«Просвіта» в контексті українських перманентних відроджень

Юрій КОВАЛІВ,
доктор філологічних наук, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, Київ
Волелюбна Україна ніколи не визнавала присутності на своїх землях будьяких завойовників чи колонізаторів, тому постійно чинила їм або збройний (Запорозька Січ, коліївщина, національновизвольні змагання, ОУНУПА), або культурнопросвітницький спротив (наприклад, “в’язні сумління”), переживала низку спонтанних конкретноісторичних перманентних відроджень, коли з чергової національної катастрофи поставала нова пасіонарна генерація, представлена переважно письменством, яке щоразу відновлювало національний космос. Вони відрізнялися від Ренесансу, що був органічною ланкою культурномистецького, світоглядного поступу Європи від середньовіччя до нової доби, утверджував логоцентричну модель універсального світосприйняття, титанічні креації людського духу. Натомість перманентні відродження часто позначалися пасеїстичною закомплексованістю, виражали спонтанний рух уперед переобтяжений нерозв’язаними вчорашніми проблемами, нереалізованими можливостями. Вимушена орієнтація на минувшину утривалювала традиції, тлумачилася як виправдний спосіб компенсації втрачених етапів національного буття, культурної, духовної й літературної екзистенції. Але щоразу виникала небезпека, аналогійна синдрому “жони Лотової”, яка, озирнувшись на покинуту батьківщину, перетворилася на соляний стовп. Шлях у майбутнє через осмислення часто трагічної й героїчної минувшини не повинен обмежуватися консервацією історичної пам’яті, міфом втраченого “золотого віку”, але спонукати до інтенсивних пошуків виходу з її лабіринту, що спостерігалося в практиці перейнятих антиколоніальним дискурсом балканських ілліристів, чеських будителів, польських провіденціалістів.

Перманентні відродження в Україні, свавільно розірваній якщо не польськими, то московськими (російськими), австрійськими чи угорськими колонізаторами, як інтеґранти позахудожніх і художніх явищ, будучи загальнонаціональною категорією, найповніше характеризують своєрідність української дійсності, реалізовану в ненастанних “обудженнях” (Є. Маланюк) і “випростуваннях” (М. Грушевський), не зосередженої в одному постійному центрі, як у благополучному французькому чи англійському часопросторі, окреслюють хвилевий рух пасіонарного українства. Перше перманентне відродження з ренесансними й бароковими ознаками простувало від трикутника “ЛьвівКраківОстрог” до Києва; друге, в якому домінувало народництво, з ознаками романтизму й реалізму, мало п’ять видозмін, що пересувалися зі сходу України, з Гетьманщини й Слобожанщини, на північ і захід (І. Котляревський та Харківська школа романтиків, КирилоМефодіївське братство, петербурзька українська колонія, Стара й Молода Громади, галицьке письменство, що спиралося на досвід Наддніпрянщини й “Руської трійці”). Згодом настануть інші відродження – третє (“Просвіта”), четверте (на межі ХІХ—ХХ ст., завершиться національною революцією й національновизвольними змаганнями), п’яте (“Розстріляне Відродження”, “Празька школа”), шосте (ОУНУПА), сьоме (МУР і Об’єднання українських письменників “Слово”), восьме (шістдесятництво й “в’язні сумління”), дев’яте, що триває й нині, за умов формально проголошеної незалежності України, потребує виходу з лабіринтів перманентних відроджень у широкий простір іманентного історичного буття.
Друге відродження тісно пов’язане з культурнопросвітницьким рухом за звільнення від соціального й національного, власне колоніальноімперського гноблення, репрезентоване народництвом, переважно письменством, яке знайшло безальтернативну адекватну відповідь на суворий виклик історії, що вимагала від літератури підпорядкування позахудожнім інтересам, саможертовного служіння простолюду. І. Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі” обґрунтовував завдання творчої інтелігенції “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляторську роботу інших націй, відки вона б не йшла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч яка і як сильна держава не може стоятися”.
Український письменник у ХІХ ст. перетворився на центральну фігуру в понівеченій національній культурі, навіть набував сакрального сенсу, адже Шевченків “Кобзар”, за спостереженням П. Куліша, ставили поряд зі Св. Письмом. Аналогійну ситуацію важко уявити з “Фаустом” Й.В. Ґете або з романом “Червоне і чорне” Стендаля. Тому що ніхто з них, засвідчуючи власну унікальну геніальність, не став абсолютним виразником душі своїх народів. Формування націєцентричного дискурсу в Україні починалося з художньої книжки, а не навпаки. Завдяки їй наш народ ступив на шлях самопізнання, самоідентифікації. Це дало підстави М. Грушевському вважати український рух упродовж тривалого часу “винятково літературним”. Український письменник, фокусуючи в собі життєві потреби колонізованого народу, вимушено виконував роль політика, науковця, соціолога, педагога, проповідника, економіста і т. ін. Він єдиний серед денаціоналізованої інтелігенції володів етногенетичним кодом нації — мовою, що завжди посідала “глядіть лиш, чи не перше місце” в народній самосвідомості (Панас Мирний), тому зазнавав переслідування режимом колонізатора. Питання вибору мови для українського письменника завжди було принциповим, мало екзистенційний та онтологічний сенс. Недарма Російська імперія, вбачаючи в ній гарант національної ідентифікації українства, майже кожного десятиліття видавала репресивні укази, бо розуміла: доки українці розмовляють своєю мовою, вони неподоланні. Найодізнішими стали Валуєвський циркуляр (1863), що не мав юридичного повноваження, однак виконувався як закон, та Емський указ (1876). Штучно паралізоване “літературне життя ніби завмерло”, “настав великий interstirium” (І. Франко). Запанував одержавлений лінгвоцид, підкріплений цензурою, коли навіть заборонялися ключові слова: “запорожець”, “козак”, “рідний край” (І. КарпенкоКарий), досяг абсурдних масштабів. То була війна Російської імперії проти України, що не обов’язково буває збройною, вона здатна підлаштовуватися під будьякі форми, спрямовані на послідовне нищення української інфраструктури, нівелювання не тільки апробованої віками культури, а й родової й історичної пам’яті, перетворення автохтонів на сировину своєї економіки й політики. У кожному разі варто враховувати фізично і морально неспівмірні дії безжального нападника (колонізатора), який намагається будьщо привласнити собі навколишній світ, та оборонця, змушеного протистояти агресорові, обстоювати вибір захисника на межі життя і смерті, без чого неможливий вихід у свободу. Захисник має священне право на рух спротиву.
Українці опинилися перед вибором: або повністю нівелюватися, або — на свій страх і ризик — віднайтися в новій хвилі перманентного відродження. Народництво в небезпечному для метрополії українофільському варіанті було єдино можливим спротивом репресивному тиску Російської імперії. Культурнопросвітницька робота часто зводилася до вимушеного “каганцювання”, адже в поруйнованому українському часопросторі треба було розпочинати свою діяльність майже з нуля. Ішлося про питання історичного сенсу, що переважило інші, як стверджував Б. Грінченко (Вільхівський). У цьому письменникові вбачали “непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло”, вважали “символом цілої епохи”, “лицарем обов’язку громадського”, який тоді, коли неприхильна до українства дійсність промовила “Fiat nox, — хай згине світ, хай буде тьма!”, відповів: “Ні”. Він своєю різногранною діяльністю підтвердив, що просвіта не обмежена крайовими, локальними питаннями, а зорієнтована на “присвоєння тих усіх здобутків, які здобула і нагромадила людська думка” (І. Франко). Народники були переконані в правильності обраного ними шляху, почувалися оптимістами, усвідомлювали, що вчасно “потрапили в течію (струю) живу, що відповідали й положенню нашого краю, й його майбутності і загальним вимогам європейського поступу” (“Листи В. Антоновича до Б. Познанського”).
То було героїчне культурнопросвітницьке покоління пасіонаріїв, яке у, здавалось би, безвихідній ситуації, жертвуючи собою, власним талантом, не тільки прийняло виклики нівеляційної імперської дійсності, а дало їй адекватну відповідь, перебуваючи під нещадним тиском репресій, щоразу знаходило вихід або у вигляді ПівденноРосійського географічного товариства, або “корифеїв українського театру”. Одним із таких виходів, коли Наддніпрянщина знемагала під ударами московського колонізатора, став народовський Львів, перетворений у другій половині ХІХ ст. на основний центр перманентних відроджень, небезпідставно названий “українським П’ємонтом” (В. Вернадський), засвідчив споконвічну єдність українських земель, розчахнених імперіями. Тут 8 грудня 1868 р. народовці, спираючись на досвід Галицькоруської матиці, київської Громади й однойменної львівської таємної молодіжної організації, створеної 1864 р., заснували культурнопросвітницьке Товариство “Просвіта”, появу якого, крім москвофільського “Слова”, вітали українські, чеські, словацькі, сербські народовці. На перших організаційних загальних зборах головував Анатоль (Наталь) Вахнянин — композитор, автор опери “Купало”, педагог, засновник українського студентського товариства “Віденська Січ” (1867). Він у своїй промові обґрунтував культурницько резистансну програму “Просвіти”, яку поділяли О. Партицький, Д. Танячкевич, В. та О. Барвінські, С. Качала, Ю. Лаврівський, К. Устиянович, С. Воробкевич, В. Шашкевич, Ю. Романчук та ін. “Просвіта” наштовхнулася на зовнішні перешкоди, адже австроугорський уряд, здійснюючи колонізаторську політику, “усіх українців вважав русофілами і тому віддав галицьких українців на поталу полякам” (О. Маковей), які, маючи помітну перевагу в крайовій та державній адміністрації, вважали Україну “польською провінцією”. Зневажливе ставлення відчув на собі не один українець. В. Стефаник згадував типову ситуацію, коли він, учень чоловічої Коломийської гімназії, “не розумів, чого від мене учителі жадають, а вони все говорили: “Idý, mudie, swinie paúã”, доводили вразливого хлопця до відчаю, що він навіть “постановив покінчити з собою”.
“Просвіта”, як і “Громада”, починала свою діяльність з азів: займалася конкретними практичними завданнями — відкривала бібліотекичитальні, започаткувала книгодрукування народною мовою, випускала українські підручники для народних шкіл і гімназій, влаштовувала музичнодекламаторські вечори, організовувала вечорниці і т. ін. Функціонувала комісія з написання українських підручників, починаючи з читанки (1869) в упорядкуванні професора вчительської семінарії, поета, філолога й етнографа О. Партицького — редактора “Газети шкільної” (1875—1979), першого редактора популярного періодичного видання “Зоря” (1880—1897). Користувалися попитом “Народний календар” за його редакцією, німецькоукраїнський словник, а “Граматику руского язика для ужитку в школах людових” (1880) вважали з методологічного погляду найкращим виданням. З цією комісією тісно співпрацював А. Вахнянин, виконував обов’язки редактора “Письма з Просвіти” (1878—1879). Завдяки йому на основі “Просвіти” було створено музичнохорове товариство “Торбан”, діяв хор О. Нижанківського, що інспірував появу “Львівського Бояна” (1890; Д. Січинський, Ф. Колесса, С. Людкевич та ін.), в якому першим диригентом став А. Вахнянин.
На других загальних зборах Товариство “Просвіта” ухвалило новий статут, згідно з яким воно могло діяти, крім львівського Головного виділу, на інших теренах західноукраїнських земель, обрало своїм головою суддю, маршалка, засновника Галицького рустикального банку (1867) Ю. Лаврівського (1870—1873), завдяки якому на підставі петиції до Галицького сейму (1869) наступного року отримало дві тис. крон для видання книжок. Він домагався відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, викладання українською мовою у Львівській академічній гімназії, запровадив стипендійні фонди, ініціював поширення українських підручників на Буковині й Закарпатті, налагоджував зв’язки з київською “Громадою”. “Просвіта” поступово розгорталася у власних структурах, створивши архів і бібліотеку, що стала національною книгозбірнею, музей нумізматики, малярства, культових речей, етнографії, частина фондів якого перейшла до музею Наукового товариства Тараса Шевченка й “Національного музею ім. Митрополита А. Шептицького”.
Одним із перших подав нарис теоретичної програми народовства (“Становище Русі супроти людськомосковської боротьби”) Є. Згарський — автор повістіпритчі “Анна Смохівська”, низки гумористичних оповідань, віршів, поем “Святий вечір”, “Маруся Богуславка”, фольклорноетнографічних розвідок. Священик Д. Танячкевич (псевдонім Грицько Будеволя), якого М. Возняк назвав “батьком галицького народовства”, в “Письмі до громад” виступав за становлення національних організацій у Галичині. М. Желіховський редагував газету “Батьківщина” (1879), яка обстоювала ідею єдності українства. Літературознавець і політичний діяч Ю. Романчук — голова “Просвіти” (1896—1906), низки її популярних видавництв, співзасновник “Народної ради” і творець так званої “нової ери”, від якої сам відмовився, один із засновників Українського педагогічного товариства “Рідна школа” й ініціаторів фонетичного правопису, відредагував збірник творів українських класиків “Руська писемність”, видав “Поезії” (1902), двотомні “Твори” (1907), “Кобзар” (1914) Т. Шевченка. Літературознавець О. Барвінський відомий, автор “Споминів мого життя” (1912—1913), що документалізували народовський рух, один із засновників таємної молодіжної організації “Громада” (1864), апологет фонетичного правопису, засновник української археографії започаткував видання “Руської історичної бібліотеки” (з’явилося 24 томи). Поет, прозаїк і драматург (п’єси “Федько Острозький”, “Настасія”, “Гальшка Острозька”), філолог, доктор філософії, членкореспондент Польської академії знань, професор Львівського університету Ом. Огоновський працював над чотиритомною “Історією літератури руської” (1887—1894), що отримала позитивну оцінку В. Караджича, інспірувала дискусію з О. Пипіним і полеміку з І. Франком. В оточенні “Просвіти” з’явилася низка періодичних видань, що мали концептуальне підґрунтя, іноді полемічне спрямування. До них належала газета “Діло” (1880), фактично за редакцією і коштом В. Барвінського (псевдонім Василь Барвінок) — перед цим редактора журналу “Правда” (1876—1880), автора автобіографічної повісті “Скошений цвіт”, хоча видання підписували С. Коссак (видавець), М. Желіховський (як редактор), очевидно з тактичних міркувань. Вона позиціонувала москвофільській газеті “Слово”, проіснувала до періоду міжвоєнного двадцятиліття. В. Барвінського разом із поетом, фольклористом й економістом В. Навроцьким, автором праць “Що нам коштує пропінація”, “Руська народність в школах галицьких”, вважають активними апологетами єдності західної і східної української культур.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment