Свято падолисту урочисто завітало на поріг до української письменниці, заслуженого працівника освіти України, почесного голови Хмельницького ОО ВУТ “Просвіта” Ніни Шмурікової-Гаврилюк. Цьогорічна осінь для неї ювілейна. Напередодні 4 листопада, дня народження Ніни Миколаївни, ведемо тиху бесіду про громадські та культурні справи, про життябуття. Їй є що сказати, адже вона пише не лише для дорослих, а й для дітей.
— Ви автор двох десятків книг для малят. Що спонукало писати твори для найменших читачів?
— Передовсім діти й онуки у власній родині. Звичайно, і ті діти, з якими мене пов’язала доля під час багаторічної учительської праці в школі. Раніше зустрічалося чимало російськомовних видань, а хотілося, щоб діти пізнавали світ через українське слово, вбирали у серце рідну мову. На жаль, тоді таких видань було небагато. Ось так і взялась писати твори для дітей.
— А яка Ваша книжка у цій царині найуспішніша, найчитабельніша?
— Важко сказати, адже в кожен художній твір вкладала часточку душі, крізь серце вигранювала кожне слово, кожен рядок, кожну строфу, любов до дітей, які зростали, зріли, мріяли, прагнули осмислити себе в довкіллі, пізнати його і стати на шлях добра. Можливо, найуспішнішою є збірка казоклегенд “Чарівна сопілка”, за яку мені 2008 року присуджено другу премію на Першому всеукраїнському конкурсі за кращу книгу для дітей “Золотий лелека”. Не менший успіх має інша чимала збірка “Барвистий дивокрай”, до якої увійшли десять поетичних книжок, які побачили світ окремо в попередні роки.
— Справді, у бібліотеках обласного центру, Хмельниччини та й в бібліотеках України є чимало Ваших видань. Їх цінує малеча, про що свідчать відгуки бібліотекарів, які ведуть читацькі формуляри. Але Ви також пишете і для дорослих. Згадати хоча б Вашу поему “Лорілея”, присвячену Лесі Українці…
— Написала, оскільки прагнула привернути увагу читачів до світлого образу геніальної поетеси у роковини святкування 145річчя з дня її народження. Леся Українка мужнім словом боролася за кращу долю України, ми ще й досі виборюємо право бути вільними, незалежними, щасливими на рідній землі, кордони якої нині захищають наші славні воїни. Тому так важливо для юнацтва читати й перечитувати патріотичні твори Лесі Українки.
— А чому в епічному творі Ви порівнюєте Лесю Українку з легендарною німецькою Лорілеєю. Адже ці жінки різні: Лорілея стала ворожою для людей, а Леся Українка віддавала всі сили боротьбі за волю і долю рідного краю.
— Ваші міркування слушні. Але я вбачала у їхніх долях і багато спільного, починаючи від чарівної зовнішності одного й того ж імені Лора (Лариса в побуті — Лора), від дивовижної любові до пісні (Леся Українка інакше не називала свої твори, як пісня). Будьякий її поетичний твір насправді несе у собі значно більше смислу — авторка вкладала пісенну ніжну душу в кожен рядок, у кожну строфу, її лірика звучить як непереможна прекрасна ритмізована мелодика, що проникає в душу кожного, хто заглиблюється у творчий, мовний світ поетеси.
— Не можу обійти увагою патріотичні почування, які актуальні під цю пору, коли Україна збройно захищає свої східні кордони. Ваші вірші, згруповані в добірку “Шевченкове слово”, переконують мене в тому, що Ви — справжній патріот…
— Вважаю, що любов до України, рідного краю закладена в генах кожного українця. Почуття патріотизму — найсвятіше почуття. Батьківщина дає людині все: і наснагу, і життєву силу, і хліб насущний, і рідну пісню. Все починається з рідної землі, з її прекрасних оспіваних краєвидів, з її сивої давнини, з пракоренів і, звичайно, із нинішніх буднів — її щирих, працьовитих людей, які є окрасою повсякденного буття, які у труді розбудовують і звеличують українську Україну європейського зразка. Працьовитість, культура, мова, свобода, звичаї і традиції — це ті маркери, які зберігають важливу інформацію про віддалені історичні епохи, наших пращурів через консервативність спадкових рис українства, що Ви їх щойно назвали кодом.
— Торік Ви брали участь у Міжнародному Шевченківському літературномистецькому святі “В сім’ї вольній, новій”, що відбувалося на Луганщині. Ви виступали у прикордонній зоні, де лунають артилерійські канонади. Яке враження винесли зі свята? Чому наші вороги заважають розбудовувати незалежну державу?
— Тому що вони — вороги, яким незалежність України стоїть поперек горла. Найголовніше, що я хотіла винести з цієї поїздки, яким духом живуть люди на сході нашої держави, що там відбувається, донести луганцям, що ми завжди з ними і раді прийти на допомогу в будьякий час. На щастя, ми відчули, що дух український там незламний, більше того, із влиттям нових сил — громадян України, які не сприйняли “русского міра” і перейшли на територію, непідконтрольну бойовикам, — життя забуяло новим цвітом національної ідеї у школах, бібліотеках, театрах… Усюди, де ми гостювали, нас зустрічали хлібосольно, і лунала рідна українська мова. Я з групою письменників побувала на Новопсковщині, одному з найвіддаленіших районів Луганщини. Там ми відчули таку теплоту сердець, такий щирий прийом, що його не забути ніколи.
— Чи були у Вашому житті події, які сколихнули душу, додали наснаги, натхнення для творчого розкрилля?
— Нещодавно мене запросили в Хмельницьку загальноосвітню школу № 15 на відкритий урок до 4класників. Прихопила з собою книжки, що вийшли друком останніми роками. Вражена тим, як майстерно вчителі використали на уроці мою казку “Відважні брати”, адже зміст її і зараз є дорогим, бо найголовніше — налаштувати підростаюче покоління на патріотичний лад, прищепити любов до рідних просторів, людей, плекати синівські почуття до України. Інсценізація проходила під музичний супровід. Уважно дивилась, слухала й водночас подумки себе переконувала в тому, як важливо виховувати і розвивати наших дітей духовно. Честь і хвала учителям, вихователям, які все роблять для того, аби учні міцніли в духовному зрості.
— Вас зчаста можна побачити на різноманітних заходах. Чи не прагне поетеса Ніна ШмуріковаГаврилюк донести свою творчу енергію до читачів, до ширшої аудиторії?
— Не тільки. Я часто починаю свою розповідь про українських письменників, літераторів рідного Поділля, яких добре знаю, щоб спонукати читачів (дорослих і дітей), аби зацікавилися новинкою, прочитали новий художній твір. Намагаюся повніше розкрити тему, пов’язану з назвою заходу. Якщо на порядку денному — українська мова, то тут, як кажуть, козир сам мені впав у руки. Я можу годинами розповідати про її суспільні функції, намагаюсь передати слухачам таке ж гаряче почуття до української мови, яке лине щиро із мого серця. Вважаю, що кожна небайдужа людина через пропаганду художнього слова, рідної мови може впливати на формування світоглядних поглядів молодшого покоління. Адже саме ми, дорослі, несемо відповідальність за виховання дітей, бо від того, як ми виховаємо підростаюче покоління, такою й буде Україна у майбутньому.
Спілкувався Віталій МАЦЬКО,
м. Хмельницький
