«Не плачте за мною ніколи»

Ювілейний вечір-бенефіс Лариси Кадирової

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ

7 жовтня народна артистка України Лариса Кадирова, яка 10 вересня відзначила свій ювілей, на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка в рамках фестивалю “Марія” представила глядачам свій ювілейний вечір у вигляді вистави “Не плачте за мною ніколи” за твором Марії Матіос.
“Не плачте за мною ніколи” — вистава про філософію життя, коли смерть уявляється чи не найважливішим його елементом. Смерть як пора року, як один із циклів життя, який потрібно прийняти. Лариса Кадирова майстерно передала життєствердність гуцульського світогляду, у якому іронія до себе перемагає тугу й жах перед зустріччю з невідомим. А смерть справді може бути наглою: хтось готується до неї, замовляє труни, аж раптом смерть приходить до іншого.
“Не плачте за мною ніколи” — це вистава, яка утверджує життя в його природних виявах. Зло в світі від людських язиків, а язиками керує диявол. Коли боляче — мовчи, коли погано — мовчи, перемели в собі біль, лише не роби шкоди іншим.
Юстина, мудра й вільна всередині карпатська Сивілла, яку зіграла Л. Кадирова, весь час жартує й іронізує, сміється з себе, хоч у її житті також було чимало болю. Мимохіть героїня згадує про голод 1946 року, за яким — заглядання в очі смерті. Жінка, яка видається глядачеві безгрішною й богоугодною, раптом згадує, що тричі народжувала мертвих дітей. Тема гріховності людини в постановці позбавлена осуду й докорів. Сумління кожного — ось суддя. Людина грішна, бо такою є від створення світу. А біль, туга, гріхи — це, як каже М. Матіос, частини кардіограми життя. Щоб піднятися вгору, часом потрібно впасти. Бог не дає людині тільки висот, і в цьому закон життя, коли в результаті опору, через долання перешкод людина вивищується й над смертю. Сміється й живе далі.
Говорячи про інших, Юстина ніколи не мовить лихого про людей, навпаки, прагне показати, що і в житті, і у смерті (як її покійний чоловік) вони були людьми світлими, в труні її Петро був подібний на янгелика. Л. Кадирова майстерно передала західноукраїнський говір і мислення людини, котра сприймає смерть як частину життя. До смерті потрібно старанно готуватися, не нехтуючи цією частиною життя.
У селі Юстини помирають молоді й старі, митці й робітники… Смерть — це даність, якої не здолати. Проте її можна перетворити на те, що даватиме силу. Те, що не вбиває, робить нас сильнішими. І справді, від перших реплік вистави розумієш, наскільки живильною є українська нація, якщо вона здатна так сміятися з себе і зі смерті, скільки енергії закладено в українській ментальності, яка прагне не впускати в себе тугу й журу, а жити усміхнено, радіючи за світ і за себе. Як старанно Юстина дістає з приготовленої собі труни всі атрибути поховальної процесії, додаючи до цього дотепи про те, що, поплакавши, людей потрібно нагодувати. Тільки от горілки не треба, бо від горілки усі біди на планеті.
Вистава дає можливість замислитися над тим, із чого складається справжнє життя. Юстина, яка упродовж вистави щось робить, доводить, що людське щастя в простих маленьких речах. І, щоб полюбити світ, потрібно навчитися полюбити себе. Юстина справді любить себе в позитивному розумінні. Вона не хоче лягати в маленьку труну, бо ж на тому світі їй кісточки болітимуть. Так само вона хотіла, щоб її Петро мав гарну труну, бо ж інакше доведеться підгинати коліна й скручуватися, а це незручно на тому світі. Гуцульська ментальність полягає в схильності людини сміятися зі смерті й, відповідно, перемагати смерть гумором.
“Якби постійно щось робити, то я б вічно жила”, — говорить Юстина на початку вистави. Момент постійного роблення руками (діставання одягу, розвішування його, примовляння) — це прообраз моделі світотворення, на яке здатна кожна людина. Юстина весь час творить навколо себе мікрокосмос, у якому є Бог. І в цій здатності працювати руками, робити маленькі справи і криється секрет перемоги над смертю. У праці людина щаслива й здатна сміятися з себе, кепкувати з інших по-доброму, а також сприймати смерть як частину того космосу, який Юстина витворює своєю щоденною працею.
Марія Матіос — майстер у зображенні психосвіту української людини. Простір її художніх творів — це світ простих людей, які мають любов до Бога й природи. Юстина розповідає про односельців: хтось із них дивовижно грає на музичному інструменті, хтось постує, дотримуючись усіх релігійних традицій і віддаючи Богові вільний час у неділю. Мимохіть згадуєш Омелька Кайдаша, який постив ревно, проте таки помер наглою смертю. І як тут не погодитися, що всі біди від горілки. Або ж від того, що людина втрачає глибинний зв’язок із Богом і перетворює віру на елемент бездумного культу.
Не плачте за мною, не журіться, — каже головна героїня. Життя дано людині для того, щоб прожити його, не роблячи зла.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment