Згасає зірка львівського форуму?

Роздуми услід події

Віталій АБЛІЦОВ
Осіння погода нинішнього року сприяла західноукраїнському святу книги — лише в останній день похолодало, хоча сонце світило, не ховаючись за хмари, й чашу подвір’я біля Палацу Потоцьких можна було сприймати, якщо подивитися зверху, майже як запов­нений стадіон. Очевидно, подібний перебіг подій закономірний, адже відзначався ювілей — 25-річчя BookForum-у.
Почесний гість святкового дійства Президент П. Порошенко у вітальній промові наголосив, що вітчизняний книгодрук став важливою складовою інформаційної галузі нашої держави в умовах, коли північний сусід прагне перетворити свідомість українців на арену міжнаціонального протистояння.
Але метеорологічні метаморфози наштовхували й на інші думки.
Наприклад, якщо перегорнути сторінки чвертьвікової історії форуму, то реакція погоди була значною мірою символічною: перша половина літопису щорічного свята книги бачиться досить успішною, а от друга — особливо в останні роки, на нашу думку, суттєво поблякла. Невипадково письменник А. Курков оприлюднив своє передбачення, що нинішній форум був переломним, а наступний буде зовсім іншим. Яким — прозаїк не уточнив.
Перше, що, як кажуть, видно неозброєним оком, то це явна трансформація програми й реалізації заходів насамперед як своєрідної форми пропаганди книги у бік відвертої комерціалізації. Іншими словами, відчувається, що книга стає для організаторів форуму передусім прибутковим товаром, а не предметом інтелектуального зацікавлення. Можливо, це й поспішне припущення і поки що не йдеться про регіональний присмерк “галактики Гутенберга” (визначення канадського соціолога М. Маклюена, згадавши про який, італійський теоретик-культуролог У. Еко попередив, що книжкова культура у ХХІ столітті розвиватиметься нарівні з комп’ютерною культурою).
У багатопроблемній Україні до світових бід, які переживаємо, додаються ще й, як кажуть, специфічно домашні.

Брати Капранови тепер агітують за свої видання у самому центрі палацового простору
Саме так!
У минулі роки їхній зелений “Запорожець” стояв біля входу на святковий простір навколо Палацу Потоцьких.
А от Сашко-лірник (О. Власюк) не змінив дислокації — як і раніше, розташувався поближче до парадного входу в палац — архітектурний шедевр галицької столиці.
Зрозуміло, що в обладнаних для торгівлі рядах захоплювати відвідувачів своїм товаром легше, але дехто не полінувався й тут запропонувати щось, на його переконання, оригінальне. Львів’яни й цьогорічні гості побачили й таку форму агітації аудиторії: молодий чоловік у вбранні повара, підкидав на великій сковорідці значну за розмірами книгу й гучно викрикував рекламні абзаци, афішуючи видання, розкладені на стендах за його спиною. Хтось покепкував з хлопця, порадивши самодіяльному “артисту” краще жонглювати або смаженим млинцем, або пластмасовою пляшкою з вином чи молоком…
Зрозуміло, що визначальні події відбувалися не тут, а у відповідних аудиторіях та залах, імпровізованих наметах тощо (до речі, події форуму заполонили весь центр Львова). Але збирали ці “місця зустрічі” зацікавлених господарів і гостей книготоржества досить часто незначні гурти учасників.
Ясно, що охопити всіх охочих почути героїв події чи улюблених авторів, непросто. Але, здається, давно пора визначити центр форуму, де розташувати мапу основних подій і зустрічей, і тут проводити найцікавіші акції (знайшлось же місце для капранівського “Запорожця”!)
На жаль, з кожним роком міцніє тиск на відвідувачів з боку роти (чи батальйону?), що контролює прохід на свято книги. А чи не краще вигадати щось гуманніше та застосувати щось демократичніше замість лютої пильності? Навіть гадається, що вільний доступ збільшив би фінансові вигоди організаторів форуму.
Отже, висновок перший: “добре організований” хаос, безсумнівно, не сприяє відвідувачам за п’ятиденку побачити хоча б основну частину акцій форуму. Зауважимо, що було задекларовано близько 1000 заходів: презентацій, майстер-класів, дискусій і зустрічей. Тут навіть мудра порада філософа Г. Сковороди “Прагни вершини, сягнеш середини” не здатна допомогти відвідувачам форуму.
І виходить, що найкраще бути нейтральним зацікавленим пошуковцем і, не поспішаючи, обходити поверхи та обладнані ряди з книгами на свіжому повітрі та радіти, якщо натрапиш на потрібне видання. Тим більше, що, попри недоліки, все ж львівське книжкове море щороку пропонує найрізноманітнішу продукцію: “Антонич від А до Я”, “Бесіди п(р)одумки”
А. Содомори, серія чудових видань, присвячених Франції, і раптом — “Гітлер. Примітки до біографії” (?!). Але натрапляєш і на сірозмістовні видання, як “Три розмови про Україну” — солідний за розміром том дивує несумісністю авторів тих розмов: якщо письменник В. Шкляр — своєрідний прозаїк, цікавий і читачам, і громадськості, то тележурналіст М. Вересень чи урядовець В. Кириленко якщо й мають прихильників у певних колах, то для значної частини вітчизняної еліти вони постаті одіозні.
Мимоволі виникає порівняння львівського свята з київським — в “Арсеналі”. Столичне програє саме тому, що й у ньому панує вже згаданий хаос. І в столиці більше дбають про фінансову вигоду заходу (тут ціна вхідних квитків збільшується на очах відвідувачів — у запрошенні вказується 50 грн, а в касі вимагають більше (?!).
Є ще одна відмінність між двома форумами — арсенальці як стартували невдало, так і рухаються в’яло; львів’яни починали успішно, але сьогодні потроху здають позиції.
Спільним для обох книжкових форумів є поки що незнайдений варіант рівноваги між книготоргівлею й спілкуванням письменників із читачами. І ті, й ті егоїстично не поступаються один одному. В результаті — обоє програють.
Львів відвідують і нобелівські лауреати. Тільки не діячі культури українського походження, удостоєні престижних нагород
Хімік Р. Гоффманн — нобелівський лауреат 1981 року (народився 1937 року в Золочеві — тепер Львівської області, живе в США) не так давно знову гостював на батьківщині, що стало значною подією для еліти краю.
На жаль, у виданнях львівських авторів насамперед йдеться переважно про видатних земляків минулого. Очевидно, тому й досі обійдений увагою галичан-інтелектуалів Нобелівський лауреат 2007 року у номінації “Премія миру” Євген-Зенон Стахів (видатний еколог США), народжений у Львові 1944 року.
Разом із тим, якщо береться хтось зі львівських авторів здивувати читачів, то це, буває, призводить до авантюрних парадоксів.
Солідне “Видавництво Старого Лева” цьогоріч здивувало гостей форуму книгою “Наші на карті світу. Історії про людей, якими захоплюється світ”. Вразило негативно. Авторка книги Уляна Скицька “відкрила”, як вона вважає, досі невідомі імена видатних особистостей з України.
До речі, у вихідних даних книги є попередження: “Усі права застережені”, але чому ж авторка та очільники “Старого Лева” самі ігнорують законодавство щодо авторського права? У. Скицька прикидається наївною, визнаючи, що “її” проект був би неможливий без тих, хто першим віднайшов і поширив вміщені в книзі імена (компаньйоном “авторки” виступає телеканал “24”, де постійно видають чергові порції “відкриттів” У. Скицької). Подібні видання зазвичай завершуються списком авторів використаної літератури, що відсутнє у так званій новинці.
Проблема захисту авторських прав в Україні за роки незалежності стала однією з найгостріших, але владу ні нинішню, ні попередні це зовсім не цікавить. Зрозуміло, що йдеться про суди та інші впливи на завзятих “позичальників”, а про те, як вийти з цієї кризової ситуації (а шлях, очевидно, найрозумніший: обговорити цю тему в ЗМІ й зробити рекомендаційні висновки; якщо це не допоможе, тоді вживати відповідних дій згідно з чинним законодавством).
Але чому байдужі до подібних назрілих суспільно важливих питань організатори й реалізатори ідей Львівського форуму? Адже у списку цілей форумних заходів перераховано безліч напрямів, зокрема діалоги, присвячені сучасним тенденціям і напрямам розвитку світового літературного процесу, але жодного разу не було обміну думок, наприклад, про згадане авторське право та зарубіжну практику його дотримування.
Загадки особливої тут немає — легше кинути гучний заклик на кшталт “Діалог цивілізацій”, “Межі Європи” чи “Точка творення”, а от як наповнити захопливим змістом подібні дискусії — відповіді поки що немає.
Щоправда, одна спроба привернути увагу громадськості до актуальної української проблеми — авторського права, у форумні дні була. Автори графічного роману “Герой поневолі” за мотивами однойменної повісті І. Франка М. Тимошенко та К. Горішний заявили про плагіат і представили публіці переконливі докази.
Цікаво, що у ті ж дні спалахнув схожий скандал у вітчизняній вишівській сфері, герой якого нахабно заявив, що його “дисертація” — це модерний вид наукової праці (?!), а мовляв, заздрісні колеги — відсталі провінціали й не розуміють його “епохального відкриття”.
Не забуті й історії “ліплення” дисертацій із чужих наукових досліджень дружинами урядових чиновників (та й самих високо­очільників).
Так що, як бачимо, моральна (точніше, аморальна) атмосфера у вищих прошарках вітчизняного суспільства — актуальна тема для громадського обговорення, чого ми вперто боїмося. Але ж все одно: настане час, і крапки буде поставлено.
Ці та інші події сучасного українського життя (хотів вжити визначення “інтелектуального”, але засумнівався у доцільності в цьому випадку подібного тлумачення) нагадали недавню статтю Нобелівського лауреата 2010 року з літератури перуанця М. Варгаса Льйоси “Епоха штукарів” (13.07.2017, львівський “Zbruc”). Автор публікації твердить:
“…щоби мати право на існування і процвітання, засоби масової інформації тепер мусять не повідом­ляти новини, а показувати шоу, давати відомості, які через свою тональність, гумор, незвичайний, жорстоко-реалістичний, вульгарний стиль схожі на реаліті-шоу, де правда і брехня переплутані так само, як і в белетристиці”.
Приклади цього можна легко побачити, зацікавившись нинішнім драматичним станом вітчизняного радіо й телебачення, інших ЗМІ, що давно втратили довіру слухачів і глядачів, тому що стали брудними джерелами дезінформації та яскравим прикладом дрімучої бездарності і керівників, і, на жаль, значної кількості радіо-, тележурналістів.
Щодо застійних явищ, що мають місце у Львові, то насамперед це вже набридле повторювання кілька останніх років кимсь видуманої очолювальної трійці віт­чизняної літератури: Жадан, Андрухович, Забужко (?!). Де переконливі докази лідерства названих авторів у сучасній вітчизняній літературі? Щось колись було: спалахнули й погасли, обласкані омріяною “славою”…
Отже, висновок другий: задекларована мета форуму — робити підсумок літературного року в Україні вже не перший рік залишається обіцянкою.
І не лише тому, що провідники львівського форуму взялися не за своє.
Причини набагато глибше.
Вітчизняна література нині переживає складний період: відходять у вічність народжені у постсталінську добу талановиті представники культурно-суспільного руху шістдесятників, а передати естафету наступному літературному поколінню змоги у них не було — нікому! Штучні (бо вигадані, несправжні) “сімдесятники”, “вісімдесятники” і т. ін. не зуміли піднятися на недосяжний для них творчий рівень попередників.
Причин цього багато.
Насамперед, зрозуміло, у відсутності чітко визначеної державної політики у галузі культури. У незалежній Україні жоден із президентів чи керівників урядів не спромоглися глибоко зацікавитися станом літератури (як і всієї культури).
Якщо доводилося розмовляти з одними з перших володарів київського владного олімпу, то завжди чулося одне й те саме: мовляв, хіба тоді можна було щось зробити? Найперше треба було вирішувати економічні проблеми.
Час минав, але ця теза переважала й переважає нині.
Ось чому, хоч як це парадоксально звучить, критикуючи беззмінного лідера Львівського форуму О. Коваль, належить розуміти, що їй та її однодумцям треба уклінно дякувати, що вони 25 років тримають на плаву свій непотопаючий корабель.
І насамкінець: все пізнається у порівнянні
Коли 17 листопада 1992 року Президент Л. Кравчук призначив академіка І. Дзюбу міністром культури України, не один представник національної еліти зітхнув полегшено: “Можливо, нарешті щось зміниться у позитивний бік у цьому урядовому підрозділі”.
Інші відразу ж згадали французького президента Ш. де Голля, котрий 1959 року створив перше в історії Франції міністерство з питань культури (ініціатива належала письменнику Андре Мальро, який і очолив міністерство). Сьогодні французи пішли ще далі: в країні діє Міністерство культури та комунікацій (розумне поєднання двох близьких за змістом державної діяльності сфер; до речі, міністерства інформації у Франції немає, зате в Україні аж три).
Але виявилось, що “один у полі не воїн”.
Президент Л. Кучма спрямував усе у наїжджену колію: міністерство культури було повернуто до фінансування за залишковим принципом, а точніше — до безгрошів’я.
Перше міністерство культури в Україні (УРСР) виникло навесні 1953 року (як бачимо, ми хоч тут випередили Францію, але не забуваймо, що ще від ХVІ століття у Франції провідну роль у розвитку культури відігравала держава). Цікаво, що в жодному уряді Української Народної Республіки чи Української Держави гетьмана П. Скоропадського посаду міністра культури не передбачали.
До проголошення незалежності України у кріслі міністра культури побували 7 осіб, а від 1991 р. роль очільників мінкультури зіграли 17 (Ю. Богуцький обіймав посаду аж тричі й нині займається цими ж питаннями, але тепер в Адміністрації Президента (?!).
Зауважимо, що Франція й Україна у вирішенні проблем розвитку культури та ЗМІ мають багато спільного. Найперше те, що діють в умовах постійного зарубіжного тиску: Франція протистоїть англомовній культурі, а Україна перебуває під постійним впливом сусідньої Росії, що кілька століть прагне зрусифікувати сусідній народ (в останні десятиліття нарешті відкрито справжню назву того цинічного наступу — підпорядкувати все “русскому міру”).
Відрізняємось ми від Франції й тим, що її очільники постійно зміцнюють позиції й розвиток національної культури, а керівники України обмежуються лише декларуванням подібних намірів. Тому А. Мальро вийшов зі складної ситуації переможцем, а І. Дзюба ні.
На жаль, немає змоги ширше відкрити хоча б основні шляхи, йдучи якими, Франція успішно розвиває свою культуру. І не тільки за рахунок бюджетних коштів. У країні діє низка програм, які реалізуються за рахунок спонсорства та філантропії. 2003 року ухвалили закон про податкові переваги для тих, хто підтримує культуру; того ж року надані вигідні податкові умови для корпоративної філантропії; створюються бізнес-клуби та благодійні фонди, встановлюються спонсорські премії тощо.
А головне — французькі очільники розуміють, що вітчизняну культуру необхідно зберігати насамперед тому, що це чинник стабільного розвитку держави. У нас же все навпаки: олігархів (мільйонерів-мільярдерів) багато, а турбот про державу мало.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment