Митрополит Іларіон (Огієнко) у захисті українських православних Холмщини і Підляшшя
Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Григорій Купріянович як дзеркало сучасних польсько-українських стосунків
Світове українство знову об’єднується. Цього разу довкола імені одного з лідерів української громади в Польщі, відомого історика Григорія Купріяновича, проти якого за ініціативою Люблинського воєводи розпочато кримінальне провадження.
За що?
Просто за те, що говорив правду, що публічно скористався правом українців на власне бачення історії. Було це на мітингу за участю Президента України 8 липня цього року щодо пошанування українськими поляками пам’яті безневинно убієнних у селі Сагринь десятків наших земляків, які загинули від рук польських “селянських батальйонів” та підрозділів Армії Крайової 1944 року. За даними істориків, лише того березня поляки знищили 660 українців.
На захист доктора Григорія Купріяновича вже виступив міністр закордонних справ України Павло Клімкін, а також Світовий Конгрес Українців.
У країнах Америки і Західної Європи, де традиційно потужні організовані українські громади, набирає сили громадський рух на підтримку молодого польського історика українського походження. Стікери з портретом Григорія Купріяновича з написом українською і польською мовами “Купріянович — один із нас” дедалі частіше з’являються в соціальних мережах.
Смілива позиція щодо цього болісного для української громади Польщі питання українськомовної газети “Наше Слово”, що виходить у Варшаві. Так, число цього тижневика від 5 серпня вийшло з портретом історика на всю першу шпальту, яка передує розлогому інтерв’ю з ним на дві наступні шпальти, що має промовисту назву. Інтерв’ю озаглавлено цитатою самого пана Григорія: “На всі звинувачення можу відповісти можливими Шевченка: “Ми просто йшли, у нас нема зерна направили за собою”.
На цьому тлі невиправдано млявою є реакція українського суспільства на безпідставну спробу польського офіційного чиновника звинуватити історика українського походження у злочині проти Польщі.
Незрозуміла позиція, скажімо, Національної спілки журналістів України. Днями керівництво цієї спілки запротестувало щодо нібито неправомірного рішення Верховної Ради України в питанні антиукраїнської діяльності доморощених одіозних телеканалів. Вийшло, на мою думку, якось нарочито гучно, недалекоглядно і нерозважливо. А от закликати колег по журналістському перу активніше долучатися до правдивого, базованого на документальних фактах, спогадах ще живих очевидців, “літописання” тих же волинських подій чи подій на Холмщині й Підляшші, щоб ствердити тут українську правду, — забракло, певне, бажань. Чи совісті, чи бодай елементарної солідарності із земляками по той бік Сяну і Бугу.
Митрополит Іларіон (Огієнко) міг би бути сьогодні правдивим адвокатом Купріяновичу
Віддавна знаю професора Григорія Купріяновича як чесного й об’єктивного дослідника, для якого наукова істина важливіша від політичної кон’юнктури. Глибоко переконаний, що в цивілізованому світі не можуть засудити вченого за правду.
Із цією правдою про несправедливі знущання поляків над українцями у криваву пору Другої світової війни голосно виходив свого часу на весь світ відомий далеко поза межами України вчений, колишній державний діяч УНР, колишній професор Варшавського університету Іван Огієнко (митрополит Іларіон).
Отож сам цей діяч, через свої тексти, може виступити переконливим адвокатом молодого польського історика українського походження.
Українська держава через нерозважливість і непатріотизм чиновників високого рангу ганебно програє інформаційний дискурс у контексті неупередженого пізнання цих сторінок польськоукраїнських відносин. У наших ЗМІ вкрай бракує публікацій, які побудовані на архівному компоненті. Тобто, авторитетних, неспростовних джерелах. А їх багато. Зосібно й в архівах української еміграції.
Пропоную читачам маловідомі факти з цієї проблематики, віднайдені автором цих рядків під час опрацювання в Канаді архівної колекції митрополита Іларіона (Огієнка), що зберігається у Вінніпезі, а також під час недавньої поїздки східними теренами Польщі в пошуках живих свідків тих подій.
Початок утисків української православної меншини в Польщі
З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, стурбоване подальшим наступом католицтва на православну меншину, дедалі настійливіше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну заміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.
Для українських вірян мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник Православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими.
Українське ж населення Польщі, і автохтонне, і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві.
Саме ядро цієї Ради, попри байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української Православної Церкви, законодавчо підтвердженого урядом УНР 1 січня 1919 року.
Певні надії для здійснення давньої мрії — здобуття автокефалії Українській церкві — додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадіяні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 1918 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Даниловій Горі.
Газета російської еміграції “Новое слово” (1940, ч. 39), що виходила в Берліні, так повідомила своїх читачів про рішення й православної церкви в Польщі зупинитися саме на цій кандидатурі. Цю коротеньку замітку під заголовком “На Холмщине” варто подати мовою оригіналу:
“Украинский церковный совет в Холме вручил бывшему профессору богословского факультета Варшавского польского университета Огиенко, который до мировой войны составил себе большую известность, как автор целого ряда учебников по русскому языку, грамоту с выражением пожелания этого совета о назначении проф. Огиенко епископом Холмским. Проф. Огиенко прочел в Холме доклад о необходимости “размосковления” православной церкви на Холмщине”.
Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у ХолмськоПідляській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває в Огієнка остаточне рішення пристати на цю пропозицію. Але перед собором єпископів Православної церкви у Польщі він поставив такі умови:
1) оскільки ХолмськоПідляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;
2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;
3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.
Із цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонісій. І Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.
“Двигнути з мертвого кута, в який загнала злоба
людська”
Духовне наречення і возведення в новий чернечий сан учорашнього професора, ректора і міністра Івана Огієнка відбулося 9 жовтня 1940 року — в день великого церковного свята Івана Богослова — у Яблочинському СвятоОнуфріївському монастирі. Постриг і всі освячення зробив блаженній ший Діонисій — митрополит Православної церкви в Генералгубернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко — його заступником.
Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім’я Іларіона. Таке церковне ім’я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон (досі всіх митрополитів, як правило, з греків, присилали до Києва з Костянтинополя). На знак спадкоємності духовного подвигу першого митрополита Київського часів князя Ярослава Мудрого — Іларіона, великого патріота й філософа українського християнства, Огієнко й перебрав це ім’я, щиро мріючи, “щоб Господь поблагословив і допоміг мені хоч здалека нагадати бодай тінь цього нашого, рідного митрополита, що звеличив ім’я Української церкви й свого українського народу” .
А вже 19 жовтня 1940 року в Холмі, на святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі, збудованому ще в ХІІІ столітті українським князем Данилом, за великої кількості вірян та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.
Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: “Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовтоблакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору…”
В архіві митрополита Іларіона зберігся текст інавгураційної промови нововисвяченого єпископа Іларіона в Холмському кафедральному соборі 19 жовтня 1940 року, уривок з якої варто подати:
“Стою я перед Вами, схвильований, у величезній переповненій святій Холмській катедрі оцій і безмежно радіє душа моя. Стою я схвильований, і мені бракує навіть людських слів, щоб повно віддати те величне, чим переповнена тепер душа моя…
Посланці багато розповідали мені про невимовно тяжкі голгофські страждання ХолмськоПідляської землі й щиро бажали допомогти цій землі, упослідженій та забутій… І я заздалегідь полюбив цю мученицьку землю гарячою любов’ю й постановив щиро віддати їй усі свої знання, увесь свій довголітній досвід, усі свої сили, — аби тільки двигнути її з того мертвого кута, в який загнала її злоба людська.
І ось нарешті я приходжу до тебе, дорога моя ХолмськоПідляська земле, приходжу, як приходить чесний господар до своєї запущеної землиці. Бачу багато тяжкої праці перед собою, багато корчів та будяччя, але не лякаюся цього — навпаки, радію, що нарешті таки приходжу до роботи! Аби робити, то зроблена буде й найбільша робота!..”
“Святий обов’язок оборони нашої народної чести”
Відновлювати й упорядковувати релігійнонаціональне життя українців на польських теренах архієпископ Іларіон розпочав за надзвичайно трагічних для православної церкви обставин. Після розриву з Московською патріархією 1924 року Православна церква у Польщі проголосила про свою автокефалію й почала активно організовуватися. Авторитет серед українського населення цієї церкви швидко зростав і на початок тридцятих років вона налічувала на польській частині Волині, Полісся та Холмщини близько двох мільйонів українців. Процес українізації навчального процесу в семінаріях, під час церковних відправ, релігієзнавчих видань активно розвивався знизу, водночас на верхніх рівнях церковної ієрархії ще зберігалися впливи Московського патріархату.
За таким активним поступом українського православ’я не міг без занепокоєння стежити тогочасний польський уряд. І якщо до ренесансу Української грекокатолицької церкви ставився досить лояльно, то такої лояльності не було до православних.
1937 року почалося окатоличення православних вірян, перетворення на костьоли українських православних храмів. У місцях, де віряни чинили найбільший опір, церкви спалювали або руйнували. Лише за рік таке святотатство було вчинене над більш як 150ма православними соборами, стільки ж перетворено на костьоли.
За історичними джерелами, лише 1938 року на Холмщині та Підляшші православні втратили понад 300 церков: 151 церкву поляки зруйнували вщент, а 153 — перетворили на костьоли.
Ось на цей руйнівний час і припала хіротонія архієпископа Іларіона (1940 рік), а з нею й надії православних українців на захист від самочинства місцевої влади та на порозуміння з нею нового предстоятеля, світське ім’я якого мало повагу та авторитет не лише в науковому світі.
Дуже хотів митрополит Іларіон дожити до тієї історичної події й побачити її своїми очима. Для цього він і трудився, попри втому й численні перешкоди. Довгі й важкі воєнні роки він весь час закликав і католиків, і православних до повної братерської згоди, до щирої любові й взаємного сусідського порозуміння.
Аби не давати найменшого приводу для чергових провокацій, Іларіон 5 листопада 1940 року звертається з посланням до священиків своєї єпархії ніякої політичної роботи серед віруючих своїх парафій не проводити, а займатися суто церковними справами. І сам у цьому подавав приклад. Взяти хоча б його промову на ІІІ з’їзді деканів ХолмськоПідляської єпархії, що відбувся 10 липня 1942 року. Звернімо увагу на перелік головних питань доповіді, в якій підкреслено свідомо обминалися гострі політичні питання: соборність Української церкви, служіння своєму народові, служба церкві, служба пастирська, служба учителька, служба в школі, культурноосвітня служба, церковні братства, місійна служба, мова священика, будьмо прикладом для рідних, самоосвіта духовенства, будьмо пастирями добрими, ідеологія Української церкви.
Однак наміри польської влади були протилежними миротворчим зусиллям нового душпастиря української церкви.
З початком 1944 року тодішній уряд робить ще одну спробу обмеження українського православ’я. Сьогодні нічим не можна виправити той справжній терор, що чинили озброєні польські загони проти беззахисних українських вірян. Так, лише протягом двох тижнів березня 1944 року в одному Губешівському повіті в результаті такого кривавого погрому загинуло понад дві тисячі православних. А за період з 1942 до 1944 року на Холмщині у міжконфесійному конфлікті вбито близько п’яти тисяч українців.
Незважаючи на таку протидію, архієпископ Іларіон не лише саможертовно захищав інтереси віруючих українців, а й устійнював свою концепцію щодо відродження Української церкви поза межами своєї єпархії. Зокрема це стосується й відродження давньої традиції собороправності в Українській церкві. Єпархіальний собор, скликаний у Холмі 21—23 жовтня 1941 року, був першим не лише в ХолмськоПідляській єпархії, а у цілій Україні. Всі поточні питання церковного життя почала розглядати Архієрейська рада, що складалася з тридцяти представників громадськості.
На місцях збільшувалася кількість парафій, розпочато будівництво п’яти нових соборів. Предметом пильної уваги Іларіона стало відновлення кафедрального собору, розчищення Данилової криниці зі святою водою в ній, благоустрій святих Данилових печер — місця вічного спочинку великого Данила Романовича та ще шістьох інших українських князів, а також ієрархів українського православ’я. З приводу необхідності повернення Святій Даниловій Горі її первісного вигляду 31 травня 1942 року він звертається зі спеціальним пастирським листом до всіх людей доброї волі.
Є в цьому посланні такі хвилюючі для кожного, кому дорогий свій край, його історія, слова: “Свята Данилова Гора в стародавньому княжому місті Холмі — це національна українська святиня, мила й дорога кожному українцеві тими великими історичними подіями, що тут відбувалися. Висунена далеко на захід, оточена не все прихильним нам сусідом, Св. Данилова гора часто бувала наражена на занедбання, а то й руйнація. Належне утримання цієї великої нашої святині — це святий обов’язок оборони нашої народної чести”.
У цей час у Холмі розгортається значна українізаційна робота на теренах освіти і культури. За ініціативою архієпископа Іларіона створюють єпархіальну ХолмськоПідляську бібліотеку з музеєм при ній, де за короткий час було зібрано понад 40 тисяч томів книжок.
Окремим листом владика звернувся до письменників, видавництв, широкого українського громадянства в цілій Європі присилати “з своєю жертвенною допомогою на адресу бібліотеки: всі свої друковані праці, старі й нові, дуплети з власної бібліотеки, непотрібні вам книжки, журнали та часописи”. Заходами Іларіона 1943 року в Холмі засновують вищу духовну школу, яка незабаром перетворилася на справжній науковий центр. До роботи в цей освітній осередок залучили шість професорів, два кандидати богослов’я. Окремі предмети, зпоміж яких “Методологія наукової праці”, “Сучасний церковнослов’янський правопис”, читав архієпископ Іларіон. Започатковано й видавничу діяльність.
16 березня 1944 року на Соборі єпископів Варшавської митрополії архієпископа Іларіона було висвячено на митрополита Холмського і Підляського.
Серед значної кількості привітань і поздоровлень, одержаних із нагоди присвоєння цього високого церковного титулу, варто виділити лист колишнього гетьмана України Павла Скоропадського, в якому — висока державницька оцінка зробленого колишнім державним діячем періоду УНР Іваном Огієнком. Процитуємо витяг з цього листа: “Ваша праця на нашій найдальше на захід висуненій Холмській землі, що найбільше зазнала спустошення від ворожого натиску з заходу, дає добрі наслідки, бо вже тепер Холмщина може похвалитися підняттям рівня національної свідомості, яка дорівнює свідомості інших українських земель, чого ще кілька років тому не можна було сказати. Вашою працею Україна відзискала мало що не втрачену національно Холмщину”.
“Схаменіться і не підносьте руки на безборонних!”
Один із перших документів, підписаних Іларіоном у ранзі митрополита, датується 4 червня 1944 року. Саме тоді, на день святої Трійці, смиренний Іларіон у своїй резиденції на святій Даниловій Горі у Холмі, в соборі Пречистої діви Марії, пише глибокостурбоване, емоційне й проникливе “Звернення до духовенства та православних українців, католиківполяків Холмщини і Підляшшя про бажання служителів православної віри, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підляшшя”.
Навівши в цьому документі вражаючі приклади жорстокості, митрополит ще раз звернувся до розуму й серця кожного:
“Я, митрополит невинною кров’ю политої Холмщини — православної землі, пастирським посланням цим ще раз звертаюся до всіх холмщаків, як православних українців, так і католиківполяків, з своїм гарячим закликом до братерського спокою, до взаємного зрозуміння й повної сусідської згоди. Господь посадив нас жити разом, будьмо ж добрими сусідами… В ім’я Христа я ще раз кличу Вас: схаменіться і не підносьте руки на безборонних!”.
А ось фрагмент звернення митрополита Іларіона до світової громадськості. Це вже був крик відчаю і, певною мірою, безвиході:
“Звертаюся до всіх людей доброї волі у світі. Почуйте мій стогін усі. Нас тут винищують тільки за те, що ми міцно тримаємося Православної віри батьків своїх, що ми хочемо говорити своєю рідною мовою, хочемо навчати в рідній школі. Нам забороняють навіть зватися українцями…”.
Однак у тій страшній чорночервоній заграві, яка здійнялася над всією Європою на завершальному етапі Другої світової війни, на тлі того всезагального людського стогону й плачу, спричиненого фашизмом, Огієнкове звернення до світового товариства залишилося непочутим.
“Моя ти Холмщино розп’ята…”
Весна 1944го була останньою в холмському періоді життя і праці митрополита Іларіона. Наставала пора покидати святу Данилову Гору і нещодавно обжиту митрополичу резиденцію — Холмську кафедру.
До речі, в історії Холмського православного кафедрального собору ніби віддзеркалюється історія нашої Української церкви, вкотре обманутої, пограбованої, діленої й переділеної. Розпочатий ще за часів Володимира кафедральний православний собор на святій Даниловій Горі постав у своїй величі й красі у XIII столітті завдяки великому князеві Данилу Галицькому. Відтоді точилася запекла боротьба і за цей собор, і за православних цієї землі.
Після Брестської унії 1596 року собор в українців силою відібрали уніати, після Зборівської угоди 1650го його знову повернули православним. Ще пізніше — чергове окатоличення 1920 року, повернення до свого первісного стану 1939го, а з 1947го, після операції “Вісла”, цю українську святиню українці знову втратили — тепер уже назавжди. Пізніше, у Швейцарії, про трагедію багатостражденної Холмщини Іван Огієнко розповість у драматичній поемі на три дії “Невинна кров”. Вустами одного зі своїх героїв — Учителя — передає Огієнко невимовний сум за безповоротно втраченою святинею свого народу:
Моя ти Холмщино кохана,
Країна славних мрій та дум, —
Печаль ти наша, наш ти сум,
Ти вся кривавишся, як рана.
Моя ти Холмщино розп’ята,
Віками купана у крові,
Бездольна наша рідна мати, —
За тебе й вмерти ми готові…
На останні дні перебування митрополита Іларіона у Холмі припадає й вихід його останньої книги холмського періоду творчості з символічною назвою “Віра. Слово во врем’я люте”. На звороті титулу зазначено місце видання — Холм, “Українська друкарня”. Отож вдалосятаки йому після неодноразових наполегливих спроб добитися дозволу в німецьких властей відкрити на Святій Даниловій Горі, в своїй резиденції, своєрідний філіал “Українського видавництва”, яке ще перед війною містилося в Кракові.
В останньому абзаці книги “прочитується” щось особистісне, таке, що пропущене було крізь потаємні закутки власного серця, що народжувалося зпід пера в передчутті якоїсь тривожної і небажаної неминучості, з якимось внутрішнім непогодженням з тією непевною реальністю, що вперто торувала шлях у нову невідому далеч. І ніби в намаганні перебороти те тривожне відчуття, переконати передусім і самого себе й народилися ці завершальні слова книги: “Женуться люди за щастям і шукають його за морями. А воно, як і Царство Небесне, всередині нас! Хочеш правдивого щастя, хочеш щасливого спокійного життя, хочеш земного добробуту — набудь собі глибоку огненну віру, а вона принесе тобі все це!”
Ніби відчував, що саме цією “огненною вірою” треба було запастися йому напередодні чи не найважчих, найдраматичніших за всю свою непросту житейську долю випробувань…
Пізніше, друкуючи у “Вірі й Культурі” свої спогади “Українська православна церква на Холмщині під німцями”, ОгієнкоІларіон конкретизував те тривожне відчуття таким підсумком своєї чотирирічної Голгофи у Холмі:
“По моїй тяжкій Голготі в ХолмськоПідляській єпархії переді мною став вибір: неволя й насильна смерть під тираномчужинцем або безпросвітна тулачка. Я не мав сили, — і в цьому мій найбільший гріх, — свідомо піти на смерть, і тому пішов на голодну скитальщину. За свою службу Богові й Народові на Холмській катедрі я втратив не тільки майно власне, але втратив і те, що я над усе любив і люблю: свій рідний край і свій рідний народ!..”
І саме тоді, на голодній і безпросвітній скитальщині, що почнеться осьось після вимушеного залишення Холма, він не раз пошкодує, що не віднайшов у собі сил “свідомо піти на смерть”. Він і на операційному столі у Лозанні, переживаючи реальну загрозу смерті, докорятиме собі за те, що не залишився до кінця зі своїми вірними на Холмщині…
Київ—Вінніпег—Варшава—Холм—Київ
