Майже половина «кругосвітки»,

або Подорожі Америкою і Канадою, 2015–2018

Ігор ЖУК
З 10 квітня до 15 травня цього року нам з дружиною вдалося вирватися у другу нашу захопливу автомобільну подорож Америкою. Ідея такої творчої мандрівки належить нашому другу з Нью-Йоркщини, колишньому киянину (хоча киян колишніх, як відомо, не буває) Петрові Тютюнику, одному з організаторів і керівників американського КСП “Странники”, і народилася вона під час Всесвітнього фестивалю киян, там же поблизу Нью-Йорка восени 2014 року.

Американський континент — переважно США і Канада — інтенсивно заселений бардівською діаспорою, вихідцями (а часто біженцями) ще з СРСР, а потім уже й із незалежних уламків Союзу. Хто їхав у пошуках самореалізації, хто тікав від політичних переслідувань, а хто й від звичайних бандитів і рекетирів — і приватних, і державних. Словом, і автори, і їхня аудиторія — люди, що все життя тяглися до доб­ротної культури, незалежного мислення і вільного життя — продовжують тягтися до цього і зараз, пишучи нові пісні, співаючи ті, які пам’ятали ще з туристської молодості, і влаштовуючи концерти і фестивалі. Спочатку власними силами у своєму емігрантському середо­вищі, а коли розсипалася “залізна завіса”, до Америки вони стали запрошувати тих авторів, котрих пам’ятали і любили ще зі своїх давніх часів. Не забули і про мене: вперше в США я побував 2003 року, побачивши два океани, Атлантичний і Тихий, перелітаючи з теплого сонячного Лос-Анджелеса у засніжений Нью-Йорк. Але з літака все-таки видно хоч і далеко, проте не вдається як слід роздивитися найголовніше: подробиці життя країни. Отже, враховуючи те, що ми з Ірен уже більш-менш досвідчені водії, Петро запропонував цікавий варіант подорожі: автомобілем, змінюючись за кермом і заїжджаючи дорогою в різні цікавинки, маленькі історичні містечка і села, музеї під відкритим небом, заходячи у затишні провінційні кав’ярні і екзотичні антикварні магазинчики — словом, можливість побачити те, що називають “одноповерховою Америкою”.
Нині щороку за океаном гастролює не менше сотні бардів з пострадянського простору, і в американської публіки, підо­зрюю, вже голод щодо цього добряче вгамований і ризикує перейти в оскомину. Але де­який апетит ще зберігається — принаймні ми його відчували; до того ж Ірен Роздобудько як письменник вносила в бардівську аудиторію додаткову екзотику — зрештою, як і я з гітарою в кола її прихильників. Звичайно, це не порівняти з гастролями популярних професійних співаків і артистів, на котрих збираються великі концертні зали і які заробляють при тому поважні гонорари. Зате на тих камерних “квартирниках”, де сходяться кілька десятків друзів господаря дому (а досить часто це водночас давні друзі самого приїжджого автора, з якими вже стільки часу не бачились) атмосфера складається надзвичайно душевна і приємна, а скромні традиційні donations вдячної публіки ще й помітно допомагають скомпенсувати витрати на дорогу. В усякому разі наша маленька експедиція з трьох водіїв і джипа Jeep Compass була протягом усієї мандрівки повністю забезпечена бензином, ночівлею і теплим прийомом усюди, куди ми приїжджали.
Першу таку подорож ми здійснили в листопаді—грудні 2015 року, об’їздивши 17 штатів і проїхавши п’ять тисяч миль (понад вісім тисяч кілометрів). Цього разу відстань була шість з половиною тисяч миль (понад 10 000 км) і, крім США, тиждень ми мандрували Канадою, куди потрапили вперше в житті.
Спокуса послідовно розповісти про все цікаве перетворила б цю розповідь на довжелезний щоденник, який можна видавати окремою книгою, тому краще спробую максимально узагальнити враження від обох мандрівок.
Аудиторія. Це — емігранти кількох хвиль; власне кажучи, дві великі діаспори, українськомовна — вихідці з України всіх часів, і російськомовна — емігранти з Росії і СРСР, знач­на частина яких, утім, теж виїхала з України і знає українську мову. У кожної з діаспор своє активне культурне життя, вони майже не взаємодіють між собою як об’єднання, але є чимало окремих людей, котрі активно спілкуються з обома громадами. Власне, Петро і ще кілька друзів стали тими “місточками”, завдяки яким нам теж пощастило зустрітися з публікою обох діаспор. Політична атмосфера останніх років, зрозуміло, ускладнила і контакти між емігрантами. Оскільки присутність російських мас-медіа в американському інформаційному просторі значно переважає українську, то частина вихідців з Росії має сформований ними специфічний світогляд — але, як правило, це не аудиторія авторської пісні; принаймні таких ми практично не зустрічали, за нечисленними винятками. Авторську пісню недарма називають “фольклором інтелігенції” — наша публіка активно використовує інтернет і вміє шукати вірогідну інформацію. Та й виросла вона на самвидаві, на авторській пісні 70—80-х років і звикла до самостійного мислення. Не скажу, що всі в нашій аудиторії були палкими прихильниками України і її перемоги у протистоянні з Росією — для багатьох з них Росія є історичною батьківщиною, та й наші вітчизняні телеканали й інформресурси, доступні через інтернет, далеко не всі, на жаль, є по суті про­українськими. Але, тим не менше, чимало з наших російськомовних колишніх земляків намагаються, чим можуть, допомагати Україні. Та й не тільки земляків. З мандрівки 2015 року, в розпал труднощів нашої армії, запам’яталася зустріч у домі колишнього львів’янина, архітектора, з батьком якого, відомим професором, ми були знайомі ще у Львові. Світогляд господаря дому був очевидним, але от найактивнішим у родині волонтером, палким збирачем коштів для закупівлі амуніції, медикаментів, спорядження для української армії виявилася якраз його дружина — “вибухова” суміш татарської, єврейської і ще якоїсь зовсім не слов’янської крові, без жодних коренів в Україні. Вона була “енергетичним ядром” цілої волонтерської організації, що зібрані гроші й закуплену допомогу переправляла в Україну, до того ж, навчена деякими ганебними прецедентами, все це передавала безпосередньо в руки конкретним українським волонтерам, щоб мати гарантію, що все дійде за призначенням. Той же КСП “Странники” влітку 2016 року провів благодійну акцію, зібравши в Україні бардів з кількох країн світу. Чотири концерти, проведені в Києві, Житомирі і Радомишлі, дозволили зібрати чималі кошти для допомоги українським дітям, чиї батьки загинули в АТО.
Це щодо російськомовної діаспори. Українськомовна, безумовно, практично вся охоплена тією чи тією допомогою Україні та турботою про неї. Тут своя специфіка: як нам пояснили, і в США, і в Канаді “наша” діаспора поділена чи то на дві-три, чи то на більше частин, котрі, м’яко кажучи, не надто близько товаришують і практично не ходять на заходи, організовані “конкурентами”. Ми, власне, так і не розібралися в причинах і нюансах таких стосунків, бо мали лише кілька зустрічей, на які запрошували конкретні люди. Український центр сучасного мистецтва в Чикаго, бібліотека українського культурного центру в Філадельфії, Будинок українських спілок на Мангеттені — людей приходило чимало, і головною популярністю тут користувалася, звичайно, Ірен, а я виявлявся, як правило, несподіваним бонусом — сподіваюся, що приємним. Ірен тут справді знають і читають; у Філадельфійській бібліотеці ми навіть сфотографували її зі стосом її книг, причому бібліотекарі виправдовувалися, що так мало, бо більша частина — на руках.
Загалом за першу мандрівку у нас було 22 творчі зустрічі за 27 днів, друга вилилася у 28 концертів за 35 днів. Подолали за кермом сумарно понад 18 тисяч кілометрів — майже половина “кругосвітки”. І, насправді, попри такий активний творчий графік, встигли багато чого побачити, бо зустрічі — вечорами (хоча бувало і по дві в день), а дорога не завжди займала весь день — отже, був час давати гаки, зупинятися і тинятися містечками і селами, спілкуватися з місцевим населенням і відві­дувати різні цікавинки.

Америка
З того, що традиційно роздивляються туристи, нам дісталися — Нью-Йорк: Мангеттен і Бруклін з відомою Брайтон Біч, музеї Вашингтона, хмарочоси Чикаго, Бостон, величезний акваріум Балтимора, знамениті Великі Озера Мічиган і Онтаріо, розкішний Ніагарський водоспад (поплавали корабликом у хмарі його бризок), Торонто: його знаменита вежа, мальовничий центр, старовинна частина і ціле підземне місто Торонто, яким можна ­пішки перетнути весь величенький центр без жодного світлофора. До “гурманських” пам’яток і атракцій можна зарахувати неймовірний парк скульптур у штаті Нью-Джерсі, фантастичний лабіринт печер в Огайо, Національний музей військово-повітряних сил США в Дейтоні, військову академію у Вест-Пойнті і військово-морську в Аннаполісі, могили Едгара По, Марка Твена і самого дядечка Сема, символу Америки, що, виявляється, був цілком реальною персоною. Туди ж я б зарахував кілька маленьких історичних містечок з американської глибинки, включно з нашою вже улюбленою Вандалією, штат Іллінойс — де ходиш, наче декораціями голлівудських фільмів, куди самі корінні американці приїжджають на екскурсії зрідка, але майже побожно, бо звідси починалася їхня Америка. Таке враження, що час тут якщо і йде, то вже точно нікуди не поспішає вічно сонними вуличками, зупиняючись побалакати з кожним рідкісним перехожим, заглядаючи у кафе на кухоль місцевого пива (до речі, в Америці воно смачне і дозволяється трохи скуштувати, навіть коли ти за кермом). І практично в кожному такому містечку є одна або й кілька антикварних крамничок, де за долар-два, а то й за кількадесят центів можна купити фантастично унікальні автентичні речі, від практичних побутових дрібничок до старовинних (наскільки це можливо у США) порцелянових філіжанок чи фігурок, які можна було б собі уявити хіба що в музеї.
Зустрічні люди надзвичайно доброзичливі — і поодинокі в отаких містечках, і у квапливих юрмах на вулицях Чикаго, Філадельфії, Торонто. Знаменита американська усмішка якщо й була у минулих століттях штучно надягнутою на фейс, то в цьому вже, здається, зрослася з натурою і є природною реакцією на будь-який контакт: чи ви звертаєтеся по пораду, чи ненароком штовхнули людину в натовпі. Винятки, можливо, і є, але, як правило, американці завжди раді допомогти максимально докладно і ретельно — особливо іноземцеві, оскільки наш акцент не залишав ілюзій. Правда, кілька разів нас сприймали за парижан і бельгійців, але неодмінно раділи, коли дізнавалися, що ми — з України.
Дороги — окрема тема; американці пишаються найрозгалуженішою і найдовшою в світі мережею якісних доріг, яка дотягується до найменшого хутірця чи й окремого фермерського будинку. Якість чудова — причому у провінційній частині країни навіть краща, ніж на багатосмугових хайвеях — хоч, може, то лише ілюзія, викликана швидкістю. Дороги постійно ремонтують, але це не викликає особливих проблем і заторів, бо смуг багато, а ремонтні бригади працюють швидко і займають мінімум площі поза своєю смугою. Кілька разів, щоправда, ми потрапляли у чималі затори, як правило, викликані якоюсь дорожною пригодою, і тоді справді значну частину полотна перекривали, а одного разу туди зліталися, крім поліцейських і медичних машин, навіть гелікоптери, бо справді була жахлива аварія. І тут впадає у вічі ще одна американська характерна особливість. На такі випадки на американських хайвеях передбачені широкі узбіччя — фактично повноцінні смуги руху, призначені лише для спецтранспорту. За обидві мандрівки ми жодного разу не бачили, щоб ними хоча б тимчасово проїхав хтось із квапливих водіїв навіть під час довгих “тягнучок” у часи пікового трафіку.
Знамениті американські фаст-фуди вже й для України не екзотика, ними ми скористалися лише кілька разів суто для порівняння з нашими. І можемо зробити авторитетний експертний висновок, що “Макдональдз” і KFC у Києві точно смачніші. Мабуть, усе-таки українські курочки чимось переважають своїх колег із Кентуккі. Зате наші шлунки безповоротно підкорили китайські “Баффети”, де платиш 16 баксів, але можеш на ті гроші хоч весь день набивати пузо величезним асортиментом смачнючих наїдків у будь-якій кількості. Туди треба йти дуже голодним! Ну, а американсько-китайські крем-супи заслуговують на захоплену поему.
Вириваючись зі спокуси розповідати багато і детально, все-таки не можу не згадати ще кілька речей. Кілька творчих зустрічей ми мали у так званих “дитячих садочках для стареньких” — це фінансовані державою заклади для літніх людей, де вони проводять практично весь день. Не конче самотні — їхні діти та й вони самі можуть бути заможними людьми, але діти працюють, і на роботі їх не повинна відволікати турбота про батьків. А стареньким цікавіше проводити час у товаристві своїх знайомих і друзів; там їх смачно годують, возять на виставки, в музеї, на вистави і шопінги, розважають — зокрема і виступами заїжджих артистів і популярних людей, до числа яких потрапили й ми. Ми теж зустріли там колишніх киян і навіть давніх знайомих. Ввечері старенькі отримують пайку чогось смачного, з чим їх відвозять додому, щоб вони могли пригостити ще й втомлених робочим днем дітей. Ну, і взагалі турбота про найстаршу частину населення у США викликає заздрість і мрію колись і в нас досягти такого. Найбільш немічні — чи за віком, чи за станом здоров’я, у кого нема близьких, що могли б про них піклуватися, — мешкають у спеціальних будинках-кондомініумах чи притулках, якими опікується держава, надаючи їм усе необхідне для максимально комфортного життя, включно з медичною опікою. Часто там вирішують оселитися і старенькі, які не хочуть обтяжувати власних дітей необхідністю опіки, та й воліють краще постійно спілкуватися у колі своїх ровесників-друзів, аніж лише після роботи з дітьми. Ну, а з дітьми й онуками проводять вихідні.
І що теж неможливо не згадати із захватом — це музеї і бібліо­теки Америки. А також школи і університети. І якщо останні цілком очевидно багаті у багатій країні (хоч щодо шкіл є виразна диференціація відповідно до відносно бідних і багатих районів проживання), то перші є гордістю великих міст, і кожного дрібного провінційного містечка і навіть села.
Це, мабуть, лише десята частина того, що можна було б розповісти про Америку за враженнями наших мандрівок. Я спеціально не робив розділу між США і Канадою, хоча різниця, безумовно, є, але з нашого звичного погляду більш помітна спільність. Та, власне, і кордони — що між штатами, що між США і Канадою — лише умовна лінія і табличка. Щоправда, Райдужний міст над Ніагарою, яким ми і пішки, і автівкою гуляли зі Штатів у Канаду і назад, усе-таки оснащений прикордонними постами, де перевіряють паспорти (раніше лиш на номери машин дивились) — що поробиш, часи нині тривожніші. Можливо, хтось, читаючи це, дорікне: мовляв, тут суцільні дифірамби Америці. Безумовно, ми встигли побачити різні відтінки американського життя, і негативні теж. Але, по-перше, оскільки були гостями Америки, ще й так гарно прийнятими, то негоже гостеві бути невдячним щодо господаря. А по-друге, хотілося розповісти передусім про те, що й нам колись могло б стати у пригоді. Якщо ж когось цікавить негатив — його достатньо в інтернеті і він не є секретом, хоч і не все, як відомо, є точно таким, як кимось про це розказано.
Що, зрештою, стосується і цієї моєї розповіді; отож хочете — вірте, хочете — перевірте.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment