Нотатки з ювілейних зборів
Овер’ян ПЕТРЕНКО,
Харків
Кажуть: праглося, як ліпше, а вийшло, як завжди. Чи знали харківські просвітяни і спадщани, збираючись у кінці вересня на своє небуденне засідання в приміщенні ХОО НСПУ, як воно буде? Бо ж замахувалося на 150річчя “Просвіти”, на 30річчя культурологічного товариства “Спадщина” і 25річчя Гуманітарнолітературної асоціяції Г. Сковороди (ГЛАСу). Як це все вмістити в рамці одного вечора? Але не обійшлося без провидіння Божого, щоб не сталося як завжди: усіх об’єднало ім’я Ігоря Івановича Кравціва, 80річного ювіляра, подвижника дисидентського руху, що стояв і біля витоків “Спадщини”, як першої організації в Харкові “доби Ґорбі”, і був одним із перших засновниківорганізаторів ХОО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Г. Шевченка і її другим головою. І хоча сам ювіляр через нездужання не зміг прийти, усі ті, хто близько знав пана Ігоря, зуміли в своїх виступах доволі повно змалювати людський портрет українського дисидента, і це тим більш показово, що сам І. Кравців — людина насамперед дії, діла, яка хоч і обіймала ріжні керівні посади, але володіла незбагненною як для очільника чеснотою: бути скромною, чи здержливою, чи неначальницькою в поводженні. Тоді як авторитет дисидента серед харківських активістів був незмінно високим, а пошанівок до нього нелицемірний і сталий.
Чесний, порядний, принциповий, добрий, жорсткий, конфліктний, тихий, непомітний, правдивий, лагідний, інтелігентний, інтелектуальний, неговіркий, полемічний, делікатний, помічливий… — і це ще не все, і це все Ігор Кравців! У ріжних пригодах і ріжних обставинах життябуття. Як тут не дивуватися, і цій дивовижі в характері й принципах — дивувалися, промовляючи, голова обласної “Просвіти” Анатолій Сергієнко, голова “Спадщини” й очільник ГЛАСу Валерій Дяченко, письменниця, журналістка, громадська діячка Валентина Овод, вірна помічниця й дружина дисидента Марія Луговенко, головна редакторка газети “Рух — це життя” Ніна Баласанян.
Життя пана Ігоря — це справді життя подвижника, яскравої особистости, що раз постала проти ненависної совєтської системи, та так і пройшла непоступно й твердо своєю стражденною дорогою, гідно здолавши її й наблизивши своєю боротьбою нашу Незалежність.
Він, корінний харків’янин, народився в робітничій родині, пройшов нелегкий, але впертий шлях самоусвідомлення як українця, і в тридцять років зрозумів, що батькам комуністична влада зросійщила прізвище: вони із Кравцівих стали Кравцовими, тож добився, щоб повернути собі український варіянт у паспорті; потім утвердився в думці, що українець на своїй землі має говорити своєю мовою, і відтоді скрізь і всюди послуговувався лише нею (російською чи анґлійською, які теж добре знав, говорив лише тоді, коли його не розуміли українською), наражаючись часом на конфліктні ситуації аж до погроз вигнання з роботи; уяснив, читаючи ріжні правдиві видання й пильно роззираючись довкола, аналізуючи дійсність, що мовна політика КПСС веде Україну до культурноосвітньої деградації, а економічна (був, сказати б, економістом за покликанням) — до руйнації господарки.
Відтак 21 червня 1972 року його заарештували (формально) за передрук праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” та инших “крамольних” текстів і впаяли на суді 13 жовтня 1972 р. “за антирадянську агітацію й пропаганду” п’ять років таборів, які відбував у 35й зоні на Уралі та в 19й — у Мордовії. І там не сидів склавши руки: протестував проти свавілля табірної адміністрації, писав листи до ВР СССР, вимагаючи статусу політв’язня, протестував проти вилучення творів у геніяльного поета В. Стуса та инших творців, влаштовував політголодівки. Позаяк “в’язниці стали своєрідним заповідником свободи слова”, бо “були багаті, зібрані поколіннями політв’язнів, книгозбірні” (В. Овсієнко), він багато читав (либонь, більше від усіх), займаючись самоосвітою, зокрема, й тексти англійською. Як “філософ за складом розуму”, кажучи словами його ж побратима В. Овсієнка, І. Кравців репрезентував українську громаду в перемовинах із жидами, москалями, литовцями, вірменами… Фізично ж його в таборі примушували шліфувати дерев’яні корпуси настільних годинників, і він робив це бездоганно, його роботу приймали без перевірки.
І взагалі, хоч би за що він брався, хоч би що пообіцяв, слoва завжди дотримував, хоч скільки б енергії це не коштувало. Одного разу старий малограмотний зек попросив написати скаргу (у Кравціва був гарний почерк, який він спеціяльно виробляв протягом певного часу в науководослідному інституті, коли друкарка пожалілася, що не може розібрати написане ним), і пан Ігор надривався кілька вечорів над нею. Коли його відраджували: “Нащо воловодитися з тим поліцаєм?” — він пояснював: “Погана дитина, але своя”.
Вірний і послідовний у дружбі. Це оцінив В. Овсієнко. У нього мерзла голова в легкій шапочці, пан Ігор це помітив і пошив нову, як достеменний швейник, рівно, як на машинці. Коли побратим здивувався, він пояснив: “Мама навчила”. Коли обоє вийшли на т. зв. “волю” (насправді ж під нагляд без права їздити країною), і В. Овсієнкові сфабрикували “справу про два ґудзики” (він їх одірвав нібито від плаща міліціонера), то І. Кравців негайно ж приїхав до нього на суд, дуже ризикуючи теж потрапити під репресії. Вони, утім, не забарилися. У грудні 1977 р. його тягали на допити у справі Л. Лук’яненка, у вересні 1980 р. — А. Зінченка; у помешканні проводили обшуки; тривалий час Ігоря Кравціва ніде не приймали на роботу. Пану Ігорю так і не дали захистити дисертацію за фахом.
Лише з кінця 1980х років, коли настала т. зв. “пєрєстройка”, Ігор Кравців із головою поринув у вир політичної боротьби: брав активну участь у діяльності Української Гельсінської спілки, створював із неї Українську республіканську партію й очолював Харківську обласну організацію УРП; став депутатом облради 1го скликання, де працював секретарем комісії з освіти.
Справді подвижницький шлях звичайної людини, яка зробила себе сама і все життя була і є Людиною. Ми, його молодші нащадки, можемо лише вдячно схилити перед ним голови, побажати йому з роси й води й “сто літ!”, що всі присутні на вечорі зрештою й зробили.
Зробили й ще дещо, насамперед голова обласної просвітянської організації А. Г. Сергієнко, котрий оголосив, що керівництво Всеукраїнського товариства “Просвіта” уповноважило його передати нашому славному дисидентові почесну відзнаку “Будівничий України”, якою Ігор Іванович Кравців нагороджений за видатний внесок у розбудову держави.
Відтак схвально зустріли просвітяни і спадщани, творча інтелігенція триптих письменника Валерія Дяченка, який він прочитав на честь ювілею пана Ігоря.
…Поезія — це стан душі, а пісня? Либонь, її політ. Ось наша талановита поетка й співачка Люцина Хворост разом із гітаристомбардом В. Воловиком зворушуютьрозворушують присутніх мелодіями про вічне й плинне, про дух і його силу, про війну і мир, про кохання й почуття, про добре й вічне… Пізніше за столом лунають заздоровниці ювілярові Ігорю Кравціву, могутній голос очільника “Просвіти” Анатолія Сергієнка зачинає народню пісню, а її підхоплює злагоджений хор просвітян і спадщан. Як же нам без нев’янучих чарів національної мелодики, без нашого безсмертного духу й непереможного прагнення здолати всі випробування, про які нам нагадав незламний Ігор Кравців!
P. S. Написано за “Українським правописом” 1928 року
