Зібрання священиків-українофілів
6 квітня 1917 року на зборах духовенства Полтави і Полтавського повіту, викладачів трьох духовно-навчальних закладів міста (семінарії, Єпархіального жіночого училища і духовного училища), активістів “Просвіти”, представників духовенства Гадяцького, Лохвицького і Костянтиноградського повітів (близько 150 учасників) пролунала пропозиція скликати надзвичайний Полтавський Єпархіальний з’їзд духовенства і мирян.
Особливо палко відстоював цю ідею на згаданих зборах уродженець села Василівка Хорольського повіту (народився 5 серпня 1865 року), активіст Полтавського товариства “Просвіта”, український православний церковний діяч, майбутній митрополит всієї України Української соборноєпископської церкви (1929—1937 рр.), митрополит Української автокефальної православної церкви (1942—1943 рр.), архієпископ Харківський та Полтавський Феофіл Булдовський. За даними сайта “Полтавіка” і відомого полтавського історика Олександра Білоуська: “До Лютневої революції 1917 року в Російській імперії він служив священиком і був відомий прогресивними поглядами і українофільством, 1917 року стає членом Полтавського єпархіального управління”.
Учасників зібрання привітав і теж висловився за скликання надзвичайного з’їзду голова Полтавської міської “Просвіти” Григорій Коваленко. З його ініціативи священикиукраїнофіли Полтавської єпархії обговорили ставлення Російської православної церкви до політичних подій в Україні, зокрема появи Української Центральної Ради (далі — УЦР) й майже одноголосно підтримали ідею скликання з’їзду.
Важливим організаційним аспектом зборів стало те, що було розроблено норми представництва: від кожної церковної парафії на загальних зборах парафіян вибирати на благочинницький з’їзд одного священика, одного диякона або псаломщика і одного мирянина. Делегати благочинницького з’їзду зі свого середовища мали обирати делегатів на повітові збори духовенства і мирян, а ті, своєю чергою, — на Полтавський губернський з’їзд. Отже, вибори були багатоступеневими і мали завершитися до 26 квітня.
З’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії як крок до створення УАПЦ
У період підготовки до з’їзду, у квітні 1917 року вперше після російськоімперських заборон полтавці масштабно й урочисто вшанували пам’ять Тараса Шевченка. Кандидат історичних наук Віктор Ревегук у монографії “Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917—1922 рр.)” (журнал “Рідний край”, № 1, 2013 рік) так описує подію: “Тисячі мешканців Полтави і навколошніх сіл, військ полтавської залоги, юнкери Віленського військового училища та вихованці Кадетського корпусу під синьожовтими прапорами зібралися 16 квітня на Соборному майдані для урочистої панахиди. Після закінчення панахиди із Собору разом із прихожанами вийшли священики. Оркестр заграв шевченківський “Заповіт”, і всі зняли капелюхи. З проповіддю виступив о. Іван Петровський. Його проповідь була пересипана цитатами з патріотичних віршів Т. Шевченка. Зі святом вітав і о. Феофіл Булдовський. “Прийшов час, — говорив він, — і сталося диво: воскресла Україна, воскресла наша мова. Воскресла і пішла небоязко по вільній землі”.
Надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавської єпархії розпочався 3 травня 1917 року. 420 делегатів представляли всі повіти губернії. Протягом чотирьох днів вони обговорювали зміну політичного устрою у зв’язку зі створенням УЦР і ставлення церкви до до самовизначення України, знайомилися з програмами політичних партій.
Переконливо відстоювали ідею автокефалії української церкви Григорій Ващенко — делегат від Роменського повіту, основоположник української національної педагогіки, діяч “Просвіти”; Гаврило Міхновський — старший брат ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського; Григорій Коваленко — голова Полтавської міської “Просвіти”.
Делегати висловили повну підтримку УЦР в її прагненні домогтися автономії України. У привітанні говорилося: “Єпархіальні збори Полтавського духовенства і парафіян щиро вітають Центральну Раду, благаючи Божої допомоги в її корисній праці. Бажаючи могутнього розвитку національної щирохристиянської культури і добробуту українського народу на підставі його славетної історії, збори одноголосно постановили добиватися автономії України, автокефалії Української церкви, служби Божої рідною мовою і національної школи. Бажаємо і віримо, що українське слово великодним дзвоном пронесеться по рідній землі”. Це привітання делегати з’їзду прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський “Заповіт” і “Ще не вмерла Україна”. Чулися вигуки “Слава Україні!”.
Одною з ключових стала доповідь священикапросвітянина о. Феофіла Булдовського “Про українізацію церкви”. В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: “…в автономній Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі”.
Для перекладу богослужебних книг із церковнослов’янської мови українською і видання проповідей рідною мовою створили спеціальну комісію.
Делегати продискутували доцільність збереження окремих освітніх закладів, які перебували у віданні Російської православної церкви (лише церковнопарафіяльних шкіл на Полтавщині існувало 897). З’їзд підтримав пропозицію Григорія Ващенка українізувати церковнопарафіяльні школи, зробити їх світськими і передати у відання Міністерства народної освіти Тимчасового уряду, але зберегти в них викладання Закону Божого. Духовні навчальні заклади пропонували залишити у віданні церкви, але також українізувати в них увесь навчальновиховний процес. Українізація перших класів духовних і єпархіальних училищ за наявності підручників і вчителів мала завершитися до осені 1917 року. У старших класах до цього часу ухвалили запровадити вивчення української мови, літератури, історії, географії і етнографії з тим, щоб протягом трьохчотирьох років завершити їх повну українізацію. З ініціативи Григорія Ващенка і о. Феофіла Булдовського вирішено зберегти духовні навчальні заклади, але зробити їх самоврядними з виборною адміністрацією і батьківськими комітетами в них. Середні духовні училища мали бути прирівняні до державних гімназій. Пропонувалося провести українізацію Київської духовної академії і відкрити богословські факультети при українських університетах.
З’їзд зобов’язав духовенство Полтавщини взяти активну участь у пробудженні національної свідомості українського народу, дотримуючись при цьому платформи автономії України.
Делегати напрацювали програму демократизації Російської православної церкви на Полтавщині і всього церковного життя. Насамперед ухвалили, що все духовенство (священиків, дияконів і псаломщиків) мають вибирати парафіяни і затверджувати Єпархіальна церковна рада. У церковних парафіях мали створюватися парафіяльні ради з 12 виборних мирян і членів притчу. Благочинні скасовувалися і замінювалися виборними на три роки окружними церковними радами у складі трьох священиків, трьох кліриків і шести мирян. Їх вибори мали відбуватися на окружних зборах, на які від кожного приходу обиралися по одному священику, одному клірику і по два мирянина.
Постановою з’їзду скасовувалася губернська духовна консисторія, члени якої призначалися оберпрокурором Святійшого Синоду в Петрограді, і замінювалася вибраною на три роки Єпархіальною церковною радою при єпископі Полтавському у складі 7 священиків, 7 кліриків і 15 мирян (по одному від кожного повіту), які збиралися раз на місяць і працювали безоплатно. Церковна рада зі свого складу обирала виконавчий комітет (один священик, один клірик і двоє мирян), члени якого мали жити в Полтаві і працювати на платній основі. Комітет мав дбати про відродження церковного життя на засадах демократизму, соборності і виборності, морально і матеріально підтримувати вірян. Ні адміністративної, ні судової влади він не мав. 27 травня 1917 року члени виконавчого комітету у складі священика із села Озеряни Лохвицького повіту Данила Попова, псаломщика з Великих Будищ Зіньківського повіту Миколи Лебединського, громадян Михайла Заливчого з Рашівки Гадяцького повіту і Бориса Бабука з Пирятинського повіту приступили до виконання своїх обов’язків. В останній день роботи з’їзд делегував до складу губернського комітету священика Якова Андрієвського і диякона Челебія, а до Полтавської міської ради робітничих і солдатських депутатів — протоієрея Григорія Лісовського і диякона Степана Гаєвського.
На Всеросійський з’їзд духовенства і мирян, який мав відбутися на початку червня 1917 року, з Полтавщини обрали 15 делегатів — по одному від кожного з повітів. Від Гадяцького повіту був делегований Остап Христовий — тато майбутнього отамана антибільшовицьких повстанських загонів у Гадяцькому та Зіньківському повітах Леонтія Христового. На виконання рішень з’їзду в серпні 1917 року вийшли друком перший і другий випуски проповідей українською мовою, які підготував сільський священик протоієрей В. Гречулевич.
Отже, надзвичайний з’їзд духовенства і мирян Полтавщини засвідчив: українське національне відродження охопило значну частину Російської православної церкви, яка впродовж століть була опорою самодержавства і провідницею великодержавної політики русифікації. З’їзд, втілюючи в життя прагнення українського народу до національного самовизначення, зробив суттєвий крок до створення в Україні і на Полтавщині Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Легалізувати її вдалося пізніше. 14—30 жовтня 1921 року в Києві Перший Всеукраїнський Церковний Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року, і вписав її до канонів УАПЦ як одну з головних засад: “Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа”.
Матеріали систематизував
Олег ПУСТОВГАР,
перший заступник голови Полтавського обласного
об’єднання ВУТ “Просвіта”
Джерела:
Ревегук В. Я. Полтавщина в перший рік Української революції. Доба Центральної Ради (березень 1917—квітень 1918 рр.) — Полтава: АСМІ, 2007.
Ревегук В. Я. Полтавщина в огні Української революції (1917—21 рр.) — Полтава, видавець Шевченко Р.В., 2014.
Білоусько О. А., Феофіл (Булдовський Феофіл Іванович), Офіційний сайт “Полтавіка” (НРПЦентру дослідження історії Полтавщини), режим доступу http://historypoltava.org.ua/?p=1227
Пустовіт Т. Українська історія Грицька Коваленка//Зоря Полтавщини,офіційний сайт газети, 17.02.2018. режим доступу http://zorya.poltava.ua/ukrainskaistorijagrickakovalenka/
Ревегук В.Я., Початок українського автокафального церковного руху на Полтавщині (1917—1922 рр.): Монографія. — Полтава, журнал “Рідний край”, № 1, 2013, режим доступу http://dspace.pnpu.edu.ua/bitstream/123456789/1989/1/Reveguk.pdf
Колектив авторів, упорядники Пустовіт Т. П., Кульчинський М. Г., “Брати Миколи Міхновського (до історії родини видатного українського діяча) // Полтавська Петлюріана. [Ч.] 7. Матеріали восьмих Петлюрівських читань. — Полтава, ПОО ВУТ “Просвіта”, 2009. — С. 136—149.
Колектив авторів, Блавацький С., Чайка І. Ф., ОДТРК “Лтава” / історикодокументальний фільм “Поборники незалежності. Леонтій Христовий”, 2014, режим доступу https://www.youtube.com/watch?v=Of0rF1Rr0gc
Чайка І. Ф., Дзвони над Лютенькою. Документальний роман. — Гадяч, 2001.
Колектив авторів, Вікіпедія, Українська автокефальна православна церква
