Суспільне недомовлення

Пристрасті довкола засобів інформації наростають

Петро АНТОНЕНКО
Наприкінці вересня з телеекранів України зник канал “UA: Перший”. Йому дозволили ще й у вересні транслюватися не в цифровому, а в аналоговому мовленні, хоча по Україні, окрім кількох прикордонних з Росією областей, від 1 вересня аналогове мовлення вимкнено, бо перейшли на цифрове. Але виявилося, що в каналу немає коштів ні на аналогове, ні на цифрове мовлення.
На ситуацію миттєво зреагували представники громадянського суспільства: зокрема, Національна спілка журналістів України, Центр демократії та верховенства права, громадські організації “Інститут масової інформації”, “Детектор медіа”, “Громадське радіо”, інші ГО, пов’язані з діяльністю ЗМІ. В ухваленій ними заяві — вимога негайно увімкнути мовлення каналу.

Про канал у заяві сказано так: “Суспільство повинно мати можливість отримувати неупереджену інформацію, — а НСТУ є єдиним у країні мовником, інформаційна політика якого будується на засадах незалежності від держави, від олігархів, від приватних інтересів”.
Така висока оцінка зумовлена тим, що канал вважають первістком нового, абсолютно демократичного суспільного мовлення в Україні. Воно було гучно задеклароване три роки тому владою як воістину “глас народу”, принаймні в царині електронних медіа — радіо й телебачення. А тут це ще й збіглося з початком довгоочікуваного роздержавлення друкованих ЗМІ — газет, тобто виходом з числа їх засновників (господарів, власників) органів місцевої влади.
Наставав час небувалої свободи слова для народу, коли ЙОГО, а не чиїсь “органи”, ставали навіть не четвертою владою (після законодавчої, виконавчої, судової), а першою владою, владою громадської думки, контролю народу за іншими, обраними ним, гілками влади.
Щодо роздержавлення газет, процес пішов. Хоч і “зі скрипом”, бо він мав би завершитися, згідно з ухваленим парламентом у грудні 2015 року законом, наприкінці цього 2018 року, але, очевидно, що не завершиться.
Але зараз поговорімо про електронні медіа — радіо й телебачення, вплив яких на людей величезний.
Ще конкретніше — про телеканал “UA: Перший”. Це перший і єдиний загальнонаціональний український громадський телеканал, створений у рамках Національної суспільної телерадіокомпанії України. Своєю чергою НСТУ — це колишня структура Держкомтелерадіо. У цій структурі 40 років (1951—1991 рр.) діяв перший і єдиний канал Українського телебачення — УТ. Уже в час незалежності, до 1998 року, канал називався УТ-1, далі, до 2015-го, — Перший національний. Це було абсолютно державне телебачення, державний канал, на тлі новонароджених десятків приватних каналів, особистої чи колективної власності.
І ось 2015 року (невипадково, що після Майдану, Єврореволюції) в країні задекларували європейський і світовий принцип вільного слова у ЗМІ.
У царині наймасовішого ЗМІ — телебачення — все було й так роздержавлено. Адже всі оті десятки, а з регіональними — сотні телеканалів створювали як приватні, недержавні. Починаючи з найпотужніших загальнонаціональних каналів: “1+1”, “Інтер”, СТБ, ICTV і т. ін. Кому вони, а з ними — цілі медіа-холдинги належать, яким бізнесовим групам чи конкретно олігархам — усім відомо, бо це не таємниця. Усе законно.
На цьому роздержавленому, а часто — надто вже “віддержавленому” від інтересів держави тлі й було створене СУСПІЛЬНЕ мовлення як глас народу. Але як? Може, на кшталт такого мовлення в демократичних європейських країнах чи за океаном, де медіа є за суттю власністю самих глядачів, радіослухачів?
А ось як було зроблено в нас. Національна суспільна телерадіокомпанія України є акціонерним товариством, 100 % акцій якого належать державі. Фінансування НСТУ здійснюється з державного бюджету України, а також від комерційних надходжень. Комерційні надходження доволі скромні, адже канал не зловживає рекламою. Тобто все — на бюджеті. Тепер скажіть: це роздержавлення чи повне одержавлення? Якщо 100 % акціонером, власником є держава, і практично повністю все це — на утриманні держави.
Коли 25 вересня вибухнув цей медійно-суспільний скандал, з’явилося багато інформації, в якій пересічному телеглядачеві можна було потонути. Міністерство фінансів заявило, що в державному бюджеті на фінансову підтримку НСТУ передбачено видатки в сумі 776,6 мільйона гривень. Станом на 25 вересня спрямовано 582,4 мільйона. Залишок коштів буде перераховано відповідно до помісячного розпису бюджету. І якщо Концерн радіомовлення, радіозв’язку та телебачення відключив телеканал за борги, нехай НСТУ розбирається сама, де саме виділені гроші. НСТУ тут повністю самостійна в розподілі цих коштів.
А НСТУ заявила, що вона не дуже самостійна щодо цих коштів, бо через щорічне, постійне недофінансування їй не вдалося навіть оновити застарілу техніку й привести до належного стану робочі приміщення і студійні комплекси, які не оновлювалися ще від 1990-х років.
Правда, торік у червні нам дещо допомогла Японія — виділила 4 млн доларів (400 млн ієн) на розвиток суспільного мовлення в Україні. Але що ці 110 мільйонів, якщо у гривнях?
Медійні громадські організації нагадали, що згідно із Законом України “Про суспільне телебачення і радіомовлення України” цьому мовленню має виділятися щороку не по 776 з половиною мільйонів гривень, а удвічі більше. Хоча мало що там гарантують наші закони. Якщо скласти, скільки чого й кому вони гарантують, наприклад, за соціальними пільгами, то не вистачить, либонь, трьох річних бюджетів.
Уся ця колотнеча довкола “вільного, незалежного, роздержавленого” мовлення зайве показала, як ще далекі ми від справді демократичних медіа. І не випадково “наїзд” зроблено саме на телеканал, на якому транслюють дуже гостру програму “Схеми. Корупція в деталях”. Це програма про корупцію серед високих посадових осіб держави. Тому цим можновладцям треба бути супердемократичними, аби фінансувати такі медіа від імені держави.
Натомість Україна втрапила в черговий міжнародний скандал якраз щодо “наїзду” на програму “Схеми”. Це коли наша Ген­прокуратура звернулася до суду з проханням надати дозвіл на інформацію щодо телефонних розмов редакторки програми Наталії Седлецької. Цей наступ на свободу слова вже рішуче засудив Європейський суд із прав людини, куди звернулася журналістка.
Телеканал “UA: Перший” став свіжішим, цікавішим. До структури НСТУ переведені всі колишні обласні телерадіокомпанії. Вони “роздержавлені” в тому сенсі, що стали незалежними від місцевих владних еліт. Щоправда, тепер місцеве мовлення стало до того централізованим, що далі нікуди. Якщо не сказати різкіше — місцеве мовлення топчеться столицею, де вважають себе найрозумнішими. Хоча в Європі, згадаймо досвід Польщі, якраз місцеві медіа найпопулярніші. До речі, як же порівняти таку централізацію місцевих радіо й телебачення із задекларованою в країні децентралізацією?
А взагалі — тут проблема глибше. Давно час розбудовувати в Україні незалежні засоби інформації, точніше, залежні лише від самих редакцій, від журналістів, читачів, телеглядачів і радіо­слухачів. Які вони — давно всім відомо. Справа за громадянами — журналістами, громадськими активістами, громадськими організаціями, яким варто від правильних і гучних заяв теж переходити до розбудови вільних медіа.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment