Феномен Ребриків

Культурно-мистецький простір Закарпаття важко уявити без двох талановитих людей — Івана й Наталії Ребриків. Це родина, яка офірує культурі, освіті й просвіті рідного краю свої таланти, прагнення, фізичні й душевні сили. Їхні знання, набуті за роки копіткої праці, — унікальні. Пані Наталя і пан Іван готові ділитися ними задля становлення й збереження української ідентичності і Срібної Землі, і всієї України.
Іван Михайлович Ребрик — відомий закарпатський поет, видавець, засновник ужгородського видавництва “Ґражда”, редактор науково-мистецького часопису “Екзиль”. Наталія Йосипівна — відмінник освіти України, кандидат філологічних наук, доцент кафедри культури та суспільно-гуманітарних дисциплін, проректор із науково-педагогічної роботи Закарпатської академії мистецтв.
Відповідно виховані й діти: син Андрій Ребрик — голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, викладач української мови та літератури, найкращий помічник батька у видавничій справі. Донька Олеся — поетеса, випускниця Львівського національного університету імені Івана Франка, дослідниця закарпатської літератури…
Ідея записати інтерв’ю з пані Наталею та паном Іваном виникла давно, та саме зараз час для такої змістовної розмови, адже на порозі дві визначні для України дати: 100-річчя Гуцульської республіки і 80-річчя проголошення в Хусті Карпатоукраїнської держави.

— Як в Ужгороді планують відзначати ці дві знаменні дати? Які наукові заходи, конференції планує Академія? Які видання, пов’язані з діячами тієї доби, в проектах видавництва “Ґражда”?
— Ми підтримуємо відзначення знаменних дат українського державотворення. Для нас ці теми (і Гуцульська республіка, і Карпатська Україна) не лише календарні. Це тяглий, безперервний процес із яскравими спалахами й чорними провалами, але це — ціле ХХ століття з проникненням у минуле й майбутнє. Календар — більше для урочистих акцентацій на подіях і особах, для засвідчення причетності — інтелектуальної та духовної, зрештою для чистоти сумління тощо. І це має бути. Але глибше розуміння нашої минувшини упевнює в незглибимій наповненості цього часового простору неймовірно важливими, а ще й надзвичайно цікавими сенсами. Без найменшого перебільшення за бажання ми можемо відзначати знаменні дати (подієві і персональні) значно щільніше, з дуже незначними інтервалами. Тому, коли йдеться про українське націє- та державотворення на західному міждержавному пограниччі, сюжетів виринає багато. І вони потребують інтелектуального і духовного осягнення сьогодні, насамперед для відчуття надійної тверді під ногами, для усвідомлення закономірності процесів, у яких доля вділила бути задіяними й нам. А тепер щодо дат і заходів. У “Ґражді” готове до друку видання зі співзвучною назвою “Гуцульська Республіка”. У ньому представлені три різні мистецькі відтворення одного історичного факту. Йдеться про роман Уласа Самчука “Гори говорять!”, цикл оповідань Василя Ґренджі-Донського “Покрив туман співучі ріки” та перекладений українською ще в 30-ті роки минулого століття роман чеського письменника Зіновія Кудея “Гуцульська Республіка”. Самчуків роман ми видавали вже до 5-річчя проголошення Акту про незалежність України, а от його “Сонце з заходу” — про події в Карпатській Україні — раніше не публікований. Готуємось до конференції з нагоди 110-річчя Зореслава — видатного українського поета, теолога, монаха-василіянина, виховника цілої генерації закарпатської молоді й капелана Карпатської Січі. У нашому доробку є видання його поезії “Бог і Україна” та наукової праці “Католицтво і православ’я”. Готові до друку “Голгота Греко-Католицької Церкви” та “Укрита Фіялка”. До перевидання підготували зі змінами й доповненнями антології поезії “Моя Карпатська Україно!”. На стадії завершення в упорядкуванні акад. Миколи Мушинки друга книга праць лідера Гуцульської Республіки Степана Клочурака “Лицар Волі”. Можна продовжувати проектами видань поезії Івана Ірлявського (зокрема, двох віднайдених, раніше не публікованих ранніх збірок), Юлія Боршоша-Кум’ятського “Кров кличе” (з історією першого видання за участю Євгена Маланюка та Олега Ольжича), щоденників Уласа Самчука з часу роботи над романом “Гори говорять!”, прози Андрія Ворона “Гуцульська помста” і т. ін. Звичайно ж, братимемо участь і в календарних заходах.
— Пані Наталю, традиції Закарпатської академії мистецтв беруть свої початки від першого директора і засновника тодішнього Ужгородського державного художньо-промислового училища — Адальберта Ерделі. Викладачами були такі відомі митці “закарпатської школи”, як Йосип Бокшай, Федір Манайло, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Ернест Контратович, Іван Гарапко, Василь Свида, Вільгельм Берец, Шандор Петкі, Вік­тор Демидюк та інші. Чим особ­лива Академія зараз? Окресліть проблематику науково-мистецьких досліджень, які здійснюють викладачі та випускники навчального закладу?
— Закарпатська академія мистецтв сьогодні — це перший і єдиний вищий навчальний художній заклад у Закарпатті, який виріс із колишнього училища, потім став коледжем, а з 2016 року — академією, при цьому зберігши, укріпивши, розвинувши традиції закарпатської школи живопису. Академія невелика, проте здобутками похвалитися можна. Щорічно ми проводимо дві Всеукраїнські студентські наукові конференції, всеукраїнський конкурс із живопису, всеукраїнську олімпіаду студентських наукових робіт у галузі мистецтва, а також три-чотири Міжнародні конференції з проблем вищої освіти, одна з яких щорічна — “Ерделівські читання”. Наші імпрези, як правило, збирають дослідників з Європи, Америки, Азії, відомих художників і мистецтвознавців, колекціонерів і пошановувачів мистецького життя… А крім того, ведемо кількарічну боротьбу за наш коледж (до речі, він носить ім’я Адальберта Ерделі), який Міністерство хоче передати на місцеве фінансування або, просто сказати, відібрати; намагаємося рятувати (правдами і неправдами) дерев’яні церкви, реставруємо старі твори сакрального мистецтва, досліджуємо і прагнемо відновити декоративно-ужиткове мистецтво краю, яке катастрофічно зникає, видаємо наукові “Вісники”, дипломи бакалаврів і магістрів, відкриваємо різноманітні виставки, проводимо пленери і майстер-класи…
— Відомо, що Академія мистецтв і видавництво “Ґражда” підтримують тісні стосунки зі словацьким фольклористом та українознавцем, мистецтво- та літературознавцем українського походження, іноземним членом Національної академії наук України Миколою Мушинкою. Розкажіть про цього унікального чоловіка. Як розпочалася ваша співпраця і над якими проектами зараз працюєте спільно?
— Микола Мушинка — тема безкінечна. Доля судила зблизитися нам ще в середині 80-х років минулого століття. З однокурсником Любомиром Белеєм ми написали рецензію на видану в Новому Саді працю Мушинки “Фольклор русинів Войводини”. Принагідні зустрічі в Ужгороді, Львові, Києві, Пряшеві відкривали ширші обрії. Микола Мушинка не лише універсальний інтелектуал (зрештою, академік), а й відкритий до співпраці, активний і обов’язковий, мобілізуючий і вимогливий, щирий і доброзичливий. І щедрий. Оця його повсякчасна готовність давати — риса виняткова. Зараз тішимося, що попри чимало інших проектів (видавничих, наукових, культурологічних), допомагаємо в підготовці перших томів його зібраних праць (повне видання наразі, мабуть, неможливе). Бібліографія його публікацій (також не вичерпна) читається, як захопливий роман, — стільки за тими назвами криється фактів і смислів. Ну, а при тому — 4-й том Олександра Духновича, монографія з історії журналістики Закарпаття Олени Рудловчак, актуалізація Пряшівського феномена в особах (Іван Мацинський, Орест Зілинський, Микола Неврлий, Єва Бісс і т. ін.) “Віднайдення Пряшівської Русі-України. Ч. 1, Ч. 2”, друга книга праць Степана Клочурака, спадщина Степана Папа, колядки у записах Івана Панькевича, спадщина Володимира Гнатюка, фольклор українців Румунії, Войводини, Лемківщини, передмови, післямови, сотні й сотні гасел до ЕСУ та інших енциклопедій. І, звичайно, участь у конференціях. Зокрема у щорічній конференції “Ерделівські читання” Микола Мушинка завжди порушує надважливі мистецькі проблеми: повернення чи відкриття нових імен, встановлення авторства окремих творів, збереження націо­нальної спадщини тощо. Вік, на жаль, дає про себе знати, тому доводиться від чогось відмовлятися. Але готуємося до спільної поїздки в Ясіня на конференцію з нагоди ювілею Гуцульської республіки…
— Наш час надзвичайно непростий для українського друкованого слова; видавництвам, які працюють на національну справу, буквально доводиться виживати. Які проблеми і які здобутки у “Ґражди”? Твори кого із незаслужено забутих письменників Закарпаття вже побачили світ у вашому видавництві і чиї ще плануєте видати?
— Ми щойно відзначили чверть століття “Ґражди”. Спробували створити своєрідний реєстр наших видань, який публікували в ч. 9 “Екзилю”. Набігло 172 сторінки формату А4. Уже з’ясували, що багато позицій туди не ввійшло. Матимемо час, доповнимо й перерахуємо. Видавнича справа — не з простих. Та маємо в Україні чимало прецедентів, коли вона стає успішним бізнесом. Нам це не вдається. Але все ще тримаємося. Є чим козирнути, якби було перед ким. А так тішимося, що багато авторів та їх творів було актуалізовано нами: Андрій Бачинський, Василь Довгович, Іван Югасевич, Олександр Духнович, Михайло Лучкай, Августин Волошин, Гіядор Стрипський, Вікентій Шандор, Василь Маркусь, Юліан Химинець, Сидір Білак, Ірина Невицька, Юрій Станинець, Зореслав, Іван Рошко-Ірлявський, Іван Кошан-Колос, Олександр Сливка, Федір Моґіш, Василь Ґренджа-Донський, Федір Потушняк, Микола Лелекач, Іван Долгош, Петро Скунць, Петро Мідянка, Василь Горват, Мар’яна Нейметі, Лідія Ходанич, Сергій Степа… Видавничих планів — на кілька років вперед. Більшість підготовлено до друку. Ну, хоча б зі ще не згадуваних: Василь Ґренджа-Донський “Щастя і горе Карпатської України. Щоденник”, Василь Гаджега “Михайло Лучкай”, Петро Сова “Старожитність Ужгорода”, “Двоє, що випали з часу. Листування Юрія Станинця та Миколи Грицака”, Іван Коршинський “Про незабутнє. Спогади політв’язня”…
— Цьогоріч у “Ґражді” почав регулярно виходити часопис “Екзиль”. Які сенси Ви вклали в цю назву? Чим Ваше видання особливе?
— Ідея науково-мистецького часопису така ж давня, як і сама “Ґражда”. З назвою окрема колізія. Спершу це мали бути “Можливості”. Запозичено від Федора Потушняка — таку назву мала його поетична збірка, видана у Виноградові 1936 року. Редактором виступав Василь Пачовський. Це була модерністська поезія з виразними рисами символізму, імпресіонізму, сюрреалізму. Тобто, для Закарпаття — знакова подія, а отже, й назва. Перше число було вже сформоване, а її авторами виступали Микола Мушинка, Любомир Белей, Петро Мідянка, Микола Рябчук, Микола Матола, Петро Часто, Іван Ребрик і т. ін. А назва трансформувалася у “Сріберний Дзвін” (бо у Львові почав виходити “Дзвін”). Також запозичено — від Василя Пачовського. Та готуючи документи до реєстрації, щось мене муляло. Надто вже “просвітянська” назва, а треба щось такого, екзильного… “То хай і буде “Екзиль”, — мовив Прокіп Колісник, з яким ми обговорювали цю справу у Пряшеві. Так і сталося. Оскільки йшлося про незалежну думку, то вона мусила бути поза всім, що в ті непрості часи доводилося перетривати. Уже перше число часопису зі зміненою концепцією, бо в нього був лише один автор-упорядник (історик, археолог Йосип Кобаль), викликало велике обурення в чиновницькому середовищі. Автором-упорядником другого числа мав виступати Петро Мідянка, який професійно впорався з цією місією. Але до друку не дійшло. Була спроба “Ґражду” “зітерти на порох”. Це забрало кілька років. Втрималися. Таким чином, змінювалися формат, періодичність, але стабільним залишалося коло авторів і тем. Торік ми знову “ожили”, а цьогоріч витримуємо щомісячну зʼяву. Кажуть, що в Україні ще одного часопису такого ґатунку нема. Співставляють з “Критикою” тощо. Десь воно, мабуть, так і є. Це лоскоче самолюбство, бавить амбіції. А загалом особливого нічого ж і нема — ми робимо те, що вміємо і хочемо робити. Екзильно, так би мовити. Поза тим, чи маємо для такої роботи відповідні умови.
— Ваша сім’я підтримувала тісні стосунки з класиками літератури, Шевченківськими лауреатами Іваном Чендеєм, Петром Скунцем. З ким іще з відомих закарпатців вас пов’язує дружба і літературно-наукова співпраця?
— Іван Чендей і Петро Скунць, Вікентій Шандор і Степан Сабол-Зореслав, Микола Мушинка і Маргарета Баботова, Олекса Мишанич і Василь Німчук, Йосип Дзендзелівський і Кирило Галас, Лідія Голомб і Наталія Вигодованець, єп. Іван Марґітич і о. Йосип Штелиха, Юрій Станинець і Олександр Сливка, Іван Мирон і Петро Тракслер, Павло Бедзір і Ференц Семан, Дмитро Кремінь і Микола Матола, Любомир Белей і Роман Офіцинський, Михайло Приймич і Михайло Сирохман, Володимир Смоланка і Юрій Чомоляк, Петро Мідянка і Мар’яна Нейметі, Тамара Лісун і Оксана Гаврош, Василь Горват і Сергій Степа… Отак парами можна ще продовжувати. Вклоняємось кожному, бо з кожним зокрема в’яжеться динамічний сюжет співжиття і співпереживання. Оці стани переднівка й перетривання — не лише красива метафора.
— Цей рік особливий двома книжками Івана Ребрика — есеїстики “Перетривання: текст у часі” і поетичної “Переднівок: зібрані тексти”. Пане Іване, кого вважаєте своїми поетичними наставниками і натхненниками? Коли почалося і як відбулося Ваше становлення як Поета?
— Літературний вишкіл я проходив у класиків: в Івана Чендея і Петра Скунця. Так сталося. Мої рукописи Класик (І. Чендей — так ми між собою його називали) фіркав уздовж і впоперек. Але при тому в дуже доступному викладі розкривав переді мною таємницю злягання слів у тексті, коли вони співають, а коли скриплять, котре мусить бути, котрого бути не сміє, коли є смисл, а коли — свист у лист. Я був студентом, тож учився.
Зі Скунцем — ще краще. Він навчив думати, а отже, й писати, легко й невимушено. Тоді воно само виходить щиро й глибоко. Скунць знав поцінувати, скупо й достойно, так, що вистачає й донині. Я собі пишу — то й письменник.
— Коли просять прочитати власну поезію, які рядки першими зринають у пам’яті?
— Якось з нагромадженням років і десятиліть увійшло у звичку послуговуватися в побуті поетичними фразами, рядками, строфами. Чи це Скунцеве, чи Матолове, чи Кременеве, Горватове, а чи й моє власне, але щодня… Не пригадую, коли хтось просив мене прочитати щось своє… Я собі сам під настрій можу почитати:

Літо.
І серед літа
нестерпно жити,
несила вірити…

Або:
Ся хлюпавиця снігова,
Се місиво широких вулиць.
Сховай за пазуху слова —
Сьогодні їх ніхто не купить…

Або:
…Все буде добре.
Але буде після…

Або (з актуального):
…А на Корзо в буфеті “Вертепу”
Побратим, що вернувся додому,
Виповідує тугу нестерпну
Комусь зовсім для себе чужому…

— Судячи з усього, у вашій сім’ї культ КНИГИ. Все-таки, чим є книга для вас?
— Скажу щиро: наразі книга у нашому житті — велика проблема. Маємо трикімнатну квартиру. Діти одні у Франківську, інші — у Львові. Книгами заставлено скрізь. Щоб дати їм лад, розпочали ремонт. Замовили книжкові полиці від кута до кута. От уже пару днів пакуємо туди книги. Не вміщаються. Може, пару десятків набралося таких, що їх можна комусь віддати, і ще менше таких, що їх можна утилізувати. Таким чином, скажу: книга — це наше середовище.

Спілкувалася
Світлана БРЕСЛАВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment