АвстроУгорщині й залишив глибокий слід у багатьох сферах суспільнополітичного життя в Галичині.

Матеріал підготували
Марія ПАВЛЮК,
голова об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка;
Ольга МАНЮК,
заступник голови об’єднання Галицького району м. Львова ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Література:
Б. Тищик. Юліян Романчук (до 165х роковин від дня народження і 75х — від дня смерті відомого українського громадського та державнополітичного діяча) // radnuk. info/home
Юліан Романчук — Вікіпедія // uk.wikipedia.org/wiki
Листопадовий чин — Вікіпедія // uk.wikipedia.org/wiki
Західноукраїнська Народна Республіка — Вікіпедія // uk.wikipedia.org/wiki
Нарис історії “Просвіти”, 1993.
За матеріалами з фондів музею Михайла Грушевського у Львові.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment