Покликаний

Ірина ПАВЛОВА,
кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри української мови Полтавського націо­нального педагогічного університету імені В. Г. Короленка
Штрихи до життєпису доктора філологічних наук, професора, члена Національної спілки письменників України, члена Національної спілки журналістів України Миколи Степаненка з нагоди 60-ліття

Він стоїть на березі часу й вічности. Він вимріює день прийдешній. Поглядом ловить далеко на вечірньому прузі журавлиний ключ, що відлітає звідкись і летить кудись. Красивий і статний чоловік, у чиїх осінніх очах безмір добра і світла, на обличчі літня усмішка, у грудях відбиває ритм вразливе й чуле весняне серце, а велика душа пристрасно молиться, прокладаючи розуму шлях до неба. Він Той, кого покликало в цей світ Непроминальне й Святе Слово, убране в розкішні шати любови й мудрости, загартоване пам’яттю роду й народу, Слово-сльоза, Слово-радість з лику Творця. Він — Той, покликаний, Хто знає, куди йде… — Микола Іванович Степаненко. Світ упізнав Його… і відкрився, а Пресвята Божа Мати від земної матері прийняла під свій покров світлої днини 14 жовтня 1958 року в селі Великоселецькому Оржицького району, що на Полтавщині. Із вікових глибин проростає коріння сельчан, від козака Романа Селека, якого вздоровила ця земля, пароститься історія двох сіл — Великоселецького й Малоселецького — і його славних нащадків, гордих духом, вольових, хоробрих, щирих і щедрих на добро.
Людина кільчиться з дитинства. Воно вдобрює буттєве поле ніжними спогадами й родинним теплом, батьковою порадою й маминою ласкою, дідусевим досвідом і вічним бабусиним духовним прихистком, ароматом домашнього хліба й смачного борщу, мудрим шляхом до Вчителя й вузеньким путівцем до Світла на обрії, особливим затишком рідної домівки, що чекає крізь роки своїх мандрівців і всміхається їм на життьових стежках і дорогах любов’ю та мріями. Дитинство Миколки Степаненка було таким, як і дитинство його друзів і тисяч однолітків великої України, що вже заживила рани Другої світової війни й болісно мовчала про криваві й незагоєні рани інших, неоголошених, воєн нашому українському роду. Що таке багатство й розкіш — ні післявоєнне покоління дітей, ні їхні батьки не знали, тому нажите й здобуте тяжкою сільською працею цінували. І вірили: краще й заможне життя неодмінно матимуть діти. Тому й віддавали їм останнє, “аби вивчилось”, “аби з доньки чи сина були люди”. Однак теплилося в Миколиному світлому часі становлення те, що стиха відкривало всесвіт і виводило на шлях благоговіння до знань, до науки і, зрештою, до Його Величности Слова, — Книги. Вторує сьогодні Микола Іванович, як і підсвідомо колись, у дитинстві, коли вперше пірнув у ту морську глибінь, досвідченій письменницькій і читацькій думці Володимира Базилевського: “Розгорнута книга нагадує птаха в польоті, є в цьому щось хвилююче й значуще. Розгорнута книга — як розпростерті крила. Я заглиблююсь у неї й відчуваю, що крилатію сам. Крила книги — мої крила”. Художній світ слова вперше відкрив Миколі-третьокласникові Михайло Коцюбинський оповіданням “Ціпов’яз” і … захопив на все життя. Бо щоразу, серцем линучи в непорочний час, хлопець згадував і тих, із ким починав учити історію свого краю, розуміти людей, розмірковувати про своє призначення в житті і мріяти. Сільська бібліотека була для нього справжньою оазою культури й духовности. Микола Іванович пригадує, як із бабусею читали “Fata Morgana”, плакали, обговорювали. Може, тому так зріднився з Коцюбинським, що писав він про буденні й водночас дорогі серцю село, землю, людей, які, здавалося, живуть поряд, прагнуть до чогось кращого, стають кращими, радіють і плачуть. Залюблена в землю Маланка Волик усякчас нагадувала онукові змучену життям бабусю — Явдоху Михайлівну Зіненко. Захоплювався учень початкових класів Микола Степаненко й Архипом Тесленком, разом з автором переймався долею його героїв. Особливо схвилювало оповідання “Школяр” і розумний, допитливий хлопчик, який мріяв стати вчителем. Не бездумним було те знайомство, а осмисленим і емоційним. Бо виникало багато непростих запитань, на які ще зовсім юній і вразливій душі не до снаги було знайти відповіді: “Чому не допоміг учитель своєму спраглому до науки учневі, а лише співчував йому? Чому не забрав, не витягнув із міцних обіймів бідності?” Із ними йшов до свого вчителя й уже тоді утвердився в думці, що мрії здійснюються, якщо невтомно прямувати до знань. 5 клас — це “Тихий Дон”, і дід Щукар із “Піднятої цілини”, і … незабутні читацькі діалоги з бабунею. Маленька, з лікнепівською освітою жінка, що знала лише букви, дала онукові таку міцну освіту Життя, на яку годі сподіватися в найпрестижнішому університеті світу. “Наше з бабусею чтиво — це Довженко, — трепетно перегортає сторінки теплих спогадів доктор наук, професор, ректор Микола Степаненко, а обличчя світиться безпосередньою дитячою усмішкою. — Я читав для бабусі вголос. Вона допомагала зрозуміти зміст, складні взаємини між людьми. Мене навіть звільняли від домашньої роботи, щоб читав!” Великим дитячим захопленням було й кіно. Тричі на тиждень Микола з друзями ходив у сільський клуб на перегляд фільмів. А під час канікул брали абонемент. Світ по-новому відкривався в патріотичних фільмах “Подвиг розвідника”, “Вони боролися за Батьківщину” та інших. На дитячі сеанси — із друзями, на дорослі — із тіткою Любою. Ще однією пристрастю юних літ Миколи Івановича стало вивчення німецької мови. Перші вчителі — старша сестра й сусідка, яку доля закинула на примусові роботи в Німеччину. А далі вже не було перепон на цьому шляху для здібного в усьому учня. Результат не забарився: у педагогічному училищі Микола Степаненко найкраще знав німецьку мову!
З особливим замилуванням Микола Іванович згадує першу вчительку — Валентину Андріївну Торську, яка була яскравою представницею сільської інтелігенції. Вона винаймала квартиру, не мала звичного для інших учителів господарства, усю себе присвячувала навчанню й дітям, плекала в учнів любов до краси, мистецтва, літератури. Її рідні проживали в Києві, тому про красиве й славне своєю історією місто Валентина Андріївна багато розповідала, показувала листівки з визначними пам’ятками — Лаврою, Володимирським собором. Мріялося тоді Миколі побачити все те й дихнути повітрям столичної духовности. Валентина Андріївна багато читала, заохочувала до цього своїх вихованців. Миколиними співбесідниками тоді стали “Гавриїл Кириченко —  школяр” Івана Микитенка, “Син Таращанського полку” Петра Панча. Не випадкові твори входили в дитячі життя, а ретельно дібрані. Так, ті, кому пощастило зустрічатися, наприклад, із Петром Панчем, згадували, як відповідально письменник ставився до літератури, зважував кожну фразу, кожний образ, як радив школярам записувати “з уст старих, бувалих людей розповіді про своє село, район, місто, про історію краю, сьогоднішні славні діла…”, бо мав переконання, що його читачі завтра творитимуть історію нової країни. Не помилявся мудрий письмовець. Микола Іванович у шкільні роки дослідив свій родовід до п’ятого коліна. Щось розповідала бабуся, щось знаходив в історичних джерелах.
Дуже теплі спомини Миколи Івановича про Ганну Дементіївну Бережну — директорку школи й учительку української мови та літератури. Вона розвивала творчі здібності дітей, навчала шанувати слово, вправно ним користуватися, вимальовувати його, щоб дихало, звучало й хвилювало. Із нею писали багато творів, кращі неодмінно зачитували. Учитель за покликанням і за духовним тяжінням, вона мала розкішну бібліотеку, давала читати книги учням, сприяла укомплектуванню шкільної книгозбірні. Сільські буденні клопоти, обов’язки мами й дружини не заважали їй створити культ Слова на уроках позакласного читання, у хвилини поезії, що проросли пагонами любови. Для Миколи Степаненка й сьогодні книга, поезія та добірне слово рідної мови — то найвищий чин! Знає напам’ять багато, цитує за слушної нагоди майстерно, віднаходить такі рядки (а може, то вони його впізнаю́ть!), що слухав би й слухав, любить класиків і сучасних митців, умів і вміє гарним поетичним та прозовим словом, вишуканими перлами з народної мудрости у звичайній обстановці кабінету завідувача кафедри (1989—2015), декана факультету (2006—2009) чи ректора університету (з 2009) зустрічати хороших людей і сварити не завжди сумлінних. Вітаючись вечірньої пори, Микола Іванович нещодавно читав, наприклад, Вінграновського: “Сеньйорито акаціє, добрий вечір. / Я забув, що забув був вас, / Але осінь зійшла по плечі, / Осінь, ви і осінній час, / Коли стало любити важче, / І солодше любити знов… / Сеньйорито, колюче щастя, / Хто воно за таке любов? / Вже б, здавалося, відболіло, / Прогоріло у тім вогні, / Ступцювало і душу, й тіло, / Вже б, здалося, нащо мені? / У годину суху та вологу / Відходились усі мости / І сказав я — вже слава богу, / І, нарешті, перехрестивсь — / Коли ж — / здрастуйте, добрий вечір. / Ви з якої дороги, пожежо моя?.. / Сеньйорито, вогонь по плечі — / Осінь, ви і осінній я…”. Шанованого всіма пана Миколу часом по-доброму можна схарактеризувати словами Івана Дзюби, мовленими про автора цитованої поезії: “Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить, що зрине дивовижно з глибин нутрів його душі і який настрій хвилею його огорне й хвилею спаде, щоб поступитися місцем іншому…”. Направду велика людина, варта преклоніння!
Класним керівником Миколи була Тамара Хомівна Степаненко, учитель математики, любов і повага до якої не змусили гуманітарія за порухами душі ступити на іншу стежину. Подобалася алгебра, сумлінно виконував завдання з геометрії, зовсім не хвилювала фізика, хоч і мав відмінні оцінки (допомагала виняткова пам’ять). Світлий слід у житті Миколи Степаненка залишив Іван Петрович Баранник — учитель російської мови й літератури, який неперевершено проводив уроки: письменники ніби заходили до класу, спілкувалися з учнями, що читали багато й розважливо, обговорювали, сперечалися… Занурюватися у світ знань було цікаво, бо навчали ті, хто жив школою, учнями. Натхненні наставники, дружний класний колектив — разом здобували знання, разом проводили позашкільний час, учили уроки, допомагали колгоспу, а на новорічні свята складали привітання й на трійці коней засніженими сільськими дорогами їздили здоровити сельців. Романтика й незабутні спогади на все життя! У сім’ях школярів панувала велика шана до Вчителя, який мав беззаперечний авторитет. Словом, пізнавали світ і ставали особистостями з міцною життєвою позицією.
Уміли сельчани й працювати, і відпочивати. У клубі громадилися на вистави “Москаль-чарівник”, “Наталка Полтавка”, “На перші гулі”, “Сватання на Гончарівці” тощо. Село жило, одуховнювалося, виховувало дітей, шанувало старість, намагалося берегти традиції, щось утрачало, а щось здобувало, та все ж не переставало бути маленьким раєм на землі для своїх дітей, малих, юних і вже дорослих. Місто ж і міський спосіб життя 60—70 рр. дуже відрізнялися від сільського, розміреного, напоєного степовими вітрами й росяними світанками, заколисаного солов’ями й розбудженого півнячим багатоголоссям, пропахлого пилом й натрудженими руками, що вирощували хліб, плекали пісню, мову, душу й Людину. Звісно, у місті легше було осягати життя, воно й рухалося ніби прискорено, цивілізаційні новинки там поширювалися швидше, а в селі ти мав пізнавати все самостійно. “Уподібнюйся пальмі, — писав любомудр Григорій Сковорода, — чим міцніше її стискає скеля, тим швидше і прекрасніше здіймається вона догори… Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися…”. Перше знайомство Миколи з дивом техніки — телевізором — відбулося 1968 року. Сусідська хата… Багато людей… Шум… “Рекорд-64”… Футбол… “Динамо” (Київ)… Та то дрібниці!.. Основне — які враження!!!
Розповідь про спраглого до знань хлопчину буде неповною, якщо не згадати, що, крім книг, навчання, звичною для кожної сільської дитини була Праця. Удома порався з бабусею по господарству, пас гусей, корову. У колгоспі любив на вантажній машині возити зерно на тік, допомагав розвантажувати, а принагідно отримував дозвіл і покермувати; вирощував з однолітками зелену масу для худоби; носив полільницям воду з діжки. “А далі — як в Остапа Вишні”, — жартома й водночас серйозно та задумливо висновує Микола Іванович спогади про дитинство: “Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа —  картопля, коноплi, бур’яни… Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде. За хатою недалеко — картопля, на пiдметi — коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки. I все думаєш, думаєш, думаєш… Отак мiж природою, з одного боку, та людьми — з другого, і промайнули першi кроки мого дитинства золотого…” (“Моя автобіографія”).
Згодом було навчання в Кременчуцькому педагогічному училищі. Після 8 класу перед випускником Миколою Степаненком прослалися три дороги: в Оржицьку районну школу, у школу сусіднього села або ж у медичне училище, бухгалтерський технікум чи педагогічне училище. Обрав педагогічне училище. Микола навіть не роздумував. Бабусі хотілося, щоб став учителем. А онук так прагнув виправдати її сподівання! До слова, із тридцяти шести однокласників, крім Миколи Івановича, учительську професію обрали ще один хлопець і четверо дівчат. Неймовірно важко було звикати, страшенна ностальгія, не вистачало спілкування з бабусею, особливо в перший рік складно було призвичаїтися до нових побутових умов. Хлопець із вразливою душею почувався не досить певно серед міських однолітків. Та міцні знання, рідкісна пам’ять, бабусина мудрість допомогли не похитнутися й заявити про себе. Педагогічне училище стало потужною базою для майбутньої вчительської й викладацької діяльности. А основне — педагогічний колектив і система навчання утвердили в думці, що освіта й зусилля здатні творити дива. “Дуже хотілося продовжувати навчання, — пригадує Микола Іванович. — Училище дало направлення на факультет педагогіки і психології та основ досліджень Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка”. Проте доля розпорядилася по-своєму — в останній день Микола Степаненко подав документи на філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту імені В. Г. Короленка (нині Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, його очільник — М. І. Степаненко). Природним видається вибір випускником Кременчуцького педагогічного училища (1978) відділення української мови й літератури, щоб опановувати таїну Слова. “На факультеті панувала особлива атмосфера. Куратор Наталія Іллівна Казирод, яку знав ще з педагогічного училища, зуміла згуртувати й надихнути на навчання. Дружна група. Разом готувалися до занять і сесій. Постійно прагнули пізнавати нове, бо були ті, хто справді вмів учити. Педагогічна система інституту чітко орієнтувала студента на фахову підготовку. Мене як майбутнього вчителя, науковця й керівника формували Ніна Василівна Жигилій — людина енциклопедичних знань; Галина Пилипівна Денисовець — викладачка надзвичайно вимоглива, із загостреним почуттям справедливости, для неї на першому місці був культ знань; Марія Тимофіївна Безкишкіна досконало володіла матеріалом з історичної граматики й щедро передавала свої знання тим, хто хотів знати; Ольга Дмитрівна Бондаревська — учитель від Бога, декан факультету, висококласний менеджер — уміла й покарати, і захистити. А Петро Кузьмич Загайко — літературознавець, громадський діяч — вартий особливих слів. Із ним хотілося вчити напам’ять, він бездоганно знав літературу, умів майстерно її викладати, ревно дбав, щоб українське красне письменство вливалося в душі студентів-філологів живою стихією”. Микола Іванович і сьогодні дотримується духовних настанов улюбленого педагога — “впливати на пробудження у студентів історичної пам’яті, національної свідомості, протидіяти бездуховності й національному нігілізму, знешкоджувати, зрештою, <…> комплекс нижчевартості й провінційності, щоб не з чужинецькою пам’яттю йшли в майбуття”1. І коли б не згадував професор Микола Іванович Степаненко свої перші кроки на філологічній стежині, що пролягла від Великоселецького через Кременчук до Полтави, стелилася й у Київ та знову вертала в Полтаву, він завжди з непідробним пієтетом говорить про своїх викладачів, про значення в його долі їхньої духовної науки — інститутської й життєвої.
Зерна любові до Рідного Слова, до Книги, до Праці, до Людини, засіяні в благодатну українську душу, спочатку дали щедрі сходи на студентській науковій і навчальній ниві — диплом І ступеня на Всеукраїнському конкурсі студентських робіт (Київ, 1980) за наукову розвідку “Типологія фразеологічної варіативності” (науковий керівник — доктор філологічних наук, професор Микола Федорович Алефіренко — “науковий батько”), упевнена перемога на Всеукраїнській олімпіаді з української мови і літератури “Студент і науковий прогрес” (Львів, 1981). Із засіву рясно благословилося й на широких лінгвістичному, літературознавчому, педагогічному й краєзнавчому полях. 1989-го — достроково захищена кандидатська дисертація “Синтаксична і семантична сполучуваність прикметників у сучасній українській мові”, 2005-го — докторська “Семантична й формально-граматична структура речень із просторовими поширювачами”. Дослідження підготовлені на високому науковому рівні завдяки наполегливій співпраці винятково талановитого вченого й мудрого керівника, досвідченого порадника доктора філологічних наук, професора, завідувача кафедри української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Арнольда Панасовича Грищенка, з яким у Миколи Івановича склалися теплі синівсько-батьківські взаємини на багато років. Розрослося й буйно колоситься на вчительському (1982—1986) та викладацькому ланах (асистент кафедри української мови (1985—1986), старший викладач (1989—1992), доцент (1992—2005), професор (із 2005)) вдячними учнями й студентами, удатними послідовниками-науковцями, бо школа професора Миколи Степаненка — одна з візитівок Короленківського вишу. “Він — учитель за покликанням; його не можна уявити собі ніким іншим, як учителем. Викладання — його життя, його пожива; воно нероздільно зв’язане з ним. І не дивно, що вчительська справа стає в нього вільним мистецтвом, і він на всіх своїх учнів накладає печать свого духу! Як він знаходить своє щастя в навчанні, так можна вважати щасливими тих, хто в нього вчиться” (А. Дістервег). Багатий і значущий ужинок (понад 850 праць) вчасно й дбайливо зібрав та бережно поклав управний жнивар Микола Іванович Степаненко до свого 60-літнього добре впорядкованого порогу на прославу роду й осанну вічному українському народу. Його врожай — це цінні, найвищої наукової якості монографії, посібники, довідники (“Взаємодія формально-граматичної і семантичної валентності у структурі словосполучення та речення” (1997), “Історія української мови” (1998), “Українське рідне слово” (2003), “Просторові поширювачі у структурі простого речення” (2004), “Рідне українське слово” (2005), “Літературні музеї Полтавщини” (2006), “Публіцистична спадщина Олеся Гончара: мовні, навколомовні й деякі інші проблеми” (2008), “Літературний простір “Щоденників” Олеся Гончара” (2010), “Світ в оцінці Олеся Гончара: аксіосфера щоденникового дискурсу письменника” (2012), “Думки вголос і про себе” (2013), “Політичне сьогодення української мови: актуальний перифрастикон” (2017), “Публіцистично-політичні перифрази в українській мові: 2017 рік” (2018), “Із засіву — благословилось: ескізи до вибраного” (2018); біобібліографічні видання (“Патріарх українського мовознавства” (2005), “Наукова спадщина Михайла Жовтобрюха” (2007), “Академік Арнольд Панасович Грищенко” (2006)); епістолярії видатних людей (“Листи Юрія Шевельова до Олекси Ізарського” (2014), “Листи до Олеся Гончара” (у 2 кн.) (2016)); енциклопедії (“Літературно-мистецька Полтавщина” (2013), “Літературні, літературно-мистецькі премії в Україні” (2014), “Мовознавча Полтавщина” (2014), “Літературознавча Полтавщина” (2015), “Сучасні письменники Полтавщини” (2016)), а також статті у вітчизняних і зарубіжних виданнях, семінари та лекції у престижних навчальних закладах Європи, програми, майстер-класи, численні виступи на радіо й телебаченні, активна громадська діяльність. Доктор філологічних наук, професор, академік Академії наук вищої освіти України, відмінник освіти, заслужений діяч науки й техніки України М. І. Степаненко — член двох спеціалізованих рад із захисту дисертацій Інституту української мови НАН України та Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, експертної ради з гуманітарних та соціальних наук Державної атестаційної комісії при Міністерстві освіти і науки України, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, член Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка.
Нині Він на науковому Олімпі, на верхів’ї слави, здобутої сумлінною працею, служінням людям, Україні. Із синівською відданістю боронить духовні кордони Держави, Собор Українського Слова, захищає від ворожих вітрів широкими долонями й гарячим серцем “крихітну свічечку букви Ї” і з вірою, надією та любов’ю йде на щиру розмову до Всевишнього, до Храму того Слова, Що було споконвіку, щоб не згасла запалена ще з дитинства свічка “непроминальних у часоплині” вічних цінностей.
Любий Миколо Івановичу! Дорогий Навчителю і Друже! Схиляю перед Вами голову в поклоні вдячности від усіх учнів, колег, шанувальників, яким Ви своїм розумом і життєвою мудрістю осяюєте благословенний Шлях до Її Величности Мови!

————————
Загайко П. К. З думою про Україну // Загайко Петро Кузьмич: Бібліографічний покажчик / упор. Г. І. Радько, Г. М. Білик; заг. ред. — О. В. Кулик. — Полтава: АСМІ, 2003. — С. 9.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment