Заперечення задля утвердження

Нещодавно в Національному видавництві “Веселка” побачила світ книга Андрія Топачевського “Одним життям. Публіцистика доби Незалежності”. Це — понад 60 публікацій у різних виданнях, від 1988 до 2018 року. До збірки увійшло чимало статей і нарисів, оприлюднених нашим тижневиком… Автор відповів на запитання “Слова Просвіти”.

— Ким був Андрій Топачевський, пишучи свої статті, нариси, рецензії, даючи інтерв’ю, — письменником, журналістом чи кінематографістом, як повідомляє анотація до збірки?
— Ці визначення умовні, попри існування відповідних творчих спілок. Обирав жанри і стилі спілкування залежно від необхідності. Колись документальне кіно мало широке коло глядачів, і цей виклик допомагав працювати саме у тому жанрі. Письменники часто екранізують свої твори, я ж нерідко перетворював сценарій на екологічний нарис (“Згуба”, “Зоряний час Либеді”), ці матеріали входили й до науковопізнавальних книжок. Не професія диктує вибір жанру, просто автор обирає спосіб реалізації задуму і мову спілкування з глядачами або читачами.
— Це захоплення чи покликання?
— Необхідність того часу. Деякі письменники відкладали свої історичні романи і наздоганяли час полемічними творами. Я теж відклав свої науковопізнавальні сценарії та рукописи, повернувся до журналів і газет. Кожен прагнув актуально висловитися згідно з прискоренням часу в країні, коли омріяна Незалежність була такою близькою. Йшлося не про совість посадових осіб, але — пробудження свідомості народу. Тим більше, що до епохи Інтернету було далеко і друковані ЗМІ виходили, як на сьогодні, величезними накладами. Їх просто розхапували. І читали!
— Справді, журнали й газети читали всі. Якою ж була реакція на “некомплементарні” публікації?
— Партійнодержавної системи “реагування” на критичні виступи у пресі вже не було. Влучними, цікавими відгуками читачі підтримували авторів. Та похвалитися формуванням громадської думки письменник, гадаю, не міг. Це — надскладне завдання, особливо — за епохи телебачення. Але принаймні призупинилася обробка читача і глядача як завідомого кретина. Бо офіційний меседж був: “Ми будуємо, і якби не вороги, то світле майбутнє настало б іще у минулому”… Нині це зветься “ресентиментом”, перекладанням вини. За доби гласності виявилося, що винні не зовнішні сили, а держава і громадськість, отже, — всі гуртом і кожен зокрема. Чи допомогло? Байдужим — ні. У притомних же принаймні склалася особистісна система визначень і оцінок природносуспільних явищ, без очікування офіційної реакції. Бо замовчувати злочини — непростимий гріх. Усе ж таки залунали голоси совісті!
— У збірці є есей 2003 року про “Чудову сімку” біблійних рослин. Чи вже тоді автор дійшов думки про спорідненість науки з релігією?
— Людина від її створення чи (для атеїстів) унаслідок еволюції має свободу волі і тому часто опиняється перед вибором. Згадаймо з “Кобзаря”: “Той мурує, той руйнує…” Євангеліст Матвій (7: 13) казав: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі…” Не випадково Шевченко починає цей вірш словами про “шлях широкий”. Бо то — шлях зла. Лише вузька дорога веде до правди, добра, і людині на цій стежині доводиться перемагати власні лінощі, долати багато перепон, обминати чимало спокус, заперечувати зло і утверджувати добро. Власне, творчість і є ствердженням, часто — через заперечення. І має пройти складний чи то вузький шлях аргументації. На відміну від тоталітарного, прямолінійного, почергового мислення (спочатку загатимо річку, затопимо землю, потім виробимо електрику і настане світле майбутнє), сьогодні публіцистам, якщо вони не графомани, притаманне комплексне, синкретичне, образноасоціативне мислення. Вони уявляють неоковирне майбутнє за умови “перемоги” над Природою. А це, у кінцевому рахунку, — над Людиною, яка, втративши зв’язок із довкіллям, перестане бути собою.
— Чи не тому екосоціальні нариси мають протестний характер? Це була незгода з рештками прямолінійного радянського мислення?
— Доводилося піддавати сумніву бажання і спроможність влади сущої (і попередньої, і пострадянської) вирішувати екологічні й пов’язані з ними соціальні питання. Адже той, хто створив проблему, не зацікавлений, щоб її розв’язати. Це, природно, визначило опозиційну спрямованість екологічних рухів. “Зелений світ”, партія “Зелені”. Сьогодні про них мало хто згадує. Припинені і спроби запровадити безперервну, близьку до християнських ідеалів екологічну освіту, від дитячих садочків до вишів. А шкода: у розвинених країнах “зелені” голоси досі виразно звучать; громадяни шанують Природу, а отже, — себе самих… Навіщо читачеві знати, які питання турбували нас 10, 20 і більше років тому? Без минулого немає майбутнього. Суспільство змінюється, але нагальні питання наших стосунків з природним (а отже, і культурним) середовищем залишаються. Більшість тодішніх небезпек актуальні сьогодні. Знищення довкілля, “чорні діри” в освіті, “незамінність” псевдоеліти, відомча сваволя, суспільна байдужість. Мусимо нагадувати про це!
— Публіцистика за останні 30 років. Що ж було раніше, до “перебудови і гласності”?
— Тоді мене глибоко вразили твори Валентина Мороза, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, що передавалися з рук до рук. Бачив, як у садибімузеї Івана Гончара люди від руки(!) переписували книжку Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, бо ще у 60—70х роках друкарські машинки були на суворому обліку. Брав участь у розповсюдженні “самвидаву”. Але не міг наслідувати байкаря Езопа або писати “у шухляду”. Вважав, що через відсутність бенцензурних видань публіцистика не набере сили… Статті 60—70х років до збірки не увійшли, як значною мірою самоцензурні, тобто там — лише частина правди; порушені в них питання застаріли.
На зорі Незалежності, завдяки свободі слова, дуже багатьом стало зрозумілим, що Людина і Природа — не суб’єкт і об’єкт; що ставлення до Природи є показником нашої моральності; власне, що Людина — це і є Природа, бо створені ми “з пороху земного” (Буття, 2:7). Отже, здоров’я довкілля — необхідна умова питомого стабільного розвитку культури, мистецтва, науки. Усвідомлення причиннонаслідкового зв’язку між станом довкілля і прогресом накладає на нас особливі і (особисті!) обов’язки, що знаходить підтвердження у сучасному контексті розвитку світової екосоціальної думки.
Сказавши “А”, треба йти далі за абеткою, згідно з принципом логічної послідовності. Бо природне довкілля — лише наріжний камінь у споруді земного життя, вищим проявом якого є цивілізаційні, гуманітарні набутки. Написалися екосоціальні статті та есеї, начерки про митців, учених, істориків, письменників, які не схилили голови перед владою сущою, як Ірина Калинець, Микола Щербак, Леонід Череватенко, Сергій Білокінь, Андрій Бокотей, інших учасників Опору. Як на мене, публіцистика 1980—2010х років багатьох авторів (Є. Сверстюк, М. Руденко, С. Плачинда, П. Мовчан, Ю. Щербак та ін.) заслуговує на особливу увагу як цілісна і послідовна, а головне — безцензурна. Вона актуальна і, сподіваюся, такою залишиться.

Кор. “Слова Просвіти”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment