Українська Гельсінська Спілка: історичні звершення та нереалізовані цілі

Василь КУЙБІДА,
професор, доктор державного управління
7 липня 1988 року на одному з перших масових львівських мітингів ініціативна група щойно випущених із радянських концтаборів українських патріотів оголосила про створення Української Гельсінської Спілки. Організації, що продовжила в нових політичних умовах традицію безкомпромісної боротьби з комуністичним режимом легендарної Української Гельсінської Групи (Василь Куйбіда. Постання модерного українського руху проти російської деспотії (до 40-річчя заснування Української Гельсінської групи). — Лівий берег: https://ukr.lb.ua/blog/vasyl_kuybida/350278_povstannya_modernogo_ukrainskogo.html).

Це був час, коли владу в КПРС і, відповідно, в СРСР перебрали комуністиреформатори на чолі з Михайлом Горбачовим. Кризові явища в економіці, очевидна тенденція відставання у жорсткому змаганні з розвиненими капіталістичними країнами змусили Кремлівську верхівку шукати нові методи інтенсифікації соціалістичного виробництва. Реформаторське керівництво компартії проголосило так звану політику “перебудови”, одним із елементів якої стала демократизація суспільних відносин, побудова соціалізму “з людським обличчям”.
Нова політика відкрила шлюзи для громадської ініціативи. У країні почали виникати сотні різноманітних, як тоді говорили, “неформальних об’єднань”. Переважно їх організовували за екологічною або культурологічною спрямованістю і проводили вони свою діяльність у формі дискусійних клубів. Звичайно, комуністична партія і основний її репресивний орган — Комітет Державної Безпеки (КДБ) — не збиралися пускати процес на самоплив, але вся вага роботи з новими соціальними тенденціями була перенесена з репресій на контроль і управління ними.
Українську Гельсінську Спілку створювали як централізовану антикомуністичну організацію. Її Проводом стала достатньо велика й політично консолідована група колишніх політв’язнів. Вступ до організації нових членів обмежувався процедурою відбору через необхідність отримання двох рекомендацій від членів Проводу. Таким чином локалізувалися можливості КДБ інфільтрувати до організації свою агентуру, особливо на першій стадії становлення.
Головою УГС обрали Левка Лук’яненка, який відбував покарання на засланні; виконавчим секретарем став динамічний організатор В’ячеслав Чорновіл. До керівництва увійшли такі відомі особистості, як Михайло і Богдан Горині, Микола Горбаль, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко, Євген Пронюк, Степан Хмара, Йосиф Зісельс, Зеновій Красівський та багато інших.
Попри те, що в програмному документі — “Декларації принципів УГС” — спілка проголошувалася як “федеративне об’єднання самоврядних правозахисних груп і організацій”, насправді в Україні (у Західній через 50, а у Наддніпрянській через 69 років) постала перша опозиційна комуністичній владі політична партія. (Українська Гельсінська спілка (1988—1990 рр.) у світлинах і документах. — К.: Смолоскип, 2009. — с. 18). Невідповідність між реальними і проголошеними цілями була не випадковою, бо засновники організації, які пройшли через десятилітні строки ув’язнення за “націоналізм” і “антирадянську діяльність”, знали ціну “комуністичним реформам” і намагалися через маскування під правозахисну діяльність захистити організацію від передчасного розгрому. Про що, до речі, прямо стверджують доповідні документи КДБ партійним і державним органам, у яких УГС проходить як найнебезпечніша для радянської влади організація (Книга документів/ Українська Гельсінська спілка у спогадах і документах. — К.: “Ярославів Вал”, 2012. — с. 437812).
Сьогодні дослідники виокремлюють два основні напрями діяльності УГС: перший — розвиток обласних філій і максимальна активізація їхньої діяльності в усіх регіонах України, і другий — проникнення в різноманітні неформальні об’єднання з метою їхньої політизації. Напружена і непримиренна боротьба між УГС і КДБ розгорнулася за вплив на “Меморіал”, Товариство української мови ім. Тараса Шевченка і особливо за Народний рух України за перебудову. У доповідній ЦК КПРС від 04.05.1989 року 1й секретар ЦК КПУ В. Щербицький наголошує, що “активізуються наміри створення в республіці т. з. “Народного руху України за перебудову” (НРУ) — широко розгалуженої, за задумом ініціаторів, політичної структури, що ставить себе вище партійних і державних органів. Небезпечність організації НРУ підтверджується тим, що низка ворожих екстремістських угруповань, зокрема Українська Гельсінська спілка… оголосили про своє входження до Руху, і пробують об’єднати навколо нього формування антирадянської направленості” (Українська Гельсінська спілка (1988—90 рр.) у світлинах і документах. К.: Смолоскип, 2009. — С. 170 ).
Рух створювався як відкрита для всіх масова демократична громадська організація. Розуміючи, що однієї агентури КДБ для утримання під контролем такої великої організації не вистачить, ЦК КПУ розсилає доручення обласним і районним чиновникам вступати і за можливості очолювати територіальні структури Руху. З іншого боку, Провід УГС доручає одному з найавторитетніших своїх провідників, талановитому політику Михайлу Гориню максимально долучитись до роботи зі створення Руху. Низові активісти УГС теж вступають до регіональних відділень НРУ. “У цій ситуації надзвичайно важливим ставало питання про керівництво Руху — хто його очолить і куди поведе. З погляду національних інтересів, для реалізації основного завдання (здобуття незалежності) важливою ставала не так стратегія поведінки (вона в принципі була типовою для усіх національновизвольних рухів поневолених народів СССР), як тактика, за якою вмілий і далекоглядний керівник, враховуючи інтереси всіх суб’єктів політичної гри, комбінує їх так, що вони спрямовують свою енергію в потрібному йому напрямі. Їхні різноманітні зусилля лише посилюють потрібну йому тенденцію. Поступаючись у малому, він прагне виграти у великому. Це лідер особливого ґатунку й особливих здібностей — таким політиком у цей переломний, історичний для українців час, став Михайло Горинь…
8—10 вересня 1989 року на Установчому з’їзді Руху Михайла Гориня одноголосно обирають головою Секретаріату — керівником виконавчого органу організації. Головою Руху стає Іван Драч. … Тут необхідно нагадати про готовність Драча передати фактичне керівництво організацією Гориню (Олександр Ткачук. Особистість та історія: час Михайла Гориня. — Віртуальний музей: Дисидентський рух в Україні: http://museum.khpg.org/index.php?id=1240858965).
Фактично з цього часу і до проголошення Незалежності ми можемо розглядати діяльність УГС, а після перейменування її в Українську Республіканську партію і останню, як авангардну, провідну частину Народного руху України.
Під час виборів до Верховної Ради УРСР значна кількість кандидатів від УГС стає народними депутатами України. Входить до парламентської групи “Народна рада”. 16 липня 1990 року за їхньою ініціативою Верховна Рада УРСР приймає Декларацію про державний суверенітет України (Верховна Рада України. Законодавство України: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5512). Це важливий ідеологічнопропагандивний документ, що в основних свої параметрах повторював програму “Декларації принципів УГС” і сприяв вихованню населення УРСР у самостійницькому дусі.
Під час державного перевороту з 18 до 21 серпня 1991 року саме лідери УГС/УРП і піднімають Раду на спротив, а Левко Лук’яненко особисто пише текст Акту проголошення незалежності України, який Верховна Рада України приймає 24 серпня 1991 року (Левко Лук’яненко показав ТСН історичний документ — рукопис Акту проголошення незалежності України: https://tsn.ua/politika/levkolukyanenkopokazavtsnistorichniydokumentrukopisaktaprogoloshennyanezalezhnostiukrayini480823.html)

Партійна система як опорна стіна політичної споруди
На першому з’їзді УГС (30 квітня 1990 р.) делегати ухвалюють рішення про перейменування спілки в Українську республіканську партію. Згодом (15 листопада 1990 р.) відбувається її реєстрація як першої демократичної політичної партії. Фактично з цього часу і варто вести відлік початку формування багатопартійної політичної системи в Україні, — попри те, що ще цілий рік у республіці безальтернативно управлятиме комуністична партія. Здавалося, що після проголошення Незалежності становлення основних інститутів демократичної політичної системи відбудеться швидко і безперешкодно, але не так воно сталося, як гадалося. Особливо це стосується багатопартійної системи — партії виникли, але притаманної їм у демократичному суспільстві функції не виконали. Влада як була, так і залишалася в старої постколоніальної бюрократії. Національнодемократичним партіям не вдалося стати загальноукраїнськими масовими партіями і, відповідно, вони не змогли взяти більшості у Верховній Раді України (або на президентських виборах) та провести ротацію кадрів вищих органів влади. Усі принципові ухвали досягалися лише через деформуючі суспільство компроміси, що переслідували мету не так реформування суспільства, як збереження при владі “старої гвардії”.
Спробу задати якісно інший процес реформування суспільства знизу можна пов’язати із діяльністю національнодемократичних сил (УГС/УРП, НРУ). На жаль, ця спроба закінчилась трагічною поразкою, останнім штрихом до якої стало вбивство В’ячеслава Чорновола — організатора УГС, а згодом лідера партії “Народний рух України”.
Аналізуючи причини цієї поразки, приходиш до невтішного висновку, що вона швидше закономірна, ніж випадкова і не пов’язана з особистісними чи корпоративними характеристиками історичних персоналій або партій. Першою причиною стала катастрофічна деформація української нації, якої вона зазнала під час масових репресій, голодомору та русифікації у ХХ столітті. Так звана елітна частина суспільства (різноманітні постноменклатурні чиновники, директори підприємств, установ культури, освіти, науки тощо) на ментальному рівні відчували себе “іншими”, “чужими” у справі національного будівництва і свідомо чи напівсвідомо блокувала зміни. Хоча за історичною логікою саме ця страта суспільства, найбільш фахово підготовлена, і мала стати рушієм радикальних соціальних та економічних змін, звичайно, елімінувавши із свого середовища відвертих комуністичних опортуністів.
Другою причиною поразки національної демократії у сфері реформування суспільства стала “ефективна діяльність” постколоніальної влади у привласненні народного майна. За президентства Леоніда Кучми було сформовано паразитичну олігархічну систему, що у публічному просторі лише імітувала демократичну виборчу процедуру. Сьогодні великі політичні структури, можливо, за винятком націоналістичних угруповань, є швидше “політичними фірмами”, аніж ідеологічними масовими партіями за класичним політологічним уявленням. Фірми, до яких активісти просто ходять на роботу за платню, а не для виконання політичних завдань. Відповідно, це породжує вкрай загрозливу ситуацію для виживання української нації. Великі соціальні групи населення позбавлені політичних інструментів захисту власних інтересів. У суспільстві посилюється, поперше, соціальний розрив між керуючими і керованими, подруге, відсутність реальних виборів делегітимізує у масовій свідомості уявлення про підконтрольність влади суспільству. Влада і, відповідно, держава починають сприйматися як “чужі”. Що робить усю політичну систему вкрай вразливою та нестабільною. За таких умов починає зростати суспільний запит на революційні ідеології, що маніфестують силові засоби зміни ситуації. Усе це разом взяте у поєднанні з іноземною агресію створює серйозні загрози національній безпеці.
Якщо одночасно спробувати подивитись на цю проблему крізь перспективу зростання напруги боротьби за світову владу, поринання світової міжнародної системи у глобальну кризу, то у нас залишається не так багато часу на виправлення недоліків. У цьому контексті не можна промовчати і про негативні тенденції у розвитку західних демократій. За останні три десятиліття намітився вкрай небезпечний процес картелізації домінуючих партій, що виливається у їхньому дрейфі від захисту інтересів великих соціальних груп населення до перетворення у закриті корпоративні групи. Між почергово правлячими партіями виникає консенсус у пріоритеті власного виживання над суспільними інтересами. Відповідно, там все складніше відрізнити правих від лівих, лібералів від соціалдемократів або консерваторів. І про це написано достатньо фахової і об’єктивної літератури. “Трансформація партій, — наголошують знані західні дослідники, — супроводжувалася відповідною трансформацією в характері демократії. Якщо підходити до цієї трансформації з погляду класичної моделі партійного урядування, то легко зробити висновок, що сучасна партія себе вичерпала. Партії не виступають в якості агентів виборців” (Ричард С. Кац и Питер Майр. Картельная партия: пересмотр концепции: http://www.intelros.ru/pdf/Prognozis/34_2010/8.pdf).
Це важливий нюанс для розуміння перспектив реформування українського суспільства і про це важливо буде згодом детальніше поговорити. Але зараз нам необхідно зрозуміти, що доки в нас ще залишається постмайданівська жива енергія масової творчості, доки війна мобілізує суспільство на опір, необхідно досягнути компромісу між різними роз’єднаними політичними силами щодо створення масової національнодемократичної політичної партії. Політичної сили, що звершила б недовиконане історичне завдання із реформування українського суспільства.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment