У той рік заніміли зозулі…

Микола ГРИНЬ,
член НСЖУ, лауреат літературно-мистецької премії ім. П. Куліша, Бобровицький район Чернігівської області

Закінчення. Початок у ч. 41 за 2018

Куркульки села Петрівки Марійко Ганна Йов. та Хоменко Христя Степан. (чоловіки яких вислані за межі УРСР), зрізували в колгоспі колоски. Їх спіймали і справу передали до суду. 21 липня виїзна сесія бобровицького народного суду засудила цих куркульок на 5 років Бупру кожну з урізанням громадських прав на два роки (№72). У козачанському колгоспі імені Орджонікідзе стоїть на полі пшениця у копах, зерно якої призначено на насіння. Днями невідомо хто обрізав колоски з п’яти полукіпків. Правління колгоспу навіть не думає виявляти, хто різав колоски і притягти його до відповідальності.
У цей же час колгоспників і керівників господарств, що робили лише перші кроки, гнуть через коліно і вимагають здати останні зернини посівного матеріалу. “Нема в нас посівного матеріалу, ми самі сидимо голодні”, — кричав на зборах колгоспу “Червоний комунар” села Свидовець Сергій Крамарчук і зривав збір насіння серед членів колгоспу” (№ 29, 1933 р.). Це єдина замітка в районній газеті тих злощасних років, де хоча б побіжно сказано, що люди сидять голодні. Щоб посилити репресії проти хліборобів і колективного, й індивідуального секторів, влада в ті роки запроваджує чорні списки сільрад, які “злочинно зривають збір посівного матеріалу в одноосібному секторі”. Перший перелік містить аж 17 сільських рад і серед них з мого села Козацького (№ 30, 1933 р.). Зауважу, що зривали план не дві-три чи навіть п’ять рад, а 17. Це переважна більшість рад району. Така масовість пояснюється просто: все, що можна було забрати в людей, уже вигребли штрикачі та буксирники. Не поліпшилися справи і в наступні місяці. У вересні, наприклад, 11 сільських рад району нагороджені рогожовим прапором і занесені на чорну дошку. Протягом п’яти днів грудня жодне село району не виконало своїх щоденних і п’ятиденних завдань. Газета знову закликає розбити опір куркуля і виконати план хлібозаготівлі.
Районній владі вже не вистачає “чорної дошки” і рогожових прапорів. Вона заводить у газеті рубрику “червоний суд”, під якою вимагають “нещадної кари зривачам хлібозаготівлі”. У числі райгазети за 8 лютого 1933 року вона вимагає такої кари стайничому колгоспу “Нове життя” з Козацького Тодосю Фенюку, який “їдучи по фураж, убив коня”. Важко віриться в те, що він його убив. Найімовірніше, кінь помер від голоду, адже скотину в нових колгоспах нічим було годувати, не кажучи вже про “куркульську пайку зерна”, яку обіцяли для коней.
12 серпня 1932 року бобровицька районна газета “За суцільну колективізацію” друкує телефонограму голови РВК Сидорова до всіх сільських рад та уповноважених виконкому. У ній б’ють тривогу, що серпневе завдання з хлібозаготівлі зривається. Під персональну відповідальність рекомендується зрушити хлібозаготівлю в колгоспах і серед контрактантів. Третім пунктом вимагається обмежити перемел зерна по 8 кілограмів на їдця в місяць і робити це можна лише за довідками сільрад. З цього часу заборонявся продаж хліба на базарах. Ця телефонограма не дає позитивних результатів. Через кілька чисел газета пише, що за першу половину серпня колгоспний сектор виконав своє місячне завдання лише на 2,1 %, здавши 381 центнер зерна при плані 18 тисяч центнерів. Газета тут же робить красномовний висновок про те, “що управи колгоспів стали на відвертий куркульський шлях і в такий спосіб зривають хлібозаготівлю” (там же, № 68).
А ще через число газета друкує статтю “За більшовицьку, зразкову боротьбу за хліб”. Тут в антипартійній лінії звинувачують керівництво району, яке нібито спасувало перед труднощами, перед опором куркулів і опортуністів, скотилось до табору класових ворогів, бо організували куркульську дискусію проти виконання плану хлібозаготівель. За це постановою обкому партії 17 серпня секретаря Бобровицького райпарткому Закопайла з лав партії виключили, звільнили з роботи заворга РПК Матвієнка із забороною займати відповідальні посади. Бюро обкому партії також звільнило з роботи і оголосило сувору догану голові райпрофради Мартинюку. Стаття завершується гнівними закликами, що найменшим намаганням пом’якшити хлібозаготівлі буде дано рішучу відповідь. Потуранню ж глитайні буде покладено край розтренувальним ударом і ніякого відступу у боротьбі за хліб бути не може (№ 70).
Услід за партійними бонзами під роздачу потрапили й їхні молодші помічники з комсомолії. У наступному числі районка пише, що секретар райкому ЛКСМУ Лисенко надіслав директиву всім осередкам, у якій не тільки не дає нічого конкретного з організації хлібозаготівлі, а ставиться на шлях скерування райорганізації ЛКСМУ проти плану заготівель хліба. Секретар райкому комсомолу т. Лисенко пропонує КСМ осередкам … перевірити реальність доведених планів хлібозаготівлі до села, колгоспів… З цієї антипартійної постанови, говориться далі в публікації, можна визнати обличчя т. Лисенка як опортуніста найгіршого ґатунку, якому партія доручила керувати й ідеологічно виховувати робітничо-колгоспну та бідняцько-середняцьку молодь (№ 70).
Звісно, Лисенка з роботи зняли і оголосили йому сувору догану. На серпневому об’єднаному позачерговому пленумі РПК і РКК покарали й інших керівників району, які в “різних формах виступали проти плану хлібозаготівлі, дезорганізували трудящі маси в боротьбі за хліб і тим самим лили воду на млин куркуля”. Об’єднаний пленум ухвалив виконати план до 28 серпня. “Цього ми мусимо добитися будь-якою ціною”, так завершується постанова пленуму (№ 70). Як ми знаємо тепер, ціна такого рішення була досить високою — сотні, тисячі жертв голодної смерті. Всього ж, за оцінками експертів та дослідників, в Україні голодною смертю померло до десяти мільйонів осіб. Вдумаймося: комуністичний тоталітарний режим Сталіна знищив майже десять мільйонів українців. А тепер ще дехто набирається нахабства заперечувати, що це не був геноцид нації. Ніби й не було справжніх єгипетських пірамід горя й мук на родючих чорноземах України, про які не дозволяли ні говорити, ні писати більше півстоліття.
До речі, та кадрова чистка в серпні 1932 року, звинувачення людей, які бачили наслідки сталінського терору і які намагалися протистояти йому, не вплинула на виконання плану хлібозаготівлі на Бобровиччині. За перші три п’ятиденки серпня він був виконаний на 0,9 %. П’ятого вересня на бюро райкому партії було констатовано, що серпневий план хлібозаготівлі зірваний. На 5 вересня річне завдання виконали лише на 8 %. У Козацькому з індивідуального сектора на 5 вересня надійшло 4 із 1200 центнерів річного завдання. Це 0,3 % до завдання. Не були блискучими і районні показники. Із річного завдання 79614 здали 848 центнерів зерна. Це — 1,06 % (№ 86).
Якщо опір “куркулів”, за словами представників тодішньої влади, доводилося розбивати, то з багатьох колгоспних комор уже вимели все дочиста. До дня жовтневого перевороту районна газета друкує “червоний список колгоспів, що виконали річний план хлібозаготівлі”. Їх — 12. Очолює цей список веприцький колгосп “Червона громада”. Тут завдання виконали на 120 % (№ 106).
— Колгосп “Наше життя” з Козацького теж рапортував про стовідсоткове виконання плану здачі хліба. Хоч інша артіль “Перше травня” й не ввійшла у цей список, — розповідали мені, згадуючи ті страшні дні чорних жнив, старожили села. — Та голодна смерть махала косою на територіях обох колгоспів. Розмаху голоду сприяло й те, що буксири та штрихальники забирали не тільки зерно. Односельці розповідали, що безжалісно вигрібали вузлики з овочевим насінням, маком, квасолею, макухою, кормовими буряками… Через це у багатьох селян весною 33-го залишилися не посадженими городи. Не вистачало навіть основної селянської їжі — картоплі. З хлівів зникли кури, гуси, качки… Рятували лише ополоники в Шарамасі та навколишніх озерах і болотах…
У мартиролозі, опублікованому в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років, вписані прізвища більше шестисот моїх односельців, що померли від голоду в ті страшні роки. Проте з урахуванням масштабів голодомору, що панував у сусідніх селах, розповідей донедавна живих свідків тієї трагедії можна вважати, що цей мартиролог козаччан є неповний. Адже люди помирали вже на початку 1932 року і в записах про смерть не писали, що помер від голоду. Помирали і так звані куркулі, і вчорашні наймити, яких нова влада обіцяла зробити найщасливішими в світі.
На ці обіцянки мої земляки відповідали тоді народною творчістю. Сільські старожили згадували, що найпопулярнішими були прислів’я: “На конторі серп і молот, а у хатах — смерть і голод”, “Батько в СОЗі, мати — в СОЗі, а голодні діти лазять по дорозі”, “Жито та пшениця пішли за границю, ячмінь і овес — на МТС, а кукурудзу та буряки їмо ми — колгоспники-дураки”. Нишком співали і такі частівки:
Нема хліба, нема й сала —
А на хаті один куль,
Тільки кіно та вистава.
В сільраді кажуть, що куркуль.
Погодьтеся, це був сміх крізь сльози. Але така вже вдача в моїх земляків, нащадків славних козаків-запорожців: усе сприймати з гумором. До речі, отой останній сніп на хаті доводилося й справді знімати, різати його на січку, запарювати для змореної голодом корівчини-годувальниці і рятувальниці сім’ї.
Про це та багато іншого, що назавжди врізалося в пам’ять, розповідала мені односельчанка Євдокія Федорівна Синенко, 1927 року народження. За її словами, рідна сестра її батька Олена була заміжня за односельцем Яковом Сорокою. Це була роботяща сім’я. Мали землю, міцне господарство. А ще шестеро малих дітей: трьох хлопців і трьох дівчаток. Найменшенька дівчинка була 1928 року народження. І ось на початку 30-го року в селі організовували колгосп. Яків Сорока не погодився вступати до нього. Його відразу ж записали у вороги нової влади. Приїхав “воронок” і чоловіка забрали без суду й слідства. Сім’ю вигнали з хати. Одяг, пожитки завезли в колбуд і скинули до купи з іншими речами таких же розкуркулених. Діти, як ото колись писав Тарас Шевченко, розлізлися мишенятами межи людьми. Ганна вийшла заміж за парубка з Фенюкової сім’ї, що жив через дорогу. Іван і Михайло пішли за десяток кілометрів у Петрівку до родичів. Але потім повернулися назад. І ось батьку Євдокії Федорівни дають у колгоспі наряд везти підводою на залізничну станцію в Боб­ровицю рідну сестру з дітьми для відправки на заслання у Вологду, бо влада висилає їх із села. Вирішили, що Олена має сховатися, а дітей самих не відправлять. Так і зробили. Але де там! Змусили везти дітей самих. Замотали їх у рядна, склали у вузлик сякі-такі харчі. І в дорогу. Довелося залишити їх поміж чужих людей у товарному вагоні. Серце Олени не витримало і вона наступного ранку йде до Бобровиці, а це майже 30 кілометрів. На щастя, ешелон ще не відправили і вона з дітьми поїхала у Вологду. Прожили там у злиднях і холоді два роки. На третій — вирішили тікати додому. Вийшли з тайги рано навесні, а в Козацьке прибилися пізно восени. Що було в дорозі, краще не питати і не розповідати… Прийшла Олена з чотирма дітьми в братову хату, а тут голодовка в розпалі. Самим їсти нічого, бо сім’я немаленька. Та ділилися всім. Щавель рвали у берегах, ловили ополоників і рибу, драли на болоті пташині гнізда, жолуді під дубами виколупували із землі. Знали, якщо свині їх їдять, то й людям можна. Але голод усе дужче наступав на п’яти. Старшенькі вирішили йти у найми. Робили все, на що вистачало сил. Соню в патронат у Новому Бикові прилаштували. Але там теж було голодно. І тоді батьки від людей дізналися, що таких дітей “кукушкою” везуть у Кобижчу і там залишають їх на вокзалі напризволяще. Зі сльозами на очах так і зробили. На щастя, дівчинку підібрали макаренківці. Відвезли в дитбудинок у селі Сосниці Рокитнянського району Київщини. Соня росла там і вижила. Вона була роботящою дівчинкою і її забрала до себе додому кухарка. Згодом Соня закінчила ФЗУ і вийшла заміж за сусідського хлопця-інваліда. Вже після ІІ Світової Соню розшукав брат Іван, який жив у Петрівці. Соня теж писала в усі інстанції, щоб знайти родичів. Але спогади дитинства були досить куці для пошуків. Урешті, 1957 року, майже через чверть століття після розлуки у Козацькому відбулася їхня довгождана зустріч.
Над рідним братом батька Євдокії Федорівни Іваном Харсікою влада влаштувала показовий суд. За те, що не відвіз до колгоспу три центнери буряків зі свого поля. “Наш батько тоді відвіз і просив, щоб брат так зробив, — розповідала вона. – Але брат не послухав. Нас влада не тронула”. “Трійка” засідала за столом, застеленим червоним сукном. Бригадири зігнали на суд ледь не все село. Відправили його у Лук’янівську в’язницю Києва. Разом з односельцем Гнатом Борцем звідти втік. Впіймали і дали “строгача”. Якраз розпочалася голодовка, він так і помер у тюрмі. Перед смертю сім’я одержала від нього листа: просив прислати хоча б лушпайок від картоплі, бо вже й запаху варених бульб не пам’ятає. Не пережила голоду і його дружина з двома малими дітьми. Залишився один маленький Михайлик, його прилаштували у патронат.
Євдокія Федорівна розповіла ще одну трагічну сторінку з життя односельців у роки голодовки 30-х
років. Люди тоді помирали щодня. Інколи цілими сім’ями. І це правда, що в одній могилі хоронили по десять осіб. Ховали чи то й напівживих, чи то й напівпомерлих. Щоб вдруге не їхати за покійником у ту хату. Та й щоб яму не копати. У копачів, яких виділяв колгосп, теж сил було обмаль. У колгоспі за таку роботу давали лише казанок похльобки. А вдома теж нічого було їсти…
— Це неправда, що селяни тоді саботували здачу зерна державі, — розповідав мені інший односелець, Микола Іванович Бурзак, 1925 року народження. — Просто, не було чого здавати, а що можна було забрати, все вигребли. Люди бачили невідворотність голоду й прагнули приховати бодай трохи зерна чи інших харчів. Тоді в кожній сільській хаті від печі розпочиналася дов­га лежанка з товстих дощок. Ось моя мама, Марія Тимофіївна, під ними в глиняній долівці викопала яму і приховала там два мішки зерна. Адже в неї на руках було троє малолітніх дітей — я та мої сестрички Галя й Оля. Але мама мала необачність викинути свіжу землю на вулицю. Її побачив бригадир Овсій Фенюк і побіг заявляти про це в сільську раду. Згодом разом з ним прийшли члени буксирної бригади Андрій Кобизький та Опанас Онисимович Харсіка. Звісно, зерно знайшли й конфіскували. На щастя, мама і всі троє діток вижили в те голодне лихоліття. Але 1933 року від недоїдання помер наш батько та ще вісім кровних родичів по маминій та татовій лініях. А знаєте, я в дитинстві дуже любив слухати кування зозулі і рахувати, скільки мені вдасться років прожити. Їх багато жило в наших берегах між Бурзаківкою і Морозівкою. А ось того трагічного літа 33 року їх перегукування майже не було чути… “Не до добра це”, — все повторювала моя мама…
— Масове голодування в Козацькому розпочалося наприкінці 1931 року, — згадувала Ганна Ганжа, 1920 року народження. — 22 місяці люди пухли, мучились, страждали і вмирали. Мені тоді виповнилося 12 років і я все це добре пам’ятаю. Рвали кропиву, ходили красти жом на Новобиківський цукрозавод. Батьків змушували записуватися в колгосп. Вони відмовилися. Тоді до нас приїхала юрба грабіжників. Обікрали до нитки. Але цього здалося для них замало. Вони стали нас виселяти з хати. Згорьована від безвиході і відчаю мати хотіла вкинути у колодязь менших діточок. І тут в одного з членів бригади прокинулася совість. Пам’ятаю, він сказав, щоб зупинили її, бо за це вони відповідатимуть. Однак із сім’ї живою залишилася лише я. Ми жили тоді неподалік кладовища. На нього щодня підводою возили мерців. Без трун, немов тварин, кидали в ями. Коли присипали землею, а коли й так залишали. Деякі трупи так і розкладалися під сонцем…
Піррова перемога більшовиків над власним народом наочно засвідчила згубність сільськогосподарської політики, яку проводила радянська влада щодо нашого працьовитого селянства. В умовах голоду, господарського занепаду, безладдя і свавілля колективізацію в області не вдалося завершити навіть 1934 року. За даними обласного архіву, на червень того року на Чернігівщині усуспільнили трохи більше 70 % селянських господарств і 77 % посівних площ. Тодішня влада видавала ці показники за неабиякі успіхи і перемогу колгоспного ладу та соціалізму. Але навіть ці цифри видаються сумнівними порівняно з численними людськими жертвами та руйнуванням духовних і матеріальних основ нашого хліборобського і працьовитого села. Щодо одноосібного ведення господарства, то так звані “індуси” в моєму рідному Козацькому господарювали навіть після ІІ Світової війни. Їх і далі ганебно переслідувала влада.
У квітні 1947 року виконком Козацької сільської ради розглядав заяву Олени Юхимівни Сороки, аби їй наділили город. Та вона виявилася одноосібницею і виконком дав відповідь, що при сільській раді фонду землі немає і наділити городом її нема можливості. Хоч на тому ж засіданні розглядали заяву Василя Юхимовича Наумового і йому виділили землю, бо працює в колгоспі “Перше травня”, хоч мати й дочка ведуть одноосібне господарство (Державний архів Чернігівської області, ф. Р-7624, оп. 1, с. 2, арк. 15).
Хай і дотично, але на тому ж засіданні пролунало про голод 1933 року. Трапилося це під час розгляду заяви Петра Гнатовича Борця (сина отого Борця, що втікав із Лук’янівської в’язниці). Він просив відкрити йому погосподарський номер, “оскільки він виріс у патронаті, а батьки померли 1933 року, а він служив у армії у 1941—1945 роках, прийшов з армії і не має номера. А його сім’я складається з трьох осіб…” (там же, арк. 28)…
…Торік знову пройшов сивим від горя сільським кладовищем. Стара частина поховань початку 30-х років минулого століття ще більше вкрилася кущами бузку. Та все ж ще видніються горбочки колишніх могил. Саме в тому бузку, в тих могилах спочиває вічним сном основна частина жертв голодомору мого села. Бо заради справедливості треба сказати, що ховали тоді в селі ще на двох кладовищах: на цвинтарі поруч із церквою та на так званому Харланівському кладовищі однойменного кутка села. Так ось на першому масовому похованні де-не-де ще є прибрані й уквітчані могилки.
Значить, ще живі люди, які знають, що тут спочивають замучені голодом їх діди-прадіди. Значить, попри півстолітнє замовчування голодомору пам’ять людська неубієнна. Попри все, онуки-правнуки цих трудяг не тільки вижили. Вони продовжили рід людський. Щоб пам’ятати праведні жертви, розповісти про них наступним поколінням і молитися за душі спочилих дітей Господніх, у вірі православній і смиренні Божому замучених голодом і холодом заморених, в засланнях і по чужих краях померлих, без погребіння і молитов заупокійних полишених, щоб оселилися їхні душі там, де всі праведні українці спочивають…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment