У той рік заніміли зозулі…

Погляд на 85-річний «ювілей» Голодомору в рідному краї через призму публікацій районної газети того часу та спогадів свідків і очевидців геноциду земляків

Микола ГРИНЬ,
член НСЖУ, лауреат літературно-мистецької премії ім. П. Куліша, Бобровицький район Чернігівської області

Щороку в післявеликодній поминальний понеділок моя бабуся Марія разом з іншими родичами йшла насамперед на так зване старе кладовище Козацького. Воно вже тоді, більше півсотні років тому, було густо заросле кущами бузку. Поміж них виднілися горбочки могил. З хрестами та без них. Ретельно прибрані й густозарослі травою. Після традиційного качання на могилках крашанок, пригублювання чарчини з самогонкою за упокій жертв голодовки йшли на нове кладовище до могил недавно померлих родичів.
Того дня на старому цвинтарі незрозуміле для школярського вуха слово “голодовка” часто звучало з уст багатьох моїх односельців. Воно заінтригувало мою дитячу цікавість, адже про голодовку в своєму та навколишніх селах не чув ні на уроках історії, ні літератури. Ось тоді я звернувся за поясненнями до бабусі. Так і дізнався про страшну трагедію односельців і моєї родини.
Тоді, 33-го, розповідала бабуся, в її родині, де росло 12 рідних братів і сестер, десятки племінників та двоюрідних, померло від голоду чимало дорослих і дітей. Бабуся Марія, дідусь Микола та їхні троє малолітніх дітей, серед яких була й моя майбутня мама, а тоді 12-річна дівчинка Галя, теж могли б зазнати трагічної долі багатьох родичів. Та правду кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло. Нещастя полягало в тому, що про голодовку вони дізналися на засланні у Вологодській області Московії, куди більшовицька влада у перші роки масової колективізації аж на 15 років запроторила молоду розкуркулену родину, яка категорично не хотіла усуспільнювати кілька десятин землі, десяток овець, іншу домашню худобу та вовночесалку. Про страшну трагедію у рідному краї бабуся та її діти дізналися незадовго до окупації нацистами Козацького. Тоді ж вони вперше поклонилися могилам померлих від голодної смерті і тій традиції не зраджували вже ніколи. І слово голодовка назавжди увійшло в їхній лексикон.
Маю сказати, що й сьогодні, коли проходиш дорогою попід старим кладовищем у моєму рідному Козацькому, ще більш зарослим кущами бузку, і коли звертаєш з неї і прошкуєш забур’яненими стежками поміж ледь помітними сотнями горбочків могил на території майже в 50 соток, мимоволі чуєш, як у єдиному пориві з них возноситься до небес молитва-волання моїх убієнних голодом односельців: “Хліб наш насущний дай нам сьогодні, Господи! Сьогодні, Боже, бо завтра буде пізно…” Посивілі від прожитих літ односельці, з якими говорив на трагічну тему голодовки початку 30-х років у моєму краї, не раз наголошували, що тоді люди не чекали вже спасіння навіть від Бога. Хай вибачить Всевишній, але ж так і було. Бо трагізм усього, що відбувалося тоді, посилювався ще й тим, що Україна наша прийшла до своєї Голгофи із розтоптаною православною вірою предків, без їхніх моральних заповітів, зі зруйнованими храмами. І Козацьке тут не виняток. Ось і говорили люди, що це сам диявол зробив так, аби вмираюче село саме сповзало в цю місцину. І сюди й справді щодня привозили десятки виснажених трупів і без домовин, без жалібних піснеспівів про останній поцілунок і вічну пам’ять скидали їх у ями-могили… Багато односельців, які були свідками того жахіття і з якими довелося говорити, стверджували, що в багатьох таких могилах знайшли останній спочинок десяток, а то й більше людей. Ось так жнивувала на моїй давній козацькій землі червона орда. Страшні лягали покоси…
Розпочалася ця трагедія з дикого для споконвічних хліборобів слова колективізація. Отієї, якій супротивилася родина мого дідуся-бабусі. І таких у Козацькому було багато. Мало хто поспішав стати колгоспником, де гуртове ставало чортовим. Услід за колективізацією розпочався голод. Разом із ним у селянську хату шикувалися й інші слова-чужинці: експропріація, агітація, контрактація, конфіскація, екзекуція, мобілізація, реквізиція, а за ними й ліквідація. І ліквідовували: вдень і вночі, на рідній землі голодом і холодом, і в таборах далекої Півночі, і не ближчого Сходу…
Голодомор наступав на п’яти українським селянам і моїм землякам з початку 30-х. Тоді хліборобам із діда-прадіда, які годували хлібом і салом не тільки Україну, а й усю царську, а тоді радянську імперію, спустили абсолютно нереальні плани хлібозаготівель. Більшовики навіть придумали лозунг про виконання першої заповіді перед державою. З кремлівської трибуни так званий вождь народів дав жорстку настанову: першою вашою заповіддю є виконати зернозаготівлю… і не треба відволікати увагу на всілякі фонди і резерви… Селяни повстали. Навесні 1930 року в п’яти районах Чернігівщини відбулися селянські заколоти. Не оминули вони й мою Бобровиччину. Чекісти-енкаведисти потопили їх у морі крові. Ще й регулярне військо покликали на допомогу. Для заготівлі хліба більшовики створили буксирні бригади. Не всі односельці погоджувалися зі штиркачками нишпорити в обійсті сусідів чи родичів. Влада робить наступний ганебний крок — буксирні бригади одного села працюють на території сусіднього. Бригади “борців за хліб” вимітали “червоною мітлою” все до зернини. Забирали не тільки хліб.
Дружина Федора Юхимовича Харсіки Ликера з мого Козацького якраз замісила тісто у діжі, коли поріг хати переступила ватага комнезамівців. Навколо неї бігало четверо голопузих дітлахів, гралася з ними й сусідська дівчина. Так ось нажахана Ликера і всадовила її голою попою на мішок з борошном. Думала, не займуть дитину, посоромляться. Де там! Забрали й борошно, і діжу з тістом… Не дочекалися діти свіжого хлібця, купити ж його тоді в магазині було неможливо. Чоловіки покидали село і їхали в пошуках хліба насущного: у Київ, Ніжин, Бобровицю. Але всюди порожні полиці, всюди голодують… Всюди загороджувальні загони… Людей зсаджують із потягів, розвертають назад кінні повозки…
У цей страшний, підлий і голодний 1933 рік так званий братній російський народ не тільки не простягнув руку порятунку та допомоги, а навпаки, робив усе, аби зруйнувати генофонд моєї країни, збільшити масштаби гуманітарної катастрофи. Інакше, говорили мої співрозмовники в селі, чим пояснити ті факти, коли українців повертали від російського та білоруського кордонів, коли завертали хлібні валки із Західної України, коли не дозволили завезти пшеницю з Канади, зібрану там українською діаспорою.
У Козацькому відкривають нечуваний досі патронат. На території колгоспу “Перше травня” розташовують його в хаті репресованого і засланого на Північ колишнього куркуля Андрія Харлана. Його малолітніх дітей викидають на вулицю — в сніговий замет. Вигнані з інших хат так звані куркулі риють землянки і живуть там майже до самої війни. Їхня доля не цікавила тодішню владу.
У газетах того часу — численні повідомлення про зрив цими “куркулями” та їхніми “посіпаками” хлібозаготівель. За цим приховується справжня правда про масовий голод, але про нього в районній газеті Бобровиччини жодного слова. Верхом цинізму можна назвати слова партійного вождя Чернігівщини Маркітана, який на обласному з’їзді колгоспників-ударників 5 липня 1932 року заявив: “Голод, смерть від голоду не тому, що був неврожай, Урожай кращий. Не засіяли землю — винні куркулі…” Трагедію Голодомору від людей приховують усі газети Союзу. Натомість вони рясніють повідомленнями про зрізані 5 колосків на полі, про перевіювання полови, вириту на полі картоплю. А ще — про потурання цьому багачам, куркулям і підкуркульникам головами колгоспів. За цією пропагандистською тріскотнею прикрита правда про продовольчу катастрофу на Бобровиччині.
У Старій Басані, пише районна газета “За суцільну колективізацію” у № 24 за 1932 рік, зграя церковників-твердоздавців за активної участі й під керівництвом попа Бидила Івана використали церкву під сховище куркульського хліба та майна. 26 лютого там знайшли 11 мішків хліба вагою 60 пудів, 2 мішки сала й м’яса, мішок тютюну та інше. Все це належить твердоздавцям членам церковної ради Запорожцю Опанасу, Назарку Василю, Краснощоку Єграпу.
У колгоспі “Червоний кобижчанець” колгоспники й одноосібники часто збирають колоски в свої торби і крадуть колоски з кіп (та ж газета № 68). У веприцькому колгоспі “Червона громада” виявлено випадки зрізування колосків зі снопів, що складені в копу. Днями комісія знайшла ці колоски в громадянина Шияна Якова, що свого часу вийшов з колгоспу. Так сигналізує на весь район призначений новою владою колгоспкор Видючий (там же № 69). Важко читати замітку в числі за 3 квітня 1933 року про те, що в колгоспі “Нове життя” села Кобижча крадіжки мають масовий характер. Вартові біля комір виточують зерно для власного споживання. Ледар Голота Андрій переточує колгоспну пшеничну полову, в якій залишилось чимало зерна, а управа спокійно спостерігає, благодушничає. За прикладом Голоти до полови ходить ціла зграя злодіїв, виточують зерно, крадуть полову.
Нагадаю, що полову переточували в квітні 1933 року. Це був розпал масового голоду, коли навколо і зокрема в Кобижчі, пухли і вмирали від голоду люди. Тоді біля однойменної залізничної станції просто неба пріли гори звезеного з усієї округи експропрійованого в людей зерна, яке цілодобово охороняли солдати з рушницями і які стріляли в людей без попередження. Полова та всю зиму пролежала на вулиці під снігом і люди намагалися видобути з неї бодай жменю рятівних зернят. Але їх ще й ледарями називають. Покладемо руку на серце і запитаємо чесно себе: чи пішов би ледар і тоді, і тепер переточувати вручну решетом прілу полову? Чи пішов би ледар брати додому мокру і гнилу полову, аби спекти з неї якусь затірку для тамування голоду і навіть порятунку від смерті? Переконаний: ледар би не пішов. Це треба так довести людей до ручки, що вони стали “зграєю злодіїв”, які пішли не грабувати, не вбивати, а точити полову. Комуно-більшовицька влада зуміла так зробити. І такій владі не може бути прощення навіть за давністю років.
Але продовжимо читати гіркі рядки газетних публікацій того періоду. Колгоспниця марківецького колгоспу “1 серпня” Буряк Христя систематично краде в колгоспі картоплю. Приміром, нещодавно вона різала картоплю на посадку і у неї при обшуку знайдено за пазухою та в кишенях повно картоплі. Треба притягнути її до суворої відповідальності (та ж газета № 52). Інша замітка в числі за 12 червня 1933 року розповідає про підкуркульників села Ярославки Магдика Василя та Марківців Голика Тимоша, які крали на полі марковецької філії бурякорадгоспу бурякові висадки, які вже дали сходи. Замітки в наступних числах районки повідомляють про куркульського агента Миколу Дурнева, який крав картоплю, та комірника свидовецького колгоспу агентів куркуля Архипа Митр. Плиску та польовода Коровая Кузьму, які привласнили гречку.
“За останній місяць у новобиківському колгоспі “Робітник і селянин” чимало зареєстровано фактів різних крадіжок. У зерносховищі у підлозі прокрутили дірки і виточили 24 пуди вики. У другому гамазеї теж не стало декількох кілограмів зерна. Крім того, чимало вкрадено коней. Це роблять класові вороги (№ 63). “Куркуль села Кобижчі Неділько Юхим, що нещодавно вийшов з Бупру, направляє своїх дітей красти колгоспний урожай… Судово-слідчі органи мусять нещадно покарати цього куркуля як найзапеклішого ворога радянської влади (№ 64, 1933 р.).
У Рудьківці куркульські налигачі Андріяш Захарко та Конішевський Яким, які відверто діють проти радянської влади, займаються крадіжкою. Нещодавно їх піймали, коли вони різали колоски у колгоспі “Червоний промінь”. Ці класові вороги 5 липня навмисне знищували врожай. За це нарсуд 15 липня засудив їх обох на чотири роки до бупру. Якщо названі рудьківчани були лише “куркульськими налигачами”, то в Бобровиці куркуль Юхим Колос днями спіймався на гарячому, коли зрізав колоски на полі в бобровицькому радгоспі (там же, № 70). У ніч на 19 липня у новобиківському колгоспі “Робітник і селянин” спіймали Мринську Наталку Григорівну, яка різала на полі колоски. Збори ухвалили: Мринську як куркульського агента з колгоспу виключити та прохати органи прокуратури притягнути її до відповідальності (там же, № 72).

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment