Валерій ГУЖВА
Останньої своєї книжки — “Пережитки майбутнього” — автор не побачив. Вийшла, коли його, Андрія Крижанівського, по-свійськи Крижа, не стало — раптово, несподівано, непоправно. Але не назавжди — він справді досі серед нас, його вцілілих однокашників, і тих, значно молодших, у кого збереглося почуття справжнього гумору і пошанівок до тих, хто не втрачав його у Системі, ворожій до гумору, і, як мінімум, іронізував над нею та її блюстителями.
З університетського журналістського факультету, його випускників далекого 1959 року, стали в майбутньому працювати у жанрі сатири та гумору — Володя Чепіга, Юрко (Кока) Прокопенко, а вже потім до них приєднався Андрій, і то так, що його однокурсники згодом поступилися лідерством.
“Лідер опозиції” — так назвав він свою першу книжку. Її могло б не бути, або вийшла вона у світ якимось іншим робом, аби його однокурсник і друг Ігор Малишевський не привів довготелесого Андрія саме у видавництво “Молодь”.
Ще студентами ми перетиналися, і Андрій, і Ігор були дописувачами стіннівки “Лінопип”, уже й не згадаю, хто її так назвав, але вона була веселою, дотепною, довжелезною, аж поки комусь із викладачів або — найпевніше — чиновників од освіти та стіннівка не здалася замахом. На що? Ніхто того не сказав, але ми й самі знали, що сміємось над тодішнім істеблішментом, єдиноначалієм, єдиномислієм, і партійне керівництво вирішило ті витівки вільнодумців припинити.
Андрій Крижанівський, за натурою гострослов і пересмішник, обрав літературний жанр цілком природно, йому належало на цій дорозі лише не ступати у чужі сліди, стати творчою особистістю зі своїм стилем, тематикою. Він прийшов у гумористичний цех, аби не бути у ньому “одним з багатьох”, і це йому вдалося.
Треба сказати, що тоді (та й донині) незаперечним був авторитет Остапа Вишні, його твори вважалися класикою ще за життя майстра, і коли Павла Михайловича не стало, очевидною виявилися криза жанру. Згодом галасливе лідерство у цій царині якийсь час утримував Павло Глазовий з його тяжінням до фолькгумору, що звучав тоді хіба що не з електричних прасок.
Творчі засади Андрія Крижанівського були абсолютно іншими — він культивував гумор міський, якщо хочете — інтелектуальний, став помітною фігурою, не схожою на традиційних українських гумористів, і при тому зберігав у душі високий пошанівок і любов до великого Остапа Вишні.
Є в біографії Андрія епізод, про який він сам оповів.
“Це сорок четвертий рік, ще війна, і Остап Вишня повернувся додому, по суті, з небуття. Я прослизав у двері під цифрою “21” слідом за невідпорною ходою Платона Микитовича Воронька, який після госпіталю тимчасово проживав у нашій сім’ї, а з Вишнею сердечно здружився.
Мене, худющого евакуаційного переростка, вів до Вишневої господи голод, отож смішно говорити про якийсь літературний інтерес. І хоч тут теж було й холодно, й голодно, але завжди ділився навпіл сухар або перепадала пігулка сахарину — американського синтетичного цукру.
От “Зенітку” я знав напам’ять. А ще розумів, може, інтуїтивно, що Вишня — це незвичайне, а головне — добре.
…Павла Михайловича не стало. Та зберігала безцінну спадщину Варвара Олексіївна ГубенкоМаслюченко, дружина і рятувальниця письменника, відома актриса. З дозволу господині я порпався у старих течках і знайшов анкету члена Літературного фонду за 1946 рік. Звичайно, перший примірник Павло Михайлович заповнив як належить. А на другому пожартував.
“Соцпроисхождение:
Из цадиков. И из ксендзов. И из папов римских.
Бывшее сословие:
Герцог.
Место рождения:
Кровать.
Национальность:
Безусловно, грек.
Партийность:
Беспартийный, но за.
Жилищные условия:
Очень хорошо, когда промываешь из ведра.
Телефон:
Очень нет.
Основные литературные произведения:
1. “Война и мир” Толстого.
2. “Евгений Онегин” Пушкина.
3. “Слово про рідну матір” Рильського.
4. Чевонибудь, быть может, хапшоу”.
Не треба особливої проникливості, аби помітити у гуморесках, сатиричних оповідках чи “фрашках, афоризмах Андрія Крижанівського вплив отих суто Вишнівських стилю і шарму, коли гумор народжується спонтанно, не силувано, ніби між іншим.
Уже з першої книжки гумористпризовник жартує на рівні мінімум майораветерана жанру. Ось зразки його “шроту” (так тоді він назвав цей найлапідарніший піджанр):
“Поетеса пустила сльозу десятитисячним тиражем”.
“Самобутній плагіатор”.
“Високопоставлений низькопоклонник”.
“Окрім футбола він любив іще життя”.
“Надмірності природи: і в дурнів є зуби мудрості”.
А знамените Андрійове “Хіба ревуть воли, як гасла певні?” тодішня МедузаГоргона, себто цензура, якимось дивом “проморгала”. Не знаю досі, хто з працівників Головліту 1968 року ховався за “БФ 05494” — так шифрувалося це відомство — але аплодую йому за спасенну тупість. Цей афоризм витримав іспит часом, актуальний і досі, попри всі переміни суспільного устрою багатостраждальної України нашої.
Андрій працював у редакції радіомовлення на закордон, у журналах “Ранок” і “Україна”, а потім у “Вітчизні”, товстому спілчанському “органі”. Немає нині цих видань, почили у Бозі, точніше, загнали їх, зокрема “Вітчизну”, у гріб “діловари” від культури й літератури. Саме з “Вітчизни” Криж подався на ВЛК, тобто Вищі літературні курси до Москви, і не тільки успішно закінчив їх, а й спромігся видати в “Совписі” у власному перекладі книгу “Художній свист”, виступав у знаменитій сатиричній телевізійній програмі Олександра Іванова.
До Москви, російської (тоді всесоюзної) столиці у літераторів з республік тоді було ставлення цілком позитивне, бо книга, видана там, ставала такою собі індульгенцією в очах місцевих культуртрегерів. Недарма казали: “Якщо в Москві відрізають пальці, то в Києві рубають руки по лікоть”. Ішлося саме про літературу, цензуру і ставлення до найменших проявів вільнодумства з боку партійних “ідеологів” на кшталт пресловутого Скаби в Україні.
Старший колега Андрія, Вільям Лігостов, якому довелося писати передмову до останньої книги Крижанівського, зазначав: “Андрій обрав маску такого собі незлобливого, безневинного балакліябаляндрасника, лицедіядотепника, а коли хочете, то й блазня. І хай вас не шокує це слово. Блазнювати й блюзнірствувати — далеко не одне й те ж. Королям, царям, магнатам блазні були потрібні, аби не закиснути геть в полоні повального підлабузництва, аби колинеколи почути правду. То нелегка професія — блазень. Можна й орден, і земельний наділ заробити, можна й голову втратити. Тим паче, блазневі при Системі. Правди вона ніколи не прагла. Але ж бодай для годиться, для збереження доброї міни при підлій грі мала дозволяти інколи хоч напівправду. От і мізкуй, от і викручуйся. Щоб і Систему не роздрочити надто, і перед людьми в дурні не пошитися. Щоправда, на сатирика тут чигає одна малоприємна небезпека: можна занадто вже вжитися в роль, тоді маска намертво прилипає до обличчя… Андрій успішно уник цієї небезпеки…
…Бувало, брався грати роль щонайповзятливішого партайлідера… Та все ж то скоріше була гра, побутовий фарс, своєрідна професіональна розвідка перед ліпленням щойно розіграних персонажів”.
Дозволив собі цю розлогу цитату, бо тут точні й справедливі слова та міркування. Додам лише, що у штатних працівників журналу “Вітчизна” й автури “парторгство” Андрія справді сприймалося несерйозно, бо й у цій ролі він сипав дотепами на предмет керівної і спрямовуючої до найближчого генделика сили партії, а коли товариство, повитрушувавши з кишень усі грошові запаси, все ж не досягало бажаного рівня спілкування, парторг Андрій ішов до сейфа, названого ним “залізним Феліксом”, і витягав звідти дещицю партвнесків, погрожуючи анафемою тим, хто завтра ж не поповнить святая святих…
Андрій — зовні — з іронією ставився до літературних відзнак, одначе премію імені Остапа Вишні сприйняв як бажану і заслужену. Так воно й було насправді — він давно утвердився в сатирикогумористичному жанрі як особистість, його стиль був неповторним і не піддавався імітації й імітаторам, а це дано небагатьом у будьякій літературній іпостасі.
Не можу встояти перед спокусою навести бодай шматочок з його текстів. “Відкритий лист Майклу Дукакісу” написаний після катастрофи в Чорнобилі, адресат — тодішній учасник президентських перегонів у США.
“Пишу тобі з невідомої квітучої республіки, яка стала відома всьому цивілізованому світові після фейєрверка в Чорнобилі і наступної травневої демонстрації, яка продемонструвала, незважаючи на радіофобію шведського радіо, всенародну радість з природу входження мирного атома у кожний наш дім. І цією радістю ми поділилися з братньою Білорусією, вдячною Польщею, дружньою Фінляндією і навіть трохи відстебнули тимтаки панікерам шведам. Так наша республіка ввійшла у перебудову, яку ми традиційно зобов’язалися закінчити першими і достроково. Бо впевнені у тому, що апарат “был, есть и будет есть”. Особливо у нашій республіці, де звикли добре їсти ще до рождєства Хрущова. Особливо одне одного.
Зрозуміло, Майкле, що це наші внутрішні справи, в які вам не слід втручатися, оскільки у нас є своє міністерство внутрішніх справ, яке справиться з нами і без вас”.
Легка, весела й винахідлива вдача Андрія супроводжувала його все життя і незрідка рятувала, здавалося, у безвихідних ситуаціях. Не секрет, що свого часу ми частенько порушували “режим”, зокрема сімейний, бо за спілкуванням із друзями інколи забулося про те, що вдома на тебе чекають.
Отак і Андрій з’явився якось після гульок до квартири на Русанівці десь уранці. Двері відчинила кохана дружина Майя Сахарова, і не встигла вона сказати гульвісі відповідних грізних слів, як Андрій суворо вимовив: “Май, тобі треба терміново міняти прізвище”. (Тоді тривала травля академіка Сахарова. — Авт.). “На яке? — розгублено спитала дружина. — На Крижанівську?”. “Ні, — відрубав Андрій. — На Солженіцину”. Німа сцена.
Або ще епізод. Ми втрьох на квартирі Ігоря Малишевського компонуємо замовну книжку про фільм Мащенка за романом “Як гартувалася сталь”. Андрій то з’являється, то зникає, і нарешті в пошуках чоловіка на порозі — Майя Ізосимівна. На щастя, Андрій саме тут додзвонюється до актора Конкіна, котрий грав головну роль у фільмі.
Майя каже: “Нарешті зібралися кращі три пера України”, геть не розуміючи, чому всі вляглися від реготу. Андрій: “От що таке — вийти заміж за гумориста…”
Згадую смішні епізоди, їх багато, і не відпускає біль утрати, хоча минуло вже стільки літ… Наостанок скажу (і це підлетів той самий Лігостов), що Андрій — особливо в останні свої роки — перебував у не завше веселих роздумах, зокрема творчих. Ось його вірш “Прощання на Берковцях”, читати який зараз, коли гинуть на неоголошеній війні наші воїни, нестерпно тяжко.
Спіткнувся на піски Афгана
І ліг у цинковий замет.
А батько спився. Тільки мама
Чекала журавлиний лет.
А дочекалася “Антея”,
Що крізь ранкову сивину
Приніс у правітчизну Кия
Навік запаяну труну.
О Києве, ти сам як рана,
Усе спішиш на Берковці
Під знаком “чорного тюльпана”
І з “мирним атомом” в руці.
Дівча похилене, як мати,
І хлопці в куртках “Мейд iн США”…
Б’ють холостими автомати,
Над цвинтарем рида душа:
“Не плачте, рідні, ми ж бо терті,
І що нам цвинтарна пітьма:
Як ми живі — немає смерті,
Як смерть прийшла, то нас нема”.
І все… Горбок покрили квіти,
Затихла цинкова струна…
П’ють, як дорослі, квітидіти,
На них міліції нема.
І тут не буде… Хто ж не знає,
Який супротив виника,
Коли вмирають поза краєм,
А в краї внутрішні війська.
І дивно — сліз немає п’яних,
Хоча закусці вийшов строк…
Авоська в парі з ветераном
Жебрацький свій несе пайок.
Іскряться банки з майонезом,
А дід могилу обійма,
Горбок заорює протезом
(Рука на Ельбі світ трима).
І дід почув: “Ми не Атланти
На цій, неправедній війні,
Бо наплодили окупантів
У нашій рідній стороні”.
І це написав гуморист, баляндрасник, блазень? Ні, автор — розгніваний громадянин, слово якого, важке і сумне, було народжене болем.
Дав би Всевишній Андрієві довше побути на грішній і святій землі, певен, що він розкрив би перед нами нові грані свого небуденного таланту. Колись Жюль Ренар, прабатько Андрія Крижанівського (даруйте мені це співставлення), іронічно написав: “Талант — питання кількості”. Якості, звісно, якості, і цей контроль часу написане Крижем пройшло без рекламацій.
Агов, Андрію Степановичу! Ти з нами, друже!
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ
Нотатки на манжетах
· Нижчий духом.
· Коханці приходять і йдуть, а чоловіки лишаються.
· Неправда, що соцреалізм відкидає еротику: ми не раз відкривали бюсти дояркам.
· Чому у нас доплачують за знання англійської, а не української?
· УРСР — Українська Радіоактивна Соціалістична республіка.
· Четвертий блок комуністів і безпартійних.
· Побіг за палаючим серцем Данко. І прикурив.
· І так несемо важкий хрест, та ще й з серпом і молотом.
· Ввічливість: у тридцять сьомому шльопнули, у вісімдесят сьомому вибачилися.
· З передової статті: “Дякуючи партії та уряду, до нас прийшов Новий рік”.
· Наскельний напис у печері: “Хай живе рабовласницький лад — світле майбутнє усього людства!”
· З трибуни: “Ми живемо добре, а будемо ще краще! Із зали: “А ми?”
· Його чоло увінчали фіговим листком.
· Некролог — єдиний жанр, де проблема позитивного героя вирішена повністю.
· Власну думку мав, але не поділяв.
· З характеристики: “Скромний розумом”.
· Епітафія: “Вперше без співавторів”.
· З анкети: “Освіта — висча”.
· Коли настає склероз, так хочеться поділитися своїми думками!
· Всі люди брати. Навіть тещі.
· Впав у щасливе дитинство.
· Дебютував лебединою піснею.
· Наступив на горло власній пісні і сотворив оперу.
· З рецензії: “Шедевр художнього убозства”.
· Раптом вічної мерзоти.
· Через цю горілку і вина ніколи випити.
· Ми стільки взяли від природи, що не можемо ждати від неї милості.
· Атеїст, а плює в душу!
· А як з пенсіями по творчій інвалідності?
· Думку не можна вбити. Її можна погодити.
· Нетто: “І ти, брутто…”
· Всі ми у відрядженні на цьому світі.
· Він був безпощадним у своєму гуманізмі.
· Нарешті він глянув правді у вічі, і та не витримала його нахабного погляду.
· У кожного Дантеса є свій улюблений поет.
· Погладив по голові. І зняв скальп.
· Суть не в міністрах культури, а в культурі міністрів.
· Черпав народність у самогоні.
· Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків з дружиною.
· Хочу бути заввіділом некрологів. Текст готовий: “Пішов од нас…”. Ставлю перед цим “Нарешті” — і вся робота.
