Ювілей головної бібліотеки держави

Георгій ЛУК’ЯНЧУК
Національна бібліотека України імені В. Вернадського, заснована 100 років тому, святкує нині ювілей. Про значення науки й бібліотечної справи у розбудові держави голова Центральної Ради Михайло Грушевський у своїй роботі “На порозі Нової України: гадки і мрії” 1918 року писав: “Без “високої”, так би сказати, чи “чистої” науки ні освіта, ні школа, ні популярна література, ні навіть публіцистика не можуть держатися на відповідній висоті — се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все. Україна повинна мати академію наук і через неї забезпечити можність зайнятись чистою наукою людям, які виявляють до того потрібний хист і енергію, сотворити національну, чи пак народну, бібліотеку, гідну великої держави…”

Цю мрію державотворця, науковця зі світовим ім’ям втілив у життя гетьман Павло Скоропадський, який 2 серпня того ж 1918го підписав “Закон про утворення Фонду національної бібліотеки Української держави”, основним завданням якої, відповідно до параграфа 2, було “розповсюдження знання і підтримання наукової праці”. А ще — формування найповнішого фонду україніки — всіх рукописних і друкованих пам’яток духовного життя українського народу. “В ній (бібліотеці — авт.) повинні бути зібрані книги, часописи, газети, гравюри, листівки, ноти, літографії і інші твори друкарень, літографія та металографія, видані на Україні та за кордоном”. Як аванс, уряд Скоропадського асигнував на створення книгозбірні величезні на той час гроші — 500 тисяч карбованців із Державної скарбниці. Жоден із наступних урядів (і радянських, і вже за часів відновленої незалежності) такої щедрості на бібліотечну справу собі не дозволяв…
Нині головна бібліотека країни, яку очолює членкореспондент НАНУ Любов Дубровіна, — головний науковоінформаційний центр держави і входить до числа найбільших бібліотек світу. Обсяг фондів книгосховища — понад 15, 5 млн одиниць зберігання. Тут — найповніше в країні зібрання пам’яток слов’янської писемності й рукописних книг X—XIX століть, архіви і книжкові колекції видатних діячів української й світової науки та культури, загальним обсягом близько 600 тисяч одиниць зберігання. Серед унікальних пам’яток писемності — Київські глаголичні листки X ст. — один із найдавніших вітчизняних рукописів, Пересопницьке Євангеліє (1556—1561) — символ української державності, на якому присягають українські президенти під час інавгурації. А ще видання Івана Федорова, інші першодруки з Львівської братської і Острозької друкарень, Печерської, Почаївської, Віленської, НовгородСіверської типографій. Серед найцінніших примірників — требник київського митрополита, великого подвижника української церкви Петра Могили 1646 року, книга “батька історії” Геродота “Історія” (написана у V ст. до н. е., видання 1494 р.), в одному з розділів якої описане життя скіфів, що мешкали на території сучасної України. Є тут і чимала історична колекція — бібліотека останнього польського короля СтаніславаАвгуста Понятовського, зібрання польського вченого і мецената Юзефа Яблоновського… Велика гордість бібліотеки — фонд образотворчих мистецтв, що містить понад 262 тисячі одиниць зберігання: репродукції, листівки, плакати, портрети, зібрання юдаїки, що складається з колекцій єврейської літератури та рукописів, відділ картографії, де є 50 тис. мап, атласів, планів. Але головним є відділ україністики: довідковоінформаційний і документальний ресурс архівних, рукописних і друкованих джерел, створених в Україні або інших державах, — про Україну, її історію, економіку, культуру. Особливе місце у відділі належить творам діячів УНР, прозаїків і поетів Розстріляного Відродження: Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного, Михайля Семенка, Миколи Куліша, Євгена Плужника, Григорія Косинки та багатьох інших, що вилучали з продажу і бібліотек, їх суворо забороняли не лише розповсюджувати, а й читати чи просто тримати вдома. Заборона поширювалася і на фундаторів бібліотеки, що нині носить ім’я великого українського вченого Володимира Вернадського, — Сергія Єфремова, члена Центральної Ради та Генерального секретаря міжнаціональних справ УНР, історика, письменника, поліглота, котрий знав кілька десятків мов, Агатангела Кримського (нині його ім’я в затвердженому XVI сесією Генасамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу) та багатьох інших видатних національних діячів України. Сергія Єфремова 1928го звинуватили в організації Спілки визволення України, Агатангела Кримського — у націоналізмі; вони, як і 46 фахівців, що працювали в бібліотеці, були засуджені й загинули у катівнях НКВС і в таборах ГУЛАГу. Проте завдяки самовідданій, жертовній праці колективу національної книгозбірні, всупереч вказівкам партійної та цензури спецорганів, для нащадків були збережені їхні твори, щоденники, архіви, як, скажімо, безцінний архів Агатангела Кримського.
Тепер бібліотека налічує п’ять інститутів, зокрема, Інститут книгознавства, Інститут рукописів, 50 підрозділів (бібліотекознавство, книгознавство, архівознавство, біографічних досліджень, інформаційних технологій тощо), які щодня працюють щонайменше з тисячею відвідувачів. Інтернетпортал книгозбірні щодоби відвідують 45—50 тисяч користувачів. Особлива категорія абонентів — інформаційні служби державної влади, зокрема Верховної Ради України, Адміністрації Президента України і Кабінету Міністрів України. До того ж універсальні інформаційні ресурси закладу використовують близько 370 тисяч читачів, яким щорічно видають півтора мільйона документів. Робота кожного з підрозділів, наукові дослідження, підготовка нових книг, факсимільні видання таких пам’яток, як Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають Президенти України, — це вагомий внесок головної бібліотеки країни в розвиток національної справи, втілення в життя національної ідеї. На національну ідею нині працює понад 800 співробітників книгозбірні — науковці, книгознавці, бібліографи. Тільки у відділі національної бібліографії її співробітники підготували і видали 20 томів досліджень. Зараз її науковці працюють над виданням першого перекладу Євангелія українського мовою, зробленого письменником, педагогом Пилипом Морачевським. І хоч його переклад Російська академія наук визнала кращим серед аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику імперії жоден із перекладів Святого Письма не був надрукований за життя видатного подвижника. У бібліотеці вперше в Україні створено “Міжнародний зведений каталогрепертуар української книги. 1798—1923”. Його складовою частиною є покажчик “Книга в Україні. 1861—1917: матеріали до репертуару української книги”, що налічує близько 20 тисяч позицій. Ґрунтовне джерелознавче видання — “Україномовна книга у фондах НБУВ:1798—1923” у 20ти томах нараховує 25 477 бібліографічних записів. Фактично кожен із цих записів — безцінний, адже йдеться про історію, етнографію, літературу, поезію, перекладну українську літературу. Сотні видань з цього списку, особливо ті, де йшлося про УНР, повстанський рух у 20—30ті роки минулого століття, Голодомор, як і релігійні видання, в радянський час були суворо заборонені. Серед таких видань книга першого секретаря ЦК КПУ і члена Політбюро ЦК КПРС Петра Шелеста “Україно наша радянська”, видана 1970 року. Ідейний комуніст, але нащадок українських козаків, якого ще називали партійним націоналістом, писав: “Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: “моя Україна”, “наша Україна”. І це цілком природно й закономірно. Тут ми народилися, виросли як громадяни, будівники комунізму”. Тим не менше його запідозрили у “плеканні архаїчного” й ідеалізації Запорозької Січі. Звинуватили у тому, що написав книгу “низького ідейнотеоретичного і фахового рівня”, де, мовляв, непомірно багато місця відводиться минулому України та її дожовтневій історії. Шелест змушений був піти з посади першого секретаря з переведенням до Москви у Раду Міністрів; його книгу, що вийшла накладом 100 тисяч примірників, конфіскували з усіх бібліотек і знищили. Примірники, що були в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР (тепер імені Вернадського) теж мали знищити. Втім, проігнорувавши розпорядження “вищестоящих” інстанцій, книгу зберегли, вона “сховалася” у спецхрані. Тепер у неї — друге життя, її експонують на виставках, обговорюють на конференціях, вона є джерелом цінної інформації для читача. З 1991 року багато видань, які хоча й не були заборонені, а й дозволені не були, теж “пішли в люди”: доробки майстрів українського слова — Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова чи твори Лесі Українки, які в радянський час особливо не популяризували. Тоді ж було створено рукописний відділ бібліотеки для збереження української мови, він нараховує 650 тисяч документів, 400 тисяч із яких відображають шлях України до своєї незалежності.
У довгій історії бібліотеки вистачало й трагічних сторінок — знищення когорти цінних кадрів, вивезення у нацистську Німеччину багатьох книг, пожежа 1964 року, коли від вогню й води постраждали й видання загального фонду та збірки періодики…
Нині колектив пише нову історію закладу — не лише поповнює книжкові фонди, опрацьовує архіви, зокрема й козацької доби, а формує фонд електронних документів, каталоги й картотеки, забезпечує роботу інтернетпорталу, де кожен охочий може користуватися електронною бібліотекою “Україніка”. Говорячи про сьогодення книжкової скарбниці науковці бібліотеки, розповідають, як колектив на замовлення Швеції й Литви працював над копіями Біблії XVI ст. і Литовського статуту, що є національними реліквіями цих країн. Тоді ці книги, які зберігаються в НБУ ім. Вернадського, точніше, їхні копії, поновому зверстали, переплели, “одягли” в палітурки. Нині триває активна робота над новими унікальними проектами — “Електронний архів Михайла Грушевського”, “В. І. Вернадський”, “Т. Г. Шевченко”, над формуванням постійно діючої виставки Фонду Президентів України, де зберігається понад 1800 експонатів: книги, листи, нагороди, подарунки Президентам України, від символічних сувенірів до творів мистецтва, які вони отримували під час візитів за кордон. Започаткував фонд Леонід Кучма, який передав до бібліотеки перші реліквії. Кожен експонат фонду має свою історію і є свідком становлення незалежної України. Гірко говорити, але нині, у свій славний ювілей, як ніколи раніше, книгозбірня потребує оновлення самого її внутрішнього вигляду, значної модернізації матеріальнотехнічної бази, осучаснення комп’ютерного обладнання. Бібліотекар в Україні нині — професія майже елітарна. І до них повною мірою стосуються слова українського просвітителягуманіста, філософа, поета і педагога Григорія Савича Сковороди: “І немає більшої радості, аніж жити за покликанням! Проте не кожному вона під силу… Адже нерідко буває, що працівникинауковці приходять на роботу, працюючи на півставки(!) зі своїми ноутбуками чи планшетами, бо бібліотечні вже давно не такі надійні… Тож є над чим подумати і уряду, і київській владі. І тут є з кого брати гарний приклад: з державотворчої діяльності гетьмана Павла Скоропадського, сторіччя Української Держави котрого відзначаємо нині…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment