Микола ЦИМБАЛЮК
Море квітів, нагороди, щирі поздоровлення, побажання здоров’я і творчої наснаги, подарунки, теплі спогади — цим ущерть повнилася того вечора актова зала Національного музею літератури. Тут 3 жовтня просвітяни, друзі, колеги, учні, столична інтелігенція відзначили урочисту академію з нагоди 85-річчя Івана ЮЩУКА, відомого просвітянина, науковця-філолога, професора-освітянина.
— Символічно, — сказав голова Товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло МОВЧАН, — що ми відзначаємо 85-річчя Івана Пилиповича напередодні ухвалення Верховною Радою України у першому читанні Закону про українську державну мову. Це один із тих результатів неустанної, цілеспрямованої і подвижницької роботи Івана Ющука впродовж багатьох десятків років, не тільки за часів української незалежності.
Українці, кому добре знайоме ім’я професора Ющука: старшим — зі шкільних підручників української мови, молодшим — з його численних радіопередач на Українському радіо — добре засвоїли його уроки. Насамперед політичні, наголосив Павло Мовчан. Бо мовне питання для нас, українців, як ніколи для жодної нації в світі, не було таким гостро-політичним з огляду на шалену антиукраїнську політику і практику Москви. Тільки вдумаймося: 472(!) закони, укази, постанови, заборони і т. ін. і за царських, і за совєтських часів застосовувала проти нашої рідної мови окупаційна влада. Навіть уже за, здавалося б, незалежної України кремлівська резидентура у Верховній Раді в особі Партії регіонів, грубо, цинічно, привселюдно зґвалтувавши Конституцію, протягнули руйнівний закон Ківалова-Колесніченка. І треба було тисячі жертв Революції гідності, російсько-української війни, чотири роки бездіяльності так званого “нового” парламенту, щоб Верховний суд під тиском українського суспільства відмінив закон Ка-Ка як масштабну диверсію проти української незалежної держави. У цій боротьбі, перемозі правди і справедливості є частка більш ніж півстолітньої роботи Івана Ющука.
Дмитро Павличко, вітаючи іменинника, згадав, як на письменницьких зборах 5 лютого 1989 року в присутності Леоніда Кравчука, тоді ще завідувача ідеологічного відділу, він заявив про право українців на законодавче закріплення їхнього права на рідну мову. А незабаром передова національна інтелігенція, захоплена виром демократичних перемін, створює Товариство української мови ім. Тараса Шевченка. Серед його організаторів — Іван Ющук. Він один із співавторів статуту Товариства, зокрема написав Вступ до Статуту. Дмитро Васильович не втримався і зачитав уривок, який і досі залишається актуальним для українців: “Національна мова — це найвище духовне надбання нації. Мова — душа народу. Народ, який втрачає свою мову, перестає існувати. Повноцінне життя і ефективна матеріальна діяльність народу загалом і кожного її члена зокрема можливі лише завдяки національній мові. У ній акумулюється досвід попередніх поколінь, відбиваються всі досягнення культури і мистецтва. Від рівня розвитку національної мови і її становища в суспільстві залежить виявлення та реалізація інтелектуального потенціалу нації і кожної людини”.
Сьогодні мало хто знає, що створенню майже тридцять років тому Товариства української мови фактично дав поштовх Клуб шанувальників української мови при Спілці письменників — наприкінці 1980х помітний і активний осередок національновизвольного руху. Серед його засновників був Іван Ющук.
Протягом 1987—1991 років у Київському будинку літераторів регулярно раз на місяць збиралася та частина столичної інтелігенції, якій боліла доля України. Вони обговорювали наболілі проблеми застосування рідної мови та розвитку національної культури. Засідання Клубу відбувалися у вищих навчальних закладах, у науководослідних інститутах, на заводах. На засідання Клубу завжди приходили сотні людей. Це був подих свіжого повітря в затхлій атмосфері тодішньої дійсності.
А далі, 1989 р., коли вже запрацювало і організаційно оформилося як політична двомільйонна сила Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, того ж року у вересні було створено Народний рух України. Ця політична сила за підтримки народу змела з авансцени совєтський режим.
— Ну що б, здавалося, слова,.. — цитував геніальні рядки Тараса Шевченка, Іван Заєць, вітаючи І. Ющука, — Слова та голос — більш нічого. // А серце б’ється — ожива, // Як їх почує!.. Знать, од Бога // І голос той, і ті слова // Ідуть меж люди!..
Усе своє життя з рідним словом ішов до людей, до своїх учнів і студентів Іван Пилипович Ющук, Учитель і Громадянин з великої букви. Він запалював і підтримував їхній дух, вселяв віру і надію в зневірених, гуртував однодумців навколо великої національної справи. Його маленькі справи творили великі зрушення в свідомості народу. Про це говорили численні учасники урочистої академії в Музеї літератури. Серед них члени правління Товариства “Просвіта” Любов Голота, головний редактор тижневика “Слово Просвіти”, Георгій Філіпчук, академік Національної академії педагогічних наук України, член Головної ради Товариства, директор Інституту літератури НАН України Микола Жулинський. А ще — ведуча програми радіо “Культура”, в якій багато років незмінним учасником був ювіляр, Людмила Лук’янченко, співробітники Міністерства культури України з управління мовної політики та літератури Єлизавета Сербіна і Віктор Генералюк, представники від департаменту освіти Київської міськдержадміністрації та багато інших.
Українською піснею вітали ювіляра Вокальний ансамбль ДМШ 29 Святошинського району м. Києва “ Київські соловейки” (керівник Марія Мороз), етнографічний хор “Гомін” ім. Леопольда Ященка (керівник Валентина Команчук), бандурист Віталій Мороз, хор “Просвіта” (керівник Раїса Марченко ), народний хор “Надія” (керівник Надія Гладишевська).
Освітянська і просвітянська подвижницька праця Івана Ющука відзначена численними подяками, грамотами різних відомств і організацій. Але найдорожчою, напевно, для ювіляра стала нагорода Патріарха Київського і всієї УкраїниРуси Філарета — орден Кирила і Мефодія.
